Раді Вас бачити!

Вихідні Амелія прожила у суцільному, в'язкому тумані.

Вона заповнювала кожну хвилину безглуздою, виснажливою роботою: вимивала квартиру до стерильного блиску, вигулювала по порожніх кімнатах такі ж порожні думки, двічі переставляла книжки на полицях за кольорами палітурок і нарешті розпрасувала геть усю білизну, яка покірно чекала свого часу в кошику ще з минулого тижня. Вона робила абсолютно все, аби тільки не залишатися наодинці з головним — з обпікаючим спогадом про його гарячі губи, з терпким ароматом сухої деревини й морозного повітря на його сорочці, з низьким, пристрасним голосом, що шепотів їй у самісінькі губи: «Я мріяв про це з найпершої хвилини...»

У неділю ввечері вона рішуче вимкнула мобільний телефон, налила собі велику кухля гарячого чаю з чебрецем і годинами сиділа на широкому підвіконні, бездумно дивлячись на засніжений двір. Там, під самотнім жовтим ліхтарем, сусідські дітлахи з криками ганяли на самокатах, вихоплюючи з-під коліс останні вологі кленові листки.

Це була звичайна помилка, — повторювала вона подумки, мов рятівну мантру, намагаючись переконати власне серце. — Одноразова, випадкова слабодухість. Вона більше ніколи у житті не повториться.

І вона майже щиро вірила у власний самообман.

У понеділок, рівно о восьмій двадцять ранку, Амелія зайшла до офісного холу «Вектор-Групи» з такою неприродно прямою спиною, ніби до її хребта прикріпили залізну лінійку. Напередодні вона вибудувала чіткий, бездоганний план: поводитися максимально професійно, відповідати на запитання стисло й сухо, уникати будь-яких неформальних контактів і за жодних обставин у світі не залишатися з Клочковим наодинці.

Її грандіозний план рухнув із тріском рівно через сорок хвилин.

О дев'ятій двадцять вона спустилася темним коридором до цокольного архіву, щоб забрати теку з річними договорами. Старі масивні стелажі, низька стеля, тьмяне мерехтіння денних ламп, густий запах сухого паперу та багаторазового пилу — це було те саме глухе й тихе місце, куди ніхто з працівників не заглядав без крайньої потреби. Вона штовхнула важкі дерев'яні двері, зробила кілька кроків углиб приміщення і раптом виразно почула за спиною сухому й різкому клацанню.

Замок глухо закрився.

Амелія повільно, відчуваючи, як холодний піт проступає на спині, обернулася.

Тимур стояв прямо біля дверей, розслаблено спираючись плечем на темний косяк. Бездоганний темний костюм, білосніжна сорочка, верхній ґудзик розстебнутий, а вузол краватки трохи послаблений. Вигляд у нього був неймовірно втомлений — під сірими очима залягли глибокі тіні, ніби він не заплющував очей усю ніч, але сам погляд залишався гострим, уважним і непохитно твердим.

— Ти ж особисто обіцяв не влаштовувати мені дитячих пасток, — промовила вона, намагаючись надати своєму голосу якомога більше офіційного спокою.

— Я тобі нічого подібного не обіцяв, Амеліє, — тихо відповів він.

— Це абсолютно неприпустима поведінка для керівника.

— Повністю згоден.

Він навіть не ворухнувся, і ця його нерухомість чомусь лякала її значно більше за будь-які різкі дії. Якби він кинувся вперед, вона б точно знала, як захищатися, як кричати чи відштовхувати. А так вона просто стояла посеред вузького проходу між стелажами з палаючими від напруги долонями й шаленим калатанням у грудях, позбавлена будь-якого плану чи емоційного щита.

— Вибач за зачинені двері, — пролунав його низький голос у напівтемряві. — Я просто чудово розумів, що в іншому випадку ти знову втечеш, навіть не вислухавши.

— Я нікуди не тікаю.

— Ти ганебно втекла в п'ятницю. І в суботу, і в неділю, напевно, теж безперервно тікала — у власній голові.

— Тимуре... запевняю тебе...

— Ти сказала тоді, що той поцілунок був помилкою.

— Так і є.

— А я категорично з цим не погоджуюся.

Вона глибоко й болісно вдихнула вогке повітря архіву, збираючи до купи рештки своєї гордості.

— Це взагалі не підлягає обговоренню! Ми насамперед колеги, ми працюємо в одній компанії. Між нами не може бути нічого подібного...

— Чого саме «подібного»?

— Нічого! — відрізала вона, піднімаючи підборіддя. — Взагалі нічого між нами не може бути.

Тимур повільно відштовхнувся від дверного косяка. Зробив кілька неквапливих кроків у її бік, але зупинився на безпечній відстані витягнутої руки, навіть не намагаючись торкнутися.

— Я анітрохи не шкодую, — мовив він.

Ці слова прозвучали дивовижно просто. Без найменшого грама пафосу, театральності чи психологічного тиску. Але в цій простій інтонації ховалася така залізна, необоротна сила, що Амелія наочно відчула, як її саморобні барикади починають тріщати по швах.

— Я ні на секунду не шкодую про той поцілунок у дворику. Ані на єдину мить, — прошепотів він, не зводячи з неї палаючого погляду. — Я можу ще тисячу разів вислухати від тебе, що це була жахлива помилка, але від твоїх слів абсолютно нічого не зміниться. Бо я точно знаю: ти сама анітрохи про це не шкодуєш.

— Ти не маєш жодного права говорити за мене!

— Маю. Бо я все бачив і відчував, — він трохи нахилив голову вбік. — Ти не просто дозволила це. Ти тремтіла у моїх руках. Ти стискала мою сорочку з такою силою, ніби я був єдиною опорою у цьому божевільному світі. Помилки так не цілують, Амеліє.

Її щоки вмить спалахнули гарячим, пекучим соромом.

— Це... це просто підло й нечесно з твого боку!

— Можливо.

— Ти користуєшся своїм становищем і просто тиснеш на мене!

— Ні, — його голос впав майже до напівшепоту, стаючи оксамитовим і м'яким. — Якби я справді хотів на тебе натиснути, поверь, я використав би зовсім інші важелі. Але я цього не роблю. Я просто нарешті кажу тобі чисту правду, бо вважаю, що ти заслуговуєш на неї — навіть якщо вона лякає тебе до смерті.

Амелія так сильно стиснула шкіряний ремінець своєї сумки, що кісточки на її пальцях повністю побіліли.

— Ти абсолютно нічого не розумієш, Клочков, — вичавила вона з себе. — Ти й уявити не можеш, як це страшно, коли...

— Коли хтось близький змушує тебе почуватися маленькою, беззахисною й нікчемною?

Її серце на секунду просто зупинилося, а потім боляче вдарило в ребра.

— Звідки... звідки ти знаєш?..

— Я бачив твою реакцію тоді в парку. І зараз бачу цей переляк у твоїх очах. Я не знаю конкретних деталей твого минулого і не збираюся витягувати їх силою. Але той твій страх був спрямований не на мене, правда? Це була реакція на когось іншого — на того мерзотника, який колись залишив на твоїй душі ці глибокі шрами.

Вона мовчала, не в змозі видавити бодай звук. Очі нестримно наповнилися гарячою вологою. Ненавидячи власну слабкість, Амелія різко відвернулася вбік, втупившись поглядом у пожовклі корінці папок на стелажі.

— Я не вимагаю від тебе миттєвої довіри, — тихо, але впевнено продовжив Тимур за її спиною. — Не зараз. Я просто хочу, щоб ти чітко усвідомила одну річ: я нікуди не зникну. Ти можеш скільки завгодно називати це помилкою, можеш демонстративно ігнорувати мене в коридорах, можеш злитися й звинувачувати. Але я не шкодую про те, що сталося між нами, і я не відступлю.

Він спокійно дістав із кишені штанів металевий ключ, розблокував замок і відчинив двері архіву.

— Ти абсолютно вільна, Амеліє, — пролунав його голос біля самого виходу. — Ти завжди була вільною зі мною.

Він тихо вийшов у коридор, залишивши її наодинці серед густого запаху старого паперу та дивної, оглушливої тиші, у якій досі лунав прискорений стукіт її власного серця.