Раді Вас бачити!

Минув цілий тиждень.

Тиждень сірих ранків, сухих офіційних листів і тієї вакуумної тиші, в якій Амелія з подивом виявила: вона вміє чути відсутність певної людини значно голосніше й болісніше, ніж її присутність.

Осінь тим часом остаточно й безкомпромісно вступила у свої права. Вогкі дощі ще не прийшли до міста, але ранки стали по-справжньому кусючими й прохолодними. Амелія дедалі частіше діставала з шафи довгий кашеміровий шарф, який ще кілька днів тому здавався абсолютно недоречним. Листя вздовж центрального проспекту набуло глибокого винного відтінку, а тротуари перед бізнес-центром щоранку вкривалися товстим, хрустким шаром бурштину, який двірник Петрович із прихованою люттю щодня змітав у великі купи.

Робочий процес ішов рівно. Навіть занадто рівно й бездоганно. Проект «Північна лінія» просувався строго за графіком, підрядники відповідали на дзвінки хвилина в хвилину, а головний інженер Богдан Іванович ходив коридорами дивовижно спокійний і задоволений життям. Жодних форс-мажорів, жодних гучних конфліктів, жодних викликів на килим до генерального та жодних пронизливих допитів під його сталевим, пронизливим поглядом.

Амелія мала б щиро радіти такій ідеальній робочій атмосфері.

Натомість вона щоранку, заходячи до скляної будівлі, мимоволі повертала голову в бік приватного паркінгу й шукала поглядом знайомий позашляховик. Потім біля панорамних ліфтів затамовувала подих: а раптом зараз розсунуться двері й звідти вийде високий чоловік у темно-синьому піджаку? Вона перевіряла пошту частіше, ніж це було потрібно для справи. І щоразу, бачачи сухе ім'я «Т. Клочков» у списку відправників, на секунду завмирала, після чого розчаровано відкривала черговий лаконічний лист із трьох офіційних рядків.

— Ти зовсім перестала спати, — по-діловому діагностувала Соломія, ставлячи на її стіл великий стаканчик із гарячою кавою. З подвійною корицею, як вона любила. — У тебе під очима темні тіні, як у нічного хижака.

— Я просто дуже багато працюю, — відрізала Амелія, не відриваючись від монітора.

— Ти багато думаєш, а це абсолютно різні речі, Сафронова.

— Соломіє, будь ласка.

— Що «Соломіє»? Я працюю з тобою в одному кабінеті вже чотири роки. Я чудово знаю, як ти поводишся, коли горить проект. І ще краще бачу, як ти виглядаєш, коли тебе щось розриває зсередини.

Амелія тяжко зітхнула й спиралася спиною на край робочого столу, обхопивши долонями теплий стаканчик.

— Він просто... занадто резко змінився. Раптом став крижаним, відстороненим. Навіть не дивиться в мій бік.

— Хто саме? — невинно уточнила подруга.

— Ти прекрасно знаєш, хто.

Соломія повільно скинула одну брову, і на її обличчі розквітла така хитра, багатозначна посмішка, що Амелії на мить захотілося жбурнути в неї органайзером.

— О-о-о, — витягнула Соломія з особливим смаком. — Ось воно що...

— Не треба окати!

— Я взагалі мовчу.

— Ти мовчиш із дуже конкретним підтекстом!

— Просто я щиро здивована, що ти взагалі це помітила.

— Що саме я мала помітити?

— Що він змінився стосовно тебе. Ти ж останні тижні твердила мені на кожному кроці, що він тобі категорично не подобається. Що він пихатий деспот і начальник.

— Він мені й зараз не подобається! — надто швидко й голосно випалила Амелія.

— Звісно-звісно, — лагідно й зі співчуттям кивнула Соломія. — Лунає неймовірно переконливо. Я майже повірила.

Того ж дня по обіді Амелія випадково дізналася, що Клочков в офісі.

Вона просто виокремила його нову темно-сіру авто-заміну на парковці й відчула, як серце зрадницьки, дратівливо підстрибнуло прямо до горла. Вона із силою відігнала від себе ці дурні думки, чесно відсиділа дві нудні наради, відправила десяток листів, а об одинадцятій сорок п'ять, повертаючись із кав'ярні на першому поверсі, зіткнулася з ним прямо біля кабіни ліфта.

Скляні двері розсунулися, і він стояв усередині один. У темному костюмі, без краватки, із телефоном у руці. Підвів голову, побачив її — і на мить застиг. Це тривало не більше, ніж один коротокий подих, але вона встигла помітити, як напружилися його плечі.

— Доброго дня, пані Сафронова, — мовив Тимур абсолютно рівним, позбавленим емоцій голосом.

— Доброго дня.

Вона увійшла всередину, натиснула кнопку свого поверху. Двері безшумно закрилися. Ліфт плавно поповз угору, і в цьому замкненому металевому просторі раптом стало надто тісно, надто жарко й надто багато його фізичної присутності: того самого деревного аромату, тілесного тепла й важкого, пресованого мовчання.

Амелія дивилася на дзеркальну стінку, в якій чітко відбивалися вони обоє. Він стояв упівоберта, принципово не дивлячись на неї, із абсолютно непроникним обличчям.

— Ви сьогодні в офісі, — першою зламала тишу вона.

— Так. З'явилися справи.

— Давно вас не було видно.

— Багато роботи поза компанією.

— Звісно.

Знову запанувала болісна пауза.

Амелія фізично відчувала, як у грудях піднімається якась гаряча, пекуча й невпорядкована хвиля. Образа? Злість? Дика розгубленість? Вона й сама не розуміла. Вона лише чітко знала: якщо він зараз просто вийде з цього ліфта й зникне, не сказавши більше нічого, вона збожеволіє.

— Тимуре Андрійовичу, — тихо перебила вона шум вентиляції.

— Слухаю вас?

— Чому ви від мене тікаєте?

Він повільно, дуже повільно повернув до неї голову. Його сіро-голубі очі зустрілися з її поглядом, і на коротку секунду крізь його гладку, холодну маску пробилося щось справжнє — болюче, темне й виснажене.

— Я не тікаю, — промовив він низьким голосом.

— Цілий тиждень жодної особистої зустрічі! Усі робочі питання строго через Марту! Скасовані планерки! Ви буквально викреслили мене зі свого графіку!

— Ви ж самі просили мене не наближатися, Амеліє, — карбуючи кожне слово, нагадав він.

— Я просила вас не цілувати мене в парку! — гаряче випалила вона, крокнувши до нього. — Це не означає, що потрібно повністю зникати з мого життя й удавати, що ми чужі!

Слова вирвалися швидше, ніж свідомість встигла їх профільтрувати. Ліфт м'яко зупинився на її поверсі, двері роз'їхалися в боки, але ніхто з них не рушив з місця.

— Амеліє, — прошепотів Тимур, і його погляд ковзнув по її губах. — Не треба.

— Що саме «не треба»?

— Не треба говорити так, ніби вам справді хочеться, щоб я повернувся.

— Бо мені...

Вона раптово обірвала себе. Вона побачила його погляд — пильний, очікуючий, майже відчайдушний — і з жахом зрозуміла, що була за крок від того, аби зізнатися вголос.

— Бо мені просто дивно! — намагаючись повернути голосу строгість, викрутилася вона. — Ви раптом поводитеся зі мною, як абсолютно чужа людина.

— А хіба я для вас не чужий? — гірко посміхнувся він.

— Ні, — ледь чутно видихнула вона. — Ви не чужий.

Двері ліфта почали повільно закриватися знову. Тимур навіть не ворухнувся. Амелія в останній момент вискочила в яскраво освітлений коридор, жадібно вдихнула прохолодне повітря й обернулася... але ліфт уже поїхав далі вгору, забираючи його на останній поверх.