Раді Вас бачити!

Кроки на дерев'яних сходах були швидкими, міцними й занадто добре знайомими.

Амелія не ворухнулася. Вона не спробувала сховати рамку чи поставити її на місце так, як було. Вона просто сиділа в напівтемряві кабінету, дивлячись прямо на дверний отвор, у якому за секунду виросла висока напружена фігура Тимура.

Він зупинився на порозі, немов укопаний.

На ньому було мокре від дощу чорне пальто, на плечах виблискували краплі води, а під очима залягли глибокі темні тіні. Його погляд метнувся від її блідого обличчя до фотографії в її руках. Усі живі кольори зникли з його шкіри за одну мікросекунду.

— Амеліє, — пролунав його голос, неприродно хрипкий.

— Я прийшла лише по свій шарф, — максимально рівно, без найменших емоцій відповіла вона. — Двері виявилися відчиненими.

— Поклади це на місце.

— Ти вперше в житті сказав мені «ви», Клочков.

— Поклади цю фотографію, будь ласка.

— Ні.

Вона повільно підняла знімок вище і знову подивилася на нього, вимагаючи пояснень.

— Нічого серйозного, — промовила вона тихо, і в цьому тихому голосі дзвеніла така злість, що аж у вухах закладало. — Ти так казав мені тоді на алеї біля садиби. Нічого, про що взагалі варто говорити дорослим людям.

— Це давня історія. Вона нічого не міняє.

— Три роки, Тимуре! Це три роки твого життя!

— Ми давно розійшлися з нею.

— Три роки разом, — її палець торкнувся підпису на звороті. — «Наш острів», «стільки ж попереду». Це за твоїм визначенням «нічого серйозного»?!

Він зробив один різкий крок уперед. Двері за його спиною з м'яким клацанням зачинилися самі собою.

— Я ніколи не брехав тобі про те, що ми розійшлися остаточно.

— Ти просто замовчав усе, що було до цього! Вибудував зручну версію для дівчинки, якій хочеш сподобатися!

— Бо це не має жодного значення для нас сьогодні.

— Для кого саме «для нас»? Для тебе?!

— Для нашого майбутнього, Амеліє!

— Яке ще майбутнє, про що ти говориш?! — Вона різко піднялася з крісла, відчуваючи, як підломлюються ноги. — Я — доросла жінка, яка ще вчора сиділа в тій брудній кав'ярні з твоєю колишньою і вислуховувала її натяки про те, що ти ховаєш речі, за які люди платили занадто високу ціну!

Тимур різко підняв голову, і в його очах спалахнув небезпечний вогонь.

— Що вона тобі сказала?

— Діана. Вона знайшла мене біля офісу.

— І ти з нею зустрічалася?

— Вона розповіла мені про аварію.

У кабінеті запала така густа, майже осяжна тиша, що здавалося, можна почути, як за вікном падають краплі.

Вона чітко бачила, як змінювалося його обличчя. У ньому не було ані миттєвого гніву, ані дитячого переляку — лише теж саме застаріле, виснажливе розчарування людини, яка роками чекала неминучого удару в спину і ось нарешті дочекалася.

— Вона не мала права лізти в це, — глухо, через стиснуті зуби вимовив він.

— Але вона розповіла. А ти мовчав.

— Вона нічого не знає про те, як усе було насправді.

— Тоді розкажи мені все! Прямо тут і зараз!

— Я не можу.

— Чому, біса візьми, ти знову не можешь?!

— Бо ти не готова це почути, Амеліє! Це не казкова драма про колишню пасію, це бруд, у якому я валявся багато років тому!

— Це не тобі вирішувати, до чого я готова, а до чого ні! — Вона розсміялася коротко, зло і з істеричними нотками в голосі. — Ти знову робиш те саме! Знову закриваєшся за своєю бронею, вирішуючи за мене! «Не лізь», «тобі краще не знати», «це не твоя справа». Господи, ти навіть уявити собі не можеш, скільки разів у своєму житті я вже чула ці самі слова від чоловіків, які вважали мене слабкою дурнею!

— Я — не він! — викрикнув Тимур, і від цього крику здригнулися шибки.

— Досить повторювати цю мантру! — зривалася вона. — Я чудово знаю, що ти не він. Але в цій ситуації ти робиш абсолютно те саме! Ти ховаєш незручну правду під маскою турботи й контролю. А я більше не хочу і не буду бути тією зручною жінкою, яка дізнається про найважливіші речі в житті свого чоловіка з чужих пліток і старих фотографій у шухляді!

— Дай мені шанс усе пояснити нормально.

— Пояснюй. Я слухаю.

— Це дуже довга розмова, Амеліє.

— У мене є стільки часу, скільки знадобиться.

— Це не те, що можна викласти за дві хвилини між дверима. Мені потрібно... — він втомлено провів великою долорою по обличчю, стираючи залишки крапель. — Я збирався розповісти тобі про все сам. Тобі першій. Але зовсім інакше. Не під таким шаленим тиском.

— А коли саме? Коли б настав цей ідеальний момент? На пенсії?

— Коли б я відчув, що ми готові.

— Ти знову за своє...

Вони стояли один навпроти одного по різні боки письмового столу, на якому самотньо бів осколками світла розбитий світ їхньої недовіри. За вікном осінній дощ барабанив усе лютіше.

— Ти збрехав мені, Тимуре, — сказала вона вже значно тихіше, але від цього кожне слово било набагато болючіше.

— Я не брехав...

— Ти збрехав. Може, не прямими словами. Але своїм ганебним мовчанням — точно так само. І я не збираюся будувати серйозні стосунки з людиною, яка самотужки вирішує, яка саме доля правди мені належить.

Вона обережно поклала зношену фоторамку назад на стіл — тепер уже обличчям угору, щоб він бачив це щодня.

— Амеліє... зупинись.

— Мені вже час іти.

— Не йди в такому стані. Надворі злива, вечір...

— Я викличу таксі від воріт.

— Будь ласка, вислухай мене.

— Твій светр, той самий, із дощу... він досі лежить у мене в коридорі, — мовила вона, не обертаючись до нього. — Я надішлю його новою поштою.

Її голос тримався з останніх сил, але наприкінці все ж зрадницьки зламався, видавши всю дитячу безпорадність і біль. Вона різко розвернулася, вилетіла з кабінету, стрімко збігла вниз по сходах і на ходу схопила з вішалки своє пальто. Біля самих вхідних дверей вона на долю секунди забарилася, сподіваючись почути хоч звук.

Позаду не було ні кроків, ні благань. Лише глуха, важка тиша.

Амеліє різко відчинила важкі двері й вперше за довгий час вийшла просто в холодну, сліпучу зливу.