Раді Вас бачити!

Всю ніч вони пролежали в темній спальні поряд, але між ними наче пролягла прірва.

Вони не сварилися — ні, скандалів чи підвищених тонів не було й близько. Вони просто мовчали. Страшно, обтяжливо і випалююче мовчали. Тимур дуже довго стояв під гарячим душем у суміжній ванній кімнаті, і Амелія, лежачи на краю широкого ліжка в абсолютній темряві, незмивно слухала цей монотонний шум води, чітко усвідомлюючи: ще ніколи в житті тиша не здавалася їй такою оглушливою і гучною. Згодом він нарешті вийшов, мовчки ліг поруч, обережно обійняв її за талію, але цей жест був позбавлений будь-якого тепла. Його м'язи під пальцями були настільки напруженими й кам'яними, ніби він панічно боявся стиснути її занадто сильно чи зробити зайвий рух.

Вона не стала ставити жодних запитань. Вона просто лежила із широко розплющеними очима до самого світанку, бездумно вдивляючись у тонку бліду смужку місячного світла, що беззвучно повзла по білій стелі.

А рано-вранці, коли перші промені сонця ще ледь торкалися верхівок сосен, вона прокинулася від дивної пустоти поруч.

Місце на ліжку поряд із нею було вже повністю холодним. Тимур пішов значно раніше, ніж зазвичай. На кухонному столі на неї чекала склянка свіжої води та турботливо зварена кава — щоправда, вже ледь тепла. Поруч лежав невеличкий аркуш паперу, вирваний із блокнота, на якому нерівним, поспішним почерком було виведено всього кілька слів: «Терміново поїхав у справах до міста. Повернусь ближче до обіду». Без звичного імені наприкінці. Без лагідного звертання. Навіть без крихітного домальованого сердечка, яке стало їхнім маленьким ранковим ритуалом.

Амелія довгі хвилини не відводила очей від цього холодного клаптика паперу, відчуваючи, як у грудях повільно розповзається неприємний липкий холодок.

Потім вона встала з-за столу й безцільно пішла блукати по великому будинку. Сама не знала, чого саме шукає і навіщо робить ці кроки. Вона повільно ходила з кімнати в кімнату, байдуже торкаючись пальцями прохолодних шпалер