Раді Вас бачити!

Понеділок почався з різких і відчутних змін.

Амелія зрозуміла це ще біля ліфта, коли колега Соломія, квапливо ковтаючи ранкову каву, шепнула їй прямо на вухо:

— Ти вже бачила новий розклад на тиждень? Клочков переніс абсолютно всі особисті наради в онлайн-формат!

— Що? — перепитала Амелія, здригнувшись.

— Усі зустрічі! Навіть підсумкові стратегічні. Офіційно заявив Марті, що економить час для виїзних об'єктів.

— Але ж він ніколи так не робив...

— Ну, тепер робить. Жорсткий чоловік.

Амелія тривожно нахмурилася. У її робочому кабінеті на неї чекали три нові електронні листи від помічниці Марти: сухі, ділові, із чітким переліком завдань і коротким приміткою внизу: «Усі поточні питання прохання надсилати письмово на пошту. Тимур Андрійович дуже зайнятий».

Зайнятий.

Вона перечитала це слово декілька разів, відчуваючи, як усередині все стискається. Традиційна щоденна планерка о дев'ятій тридцять, де вони завжди обмінювалися хоча б кількома репліками, була скасована. Спільний обід із партнерами, куди її раніше планували запросити, перенесли на невизначений термін. Навіть у коридорах поверху, де Клочков раніше з'являвся щоранку, його більше не було видно.

Три довгі дні він взагалі не з'являвся в її полі зору. Він перетворився на привид.

На четвертий день Амелія просто не витримала цієї невідомості. Вона піднялася на п'ятий поверх і рішуче підійшла до робочого стола помічниці.

— Доброго дня, Марто. Тимур Андрійович у себе?

Марта повільно підняла очі. У її погляді на секунду мигнуло щире співчуття, яке вона одразу приховала за професійною посмішкою:

— Він у терміновому відрядженні. Буде пізно ввечері.

— А завтра вранці?

— Завтра в нього всі зустрічі заплановані поза межами офісу.

— А післязавтра?

— Амеліє, — м'яко й тихо промовила Марта, зітхнувши. — Він особисто просив мене передати, щоб усі ваші робочі питання вирішувалися виключно через електронну пошту або через мене.

Амелія відчула, як усередині поволі холоне щось дуже важливе.

— Зрозуміло, — мовила вона рівним, здерев'янілим голосом. — Дякую за інформацію.

Вона повернулася за свій стіл, відкрила ноутбук і довго дивилася на світлий екран, не бачачи жодного рядка. У голові крутилася одна-єдина боляча думка:

«Він відсторонився. Повністю й остаточно».

Він зробив саме те, про що вона його благала. Не наполягав, не переслідував, не намагався силою повернутися до тієї вечірньої розмови. Він просто зробив крок назад, поважаючи її межі й рішення. Зробив це тихо, професійно та бездоганно.

Тоді чому ж їй зараз так невимовно, до сліз боляче?

Тим часом Тимур стовав біля панорамного вікна у своєму кабінеті, який зараз був занурений у сутінки. Вечір опускався на місто важкою синьою завісою, і в прозорому склі відбивалося його власне обличчя: втомлене, жорстке, з темними тінями під очима від безсонних ночей.

У руках він тримав склянку з прохолодною водою, до якої так і не торкнувся.

Він свого часу пообіцяв собі, що більше ніколи не дозволить почуттям узяти верх над розумом. Чесно пообіцяв після болячої зради, яка колись спалила його душу. Не підпускати нікого надто близько. Не дозволяти собі бажати більшого.

Але того вечора вона стояла в світлі ліхтаря — з пожовклим листям у волоссю, з палаючими очима та тремтячими губами — і він забув усі свої залізні обіцянки за одну-єдину секунду.

А потім він почув її перелякане: «Не цілуй мене».

І тоді він чітко зрозумів, що налякав її. Що своєю наполегливістю та пристрастю він зачепив якийсь її глибокий, незагоєний біль. Це було виразно видно в її очах, у тому, як вона відсахнулася, як боляче стиснула власні плечі.

Тимур повільно поставив склянку на підвіконня.

— Я передумав, — тихо, твердо промовив він у порожнечу мовчазного кабінету.

Передумав тиснути. Передумав вимагати взаємності. Він вирішив, що найвищим проявом поваги до цієї дівчини буде його власне відсторонення. Він просто зникне з її особистого життя настільки, наскільки це дозволяє спільний проект.

Це було єдино правильне й доросле рішення.

Єдине, чого він не врахував, — це те, що правильне рішення майже ніколи не буває легким для того, хто кохає.

За вікном, у густій вечірній темряві, перше справжнє осіннє листя зірвалося з гілки й повільно впало на холодний асфальт.