Раді Вас бачити!

Евакуатор обіцяли прислати приблизно за годину.

Тимур поговорив із диспетчером коротко, без зайвих емоцій, продиктував точні координати, марку та номер автомобіля, після чого кивнув Амелії: «Можна не чекати всередині». Він замкнув позашляховик, кинув на нього останній винуватий погляд — ніби прощався з пораненим, але вірним другом, — і першим повільно рушив до затишного входу в старовинний парк.

Вечір уже остаточно перейшов у ту м'яку, синювато-оксамитову годину, коли місто ще не засинає, але вже втрачає свої чіткі, різкі контури. Ліхтарі вздовж центральної алеї спалахували один за одним, розсипаючи по вологій землі теплі жовті кола. Між ними пролягали довгі, химерні тіні від старих лип та кленів, чиє листя за останні дні з темно-зеленого перетворилося на насичено-бурштинове, з яскравими червоними прожилками по краях.

Під ногами приємно й гучно шурхотіло. Це було вже не кволе шелестіння початку вересня, а виразний, соковитий звук осені з легким сухим хрускотом. Амелія йшла поруч, злегка підсмикуючи рукави свого світлого піджака від вечірньої прохолоди, і з якоюсь дитячою, впертою насолодою наступала на найбільші, найсухіші листки.

— Ви щойно розчавили цілу велику родину, — раптом зауважив Тимур, повертаючи до неї обличчя.

— Вони самі зухвало впали мені просто під ноги, — від парирувала, не збавляючи кроку.

— Це не виправдання для вашої жорстокості, пані Сафронова.

— Це не жорстокість. Це осінь.

Він щиро усміхнувся, і вона мимоволі усміхнулася у відповідь. Між ними знову спалахнула та дивовижна, невимушена легкість, яка з'являлася лише тоді, коли вони обидва забували про посади, робочі субординації й про те, що їм варто було б триматися на безпечній відстані.

Парк у цей час був практично порожнім. Десь далеко біля ставка мовчки сиділа закохана пара, під поодиноким ліхтарем бігла жінка з собакою, а з боку траси чулося лише віддалене, глухе гудіння мегаполісу. Повітря пахло вологою землею, прілим листям і ледь відчутним гіркуватим димком. Амелія вдихнула повними грудьми й раптом зловила себе на думці, що вперше за останні тижні взагалі не думає про звіти та проблеми.

— Дуже люблю цей час, — тихо, майже інтимно промовила вона.

— Осінь?

— Так. Саме цей період. Коли надворі ще тримається тепло, але в повітрі вже виразно відчувається, що скоро абсолютно все зміниться. Це як... — Вона на мить замислилася, підшукуючи влучні слова. — Як остання сторінка улюбленного розділу, перш ніж ти перегорнеш її далі.

— Остання сторінка чого? — тихо перепитав він, дивлячись на її профіль.

— Чогось дивовижного й доброго.

Тимур йшов поруч, трохи повільніше, ніж зазвичай. Його темний піджак був перекинутий через плече, комір білої сорочки розстебнутий на кілька ґудзиків, відкриваючи міцну шию, і в теплом світлі паркових ліхтарів він здавався значно молодшим та вразливішим, ніж у своєму кабінеті.

— А мені осінь завжди здавалася сумною й безжальною, — мовив він після невеликої паузи. — Усе довкола в'яне, закінчується, поволі готується до мертвої зими.

— Ви дуже помиляєтеся, Тимуре.

— Невже?

— Осінь — це зовсім не про кінець, — Вона повернулася до нього, і її очі засяяли. — Вона про те, що приховане всередині. Дерево скидає листя не тому, що вмирає, а тому, що береже свої сили та життя до нової весни. Просто для того, щоб рухатися далі, іноді потрібно сміливо відпустити все зайве.

Він раптово зупинився. Повільно повернув до неї голову, дивлячись глибоко, проникливо:

— Хто вам це сказав?

— Мама, — посміхнулася Амелія. — Вона в мене вчителька біології, у неї на будь-яку життєву халепу є логічне пояснення з природи.

— Вона дуже мудра жінка.

— Вона б вам неодмінно сподобалася, — гаряче випалила Амелія й одразу прикусила язика, злякавшись власної нескромності. — Тобто... я абсолютно не це мала на увазі...

— Я чудово зрозумів, що саме ви мали на увазі, Амеліє, — тихо мовив він, і його голос здригнувся від ніжності.

Вона швидко відвернулася, відчуваючи, як у грудях знову нестерпно, боляче й солодко ворухнулося щось гаряче. Вони пройшли ще кілька метрів у повній тиші. Потім тонкий каблук її лофера зрадницьки ковзнув на мокрому, слизькому листі.

Амелія навіть не встигла скрикнути чи підставити руки.

Його реакція була миттєвою. За частку секунди міцна рука Клочкова лягла на її лікоть, а друга владно й надійно обхопила за талію, притягуючи до себе. Амелія з розмаху врізалася в його міцне тіло, опинившись притиснутою до нього майже без зазору, з розпростертими долонями на його гарячих грудях. Вона фізично відчула тепло крізь тонку тканину його сорочки, прискорене, важке биття його серця й той самий паморочливий аромат сандалу, від якого земля вислизала з-під ніг.

— Обережно, — прошепотів він прямо їй у губи.

Голос звучав зовсім поруч, обпікаючи її шкіру гарячим подихом.

Вона не відповіла. Просто не змогла видавити з себе жодного звуку. Дівчина стояла, не рухаючись, і відчувала, як невблаганно й стрімко весь навколишній світ звужується до тісного простору між їхніми тілами, до двох прискорених подихів, що змішувалися в прохолодному вечірньому повітрі.