Раді Вас бачити!

Вона довго мовчала. Настільки довго, що кожна секунда в цій розпеченій напругою кімнаті здавалася вічністю.

Сонце за великим панорамним вікном повільно, майже непомітно сунулось за чорні верхівки високих сосен, і довгі, химерні тіні лягали на паркетну підлогу, розмальовуючи її смугами призахідного світла. У всьому будинку стояла така оглушлива, майже мертва тиша, що десь у дальньому кутку коридору здавалося гучним навіть мерне, ритмічне цокання настінного годинника.

Амелія дивилася на Тимура. Він сидів на крайку дивана, важко опустивши голову донизу, переплетячи пальці в замок між колінами — згорблений, напружений, зовсім не схожий на того непохитного, залізного генерального директора, яким його звикли бачити підлеглі та конкуренти. І в цей момент вона раптом відчула всередині не гнів і навіть не роздратування. Вона відчула дику, виснажливу втому. Давню, добре знайому до останнього нерва втому від того циклу, який вона колись уже проходила у своєму житті.

Колись давно вона точно так само мовчала.

Згадувала і стискала зуби. Мовчала, коли його телефон раптом починав вібрувати пізно ввечері, а він кидав коротке «треба відповісти по роботі» і виходив до темного коридору чи на балкон. Мовчала, коли пароль на блокування екрана мінявся вже втретє за місяць, а на будь-які прямі запитання він лише втомлено відмахувався. Мовчала, коли чула своє улюблене маніпулятивне: «Не накручуй себе, ти все перебільшуєш» — щоразу, як вона намагалася з'ясувати правду про якісь дивні речі. Вона була зручною, розумною, поступливою жінкою, яка намагалася бути вірною тиловою опорою. Поки одного рокового вечора не побачила випадкове коротке повідомлення на чужому екрані й не усвідомила з жахом, що весь цей час жила в красивих, але порожніх театральних декораціях.

Після того розриву вона дала собі єдине непорушне слово, через яке ніколи й нікому більше не дозволяла переступати.

— Тимуре, — тихо, але надзвичайно чітко вимовила вона.

Він повільно підвів голову, дивлячись на неї важким, повним прихованого болю поглядом.

— Я категорично не люблю таємниць, — продовжила вона рівним голосом, у якому не було істерики, лише крижана констатація фактів. — Я знаю, Амеліє. — Ні, здається, ти й досі нічого не розумієш. Я зовсім не вимагаю, щоб ти викладав мені всю свою біографію чи звітував за кожну хвилину. У кожного з нас є минуле, свої шрами, закриті кімнати, куди нікого не пускають. Я не претендую на твої щоденники. Але коли ти закриваєшся від мене глухою стіною, коли на моє запитання відповідаєш «не лізь не в своє діло», коли ти виходиш із кімнати, щоб я не чула твоїх розмов, а обличчя в тебе стає таким, ніби ти щомиті збираєшся на чиїсь похорони... — вона зробила коротку паузу, збираючи докупи залишки власного голосу, який починав зрадницьки зриватися. — Для мене це не просто тривожний дзвіночок. Це жирний червоний прапор, від якого я звикла тікати стрімголов. — Ти порівнюєш мене з тим чоловіком із твого минулого, — хрипко кинув він, і в його голосі прорізалися нотки болючого захисту. — Амеліє, послухай мене... — Дай я спочатку закінчу, — вона зупинила його рішучим жестом руки.

Тимур замовк, стиснувши щелепи так, що на вилицях заходили жорсткі жовна.

— Я вже тривалий час була з людиною, яка майстерно приховувала від мене важливі речі, — її голос звучав усе рівніше, хоча тонкі пальці на колінах дрібно й неконтрольовано тремтіли. — Спочатку це були дрібні недомовки, які здавалися неважливими. Потім — більші брехні. А наприкінці виявилося ціле розп'яття з чужих секретів. Він теж постійно переконував мене, що робить це виключно для мого ж блага! Переконував, що я не маю права знати певні речі, бо мені буде боляче, що він таким чином благородно захищає мене від суворої реальності. А на перевірку виявилося, що він захищав виключно власну шкуру й комфорт.

Тимур заплющив очі, наче від фізичного удару в груди, і повільно потер обличчя долонями. — Я — це не він. Чуєш? Я зовсім інша людина. — Ти повторюєш цю фразу вже вдруге, Тимуре, — гірко всміхнулася вона куточками губ. — І я дійсно щиро хочу вірити, що ти не він. Але мій внутрішній захисний механізм більше не працює за принципом «сліпої віри». Я просто фізично не можу бути поруч із чоловіком, який будує між нами стіни із секретів. Навіть якщо він щиро вважає, що робить це з найкращих і найблагородніших міркувань. — Я не приховую від тебе нічого такого, що могло б якось зашкодити нам чи нашим стосункам. — Тоді що це за вистава навколо твого минулого? Що це за закриті двері? — Те, що свого часу зробило мене саме таким, яким ти вперше зустріла мене в тому офісі, — його голос впав майже до шепоту. — Понівеченим, холодним і закритим від усього світу.

