Раді Вас бачити!

Два тижні минули як одне ціле — мов довгий, чистий, витканий із золота та тиші день.

Амелія згодом не раз ловила себе на думці, що повністю втратила лічбу часу. Вона навіть не пам'ятала, у який саме момент звичка озиратися назад і очікувати каверзи непомітно перетворилася на чисте, беззахисне щастя. Просто одного ранку вона прокинулася на декілька хвилин раніше будильника, солодко потягнулася у постелі й раптом чітко усвідомила: вона чекає на вечір із таким трепетом і передчуттям, ніби це найголовніше свято в її житті. Екран телефона в долоні більше не лякав ранковою тривогою — він лише приємно грів, бо кожне сповіщення з короткого номера, підписаного в її контактах просто лаконічною літерою «Т.», змушувало її губи розпливатися в дурній, безпосередній усмішці, яку вона не встигала контролювати.

На людях вони й далі трималися залізно. Офіс «Вектор-Групи» залишався суворим робочим простором: офіційні «Тимуре Андрійовичу» через стіл на нарадах, холодне, дистанційне «пані Сафронова» в коридорах і бездоганно ділові обличчя перед обличчям десятків підлеглих. Лише пильна Соломія щоразу підозріливо примхливо зводила брови до перенісся, повільно обертаючись навколо подруги й шепочучи з лукавою іскоркою в очах: — Подруго, ти світишся так яскраво, наче новорічна гірлянда на головній ялинці країни... Амелія ж зазвичай відмахувалася, сміялася і червоніла до самих кінчиків вух, палко запевняючи, що це все вітамінний комплекс і осіннє сонце.

Зате вечорами починалося справжнє життя — затишне, інтимне і тільки на двох.

Вони готували разом димний гарбузовий суп за тим самим ярмарковим рецептом, при цьому палко сперечаючись через кількість імбиру та мускатного горіха, так ніби від цього залежала доля Всесвіту. Вони годинами сиділи на її невеликому дивані, сховавшись під одним товстим вовняним пледом, і дивилися старе французьке кіно під потріскування улюбленого чаю з лимоном. А інколи Тимур забирав її з собою — у свій великий, просторий будинок на околиці міста, що хоробро ховався серед високих, вічнозелених сосен. Там на них завжди чекали скляна веранда, розведений камін і абсолютно порожні світлі кімнати, які Амелія щоразу напівжартома пропонувала заповнити хоч якимись затишними дрібницями, картинами чи шторами.

— Тут неймовірно, дико тихо, — якось сказала вона, стоячи посеред гігантської вітальні й обіймаючи себе за плечі.

— Тепер тут зовсім не тихо, — відповів він, підходячи ззаду і м'яко торкаючись губами її шиї.

— Це через мене?

— Звісно. Через те, що ти постійно розмовляєш сама з собою.

— Я не сама з собою! Я розмовляю з тобою!

— Ні, люба. Ти розмовляєш зі стінами, поки я на хвилину відлучаюся до кабінету.

Але він усміхався так тепло й відкрито, що в неї в горлі одразу ж перехоплювало дихання, і будь-які слова ставали просто непотрібними.

Жовтіння жовтня стрімко добігало свого екватора. Величні сосни навколо будинку тримали свою незмінну літню зелень, зате тендітні берези на під'їзній алеї вже майже повністю обтрусилися, устеливши землю щільним, мідно-жовтим шарудистим килимом. Прохолодне повітря паколо димом від далеких вогнищ, сирою землею та першими нотками наближення заморозків. Амелія навіть придбала собі смішну в'язану шапку кольору стиглої брусниці з величезним білим помпоном, у якій виглядала настільки кумедно і водночас зворушливо, що Тимур два дні поспіль марно намагався зберегти серйозний вигляд, щоразу зриваючись на щирий, хрипкий сміх.

У п'ятницю ввечері вони поверталися з міста надзвичайно пізно. Дорогою, рятуючись від пронизливого вітру, завернули до улюбленої маленької кав'ярні біля парку, придбали два паперові стаканчики з гарячим густим шоколадом і пакунок щойно спечених пиріжків із солодкими яблуками й корицею. Тимур відчинив важкі вхідні двері, клацнув вимикачем на затишній веранді, і Амелія, скинувши вологий від туману плащ, одразу ж попрямувала прямісінько до каміна, потерши долоні.

— Швидко розпалюй огонь, — наказала вона жартівливим тоном командира. — Я сьогодні змерзла так, ніби зима вже прийшла без попередження.

— Слухаюсь, пані генерале, — усміхнувся він, закочуючи рукави сорочки.

Тимур спритно опустився на коліна перед чорною кованою решіткою, акуратно склав сухі поліна, підклав розпалювальний папір і чиркнув сірником. За мить живий, язикатий вогонь весело затанцював по дереву, розкидаючи по стінах м'які, золотаві тіні, що розгортали кімнату в безпечний світ. Амелія з насолодою опустилася на м'який ворсистий килим прямо перед вогнищем, підтягнула коліна до грудей і розслаблено поклала голову йому на плече, відчуваючи, як по тілу розливається блаженне тепло.

І в ту ж саму секунду тишу кімнати різко, настирливо розірвав телефонний дзвінок.

Але не її апарат.

Тимур різко напружився. Вона миттєво відчула, як м'язи під її щокою кам'яніють. Він кинув швидкий погляд на маленький чорний екран смартфона, що лежав на низькому журнальному столику.

Обличчя чоловіка змінилося. Не перекосилося від дикого переляку чи крику — ні, все було набагато гірше. Просто щось у ньому в одну мить вимкнулося, зачинилося на тисячу замків. Тепла, жива усмішка зникла безслідно, а довгі пальці, які ще секунду тому розслаблено й ніжно перебирали пасма її волосся, раптом завмерли в повітрі, стиснувшись у міцні кулаки.

— Хто це пізно ввечері? — обережно спитала вона, відчуваючи, як у грудях знову ворушиться липка тривога.

— Ніхто особливий. Робочі питання.

— О десятій годині вечора у п'ятницю? Серйозно?

— Іноді форс-мажори трапляються і в неробочий час, Амеліє.

Він підвівся з килима різко, з якоюсь невластивою йому завзятою холоднофражністю, і підхопив телефон зі столу. На темному дисплеї світився лише довгий, незнайомий комбінований номер — Амелія навіть не встигла розгледіти перші цифри, як він затулив екран долонею.

— Я буквально на одну хвилину, — кинув він через плече і рішуче попрямував до скляних дверей веранди, виходячи у прохолодну темряву ночі та акуратно зачинивши їх за собою.

Вона залишилася сидіти на килимі перед відкритим вогнем. Спочатку вона щиро намагалася вдавати, що нічого не сталося — зосередилася на язиках полум'я, на тріскотіння сухих гілок. Але вже за хвилину не витримала: повільно підвела очю й ущипнула себе за внутрішній бік долоні.

Він стояв на веранді спиною до неї, згорбившись і злегка нахилившись уперед, спираючись однією сильною рукою на дерев'яну балюстраду перила. Голосу через товсте скло майже не долинало, лише окремі, уривчасті, незрозумілі звуки пробивалися в кімнату — глухі, важкі, наповнені невидимим металом.

— ...Я сказав тобі чітко: ні, — долетів до неї приглушений обірваний уривок його фрази.

Довга, напружена пауза.

— Ти не маєш жодного права...

Ще довша, важка пауза, від якої в кімнаті повітря здавалося наскрізь отруєним.

— Це минуле. Воно там, у глибокій чорній дірі, і воно зобов'язане там лишатися назавжди.

Із цими словами Тимур різко, мов від удару хлиста, обернувся обличчям до дверей. Амелія в ту ж мікросекунду встигла відвести погляд, вдаючи, ніби з надзвичайною зосередженістю вивчає власний манікюр. Серце у грудях шалено билося, вибиваючи тривожний ритм. Вона ніколи раніше не бачила свого коханого таким — із жорстко, до білих плям стиснутими щелепами, з очима, у яких стояла не просто злість чи втома, а щось набагато старіше, незрозуміліше і до болю темне.

Скляні двері ледь чутно відчинилися.

Він переступив поріг, і здавалося, що температура в затишній вітальні миттєво впала градусів на десять.

— Усе... все гаразд? — тихо, майже не дихаючи, спитала вона, підводячись із підлоги.

— Так, цілком.

— Тимуре, будь ласка...

— Я сказав, що все гаразд, Амеліє, — перебив він надто сухо, холодно і різко.

Він незграбно опустився на край дивана, важко впавши спиною на подушки, і повільно закрив обличчя обома долонями, втомлено потерши перенісся. Вогонь у каміні продовжував весело тріскотіти, у просторі все ще витав солодкуватий аромат кориці й смоли, але від колишнього дивовижного затишку й сліду не лишилося. Перед нею знову сидів чужий, закритий чоловік — той самий неприступний бос із крижаними сірими очима, якого вона колись зустріла біля входу в офіс.