Раді Вас бачити!

Вечеря тривала вже майже годину, проте Амелії здавалося, що вона застрягла у якійсь нескінченній виставі, де кожен рух і кожне слово мають прихований, небезпечний підтекст. Офіціанти змінювали тарілки з майже безшумною, примарною швидкістю. Перед нею з'являлись вишукані кулінарні шедеври: то ніжний крем-суп із гарбуза, прикрашений краплями гарбузової олії та насінням, то витончений тартар із дикого лосося на хрусткому хлібці, то соковита качина грудка з вишневим соусом, який своїм насиченим кольором нагадував глибокий відтінок її оксамитової сукні.

Вона брала срібну виделку, підносила її до губ, намагалася розібрати смак, який апріорі мав бути розкішним і багатогранним, і вже за секунду геть забувала про їжу.

Причина була занадто очевидною і занадто близько. Поруч сидів Тимур.

Він розмовляв із запрошеними інвесторами рівно, професійно, зі звичною вагою та авторитетом у кожному слові. Обговорювали стратегічні терміни, масштаби майбутніх вкладень, ризики та гарантії. Один із впливових гостей, літній пан Левченко з проникливим поглядом, кілька разів звертався безпосередньо до Амелії з фаховими уточненнями щодо маркетингового плану. Вона відповідала чітко, аргументовано, впевнено, жодного разу не звівши погляд і не збившись на півслові. Богдан Іванович, який сидів на протилежному боці столу, аж сяяв від гордості — його обличчя випромінювало задоволення, ніби це він особисто виростив і виховав таку блискучу працівницю.

Та щоразу, коли вона закінчувала чергову репліку й відводила погляд, Амелія гостро, на рівні інстинктів, відчувала на собі його присутність.

Це був не відкритий і не демонстративний жест. Краєчком ока вона помічала, що Тимур дивиться не на співрозмовника, який розпинався про прибутки, а на неї. Його погляд ковзав по лінії її плечей, зупинявся на русі злегка здригуючихся губ, на тонкій шкірі біля ключиці, де пульсувала ледь помітна жилка, на непокірному пасмі волосся, яке вона раз у раз нервово заправляла за вухо. І щоразу, коли вона різко повертала голову, намагаючись зловити його на гарячому, він миттєво й віртуозно відводив очі до свого келиха, влаштовуючи цю мовчазну, напружену гру в кішки-мишки, яка виснажувала більше за будь-яку важку працю.

А потім сталася дрібниця, яка зруйнувала останню видимість безпеки.

Під масивною дерев'яною стільницею її коліно випадково, на одну коротку мікросекунду, торкнулося його ноги.

Випадково. Абсолютно випадково. Чи, принаймні, вона хотіла в це вірити.

Обоє різко завмерли. Жодного зайвого слова, жодного різкого руху, жодного звуку. Лише щільне, майже відчутне на дотик палкте тепло крізь тонку тканину її сукні та його брюк. Його дихання на ту саму мить затнулося, зриваючись ізвичного ритму.

— Ви в порядку? — запитав він низько, майже не разлїпляючи губ, і навіть не повернувши в її бік голови.

— Так, — вичавила вона з себе.

— Ви зовсім не їсте.

— Мені достатньо вина.

Вона відчула, як він скосив погляд на її келих, де на дні все ще золотилося сухе біле вино.

— Це ваш другий келих за весь вечір.

— Ви що, рахуєте?

— Я просто уважний до деталей.

— Це вже звучить як приховане звинувачення, Клочков.

— Це щирий комплімент, пані Сафронова.

Не витримавши цієї напруги, вона різко підвела на нього очі. Тимур дивився прямо на неї, і в його глибоких сірих очах уже не лишилося й сліду звичної крижаної стриманості чи директорського дистанціювання. Зіниці розширилися, затопивши райдужку, а на загострених вилицях проступив темний, лихоманковий рум'янець.

— Не дивись на мене так, — прошепотіла вона, втрачаючи контроль і навіть не помітивши, що вперше за весь час перейшла з ним на «ти».

Тимур не здригнувся і не відвів погляду.

— Як саме?

— Так, ніби ти... — Вона затнулася, задихнувшись від власної сміливості, відчуваючи, як обличчя заливає гаряча хвиля сорому й бажання. — Ніби ти хочеш мене з'їсти живцем.

Густа, наелектризована тиша тривала секунду. Дві. Три.

— А що, якщо це чиста правда? — так само тихо, обпалюючи її кожним звуком, відповів він.

Серце Амелії пропустило шалений удар, потім збилося з ритму й почало гупати десь у горлі. Вона розтулила губи, збираючись випалити якусь їдку відмовку, але в цю ж секунду пан Левченко голосно й показово кашлянув, привертаючи загальну увагу.

— Тимуре Андрійовичу, пано Левченко, шановні колеги, прошу вибачення, що перериваю вашу цікаву бесіду, — пролунав гучний голос інвестора. — Ми з партнерами хотіли б підняти тост.

Вони різко, немов відштовхнуті ударом струму, відсахнулися одне від одного. Богдан Іванович урочисто підняв кришталевий келих, інші гості підтримали його дзенькотом, а Амелія з панічною вдячністю вхопилась за ніжку свого, не маючи жоднісінького поняття, за що саме вони зараз п'ють.

Пили за новий етап. За масштабний проект «Північна лінія». За людей, здатних поєднувати холодний розум і бездоганну ділову хватку.

Тимур незмірно повільно підняв руку й торкнувся своїм келихом її скла. Тонкий, кришталевий дзвін розітнув простір — чистий і дзвінкий, немов передвісник неминучої бурі, яку вже ніхто не зміг би зупинити.