Її серце болісно стиснулося в грудях, відгукуючись на його одкровення. Вона миттєво відчула гостре, майже нездоланне бажання зробити крок уперед, опуститися перед ним на коліна, обійняти за плечі й повторити, що тепер усе буде зовсім інакше, що вона поруч і вони разом усе подолають. Але натомість вона продовжувала нерухомо стояти на місці, змушуючи себе дивитися на чоловіка, який прямо зараз відчайдушно боровся з демонами зі свого минулого — демонами, що мали давно загоїтися, але замість цього продовжували кровоточити від найменшого дотику.

— Якщо ти об'єктивно не можеш і не хочеш розповісти мені правду тут і зараз, — вимовила Амелія тихо, але твердо, дивлячись йому прямо в очі, — то це твоє святе право. Я не маю права виривати з тебе слова силоміць. Але тоді ти маєш зрозуміти одну річ: не очікуй від мене, що я робитиму вигляд, ніби нічого особливого не відбувається. — Що саме ти хочеш цим сказати? — різко підвівшись із дивана, перепитав він, роблячи до неї напружений крок. — Ти збираєшся піти? — Мені потрібен час, Тимуре. — Час? — він гірко й недовірливо хитнув головою. — На що саме тобі потрібен час? На те, щоб остаточно закритися від мене? — Не перебільшуй і не панікуй, я нікуди не тікаю просто зараз. Просто... мені треба побути наодинці з собою. Мені треба все це осмислити без твого тиску. — Амеліє, благаю тебе... — Не проси мене про це. Будь ласка, не тисни на мене ще сильніше.

Вона різко розвернулася і швидким кроком рушила до передпокою. Кожен рух був механічним, вивіреним, хоча всередині горло настільки сильно перехопило спазмом від нестерпного болю, що ледь вдавалося ковтати повітря. Тимур ішов слідом за нею, роблячи за спиною нерішучі кроки, ніби намагався наважитися зупинити її обіймами, але зупинився біля самої вішалки. — Я негайно відвезу тебе до міста. — Не потрібно, Тимуре. Я викличу звичайне таксі через додаток. — Жодних таксі не буде. Дай я сам тебе відвезу, це не обговорюється.

Вона на секунду завмерла, накинувши на плечі пальто, і кинула погляд на його обличчя. У його примружених сірих очах чітко читався дикий, неприхований жах — панічний страх остаточної втрати. Страх того, що якщо вона зараз переступить цей поріг пішки, то вже ніколи не повернеться назад.

— Добре, — важко зітхнула Амелія, здаючись. — Але давай домовимося: усю дорогу до міста ми їдемо в абсолютній тиші. Без жодних розмов. — Домовилися.

Дорога назад до мегаполісу здавалася нескінченно довгою та виснажливою. За вікном автомобіля густі осінні сутінки остаточно перетворилися на чорну, непросвітну ніч; потужні фари їхньої машини різко й холодно розрізали темряву, а на узбіччі безликими примарами пролітали голі, покручені вітром дерева. Тимур тримав шкіряне кермо двома сильними руками, вдивляючись у дорогу перед собою і не сміючи повернути голову в її бік. Амелія ж усю дорогу просиділа біля вікна, туго обіймаючи себе руками за плечі й лихоманкаво повторюючи про себе єдину мантру, намагаючись заспокоїти розтривожену душу: Він не той. Він зовсім не той чоловік. Він не зробить тобі боляче.

Але чому тоді в грудях трималося таке липке, нестерпне відчуття наближення катастрофи?

Коли чорний позашляховик м'яко загальмував біля під'їзду її будинку, мотор одразу не заглушили. У салоні панувала важка, майже отапіююча атмосфера. Тимур сидів нерухомо, дивлячись прямо перед собою на світло ліхтарів, і пальці його рук досі стискали кермо з такою силою, що суглоби біліли.

— Я колись обов'язково тобі все розповім, Амеліє, — пролунав його голос у темряві салону, тихий і надзвичайно надломлений. — Коли нарешті буду повністю готовий розділити цей вантаж із тобою. — Я розумію, — ледь чутно відповіла вона. — Скажи... ти почекаєш мене? Ти даси мені цей шанс?

Вона повільно торкнулася холодної металевої ручки дверцят. Повернулася і довгим, вивчаючим, надзвичайно глибоким поглядом подивилася на нього, намагаючись розгледіти крізь темряву те, що він так ретельно ховав у найтемніших куточках своєї душі. — Я поки що не знаю, Тимуре, — чесно відповіла вона, не обіцяючи зайвого.

І, не чекаючи від нього жодної відповіді, вона відчинила дверцята і швидко вийшла в холодну, вогку жовтневу ніч, навмисно не озираючись назад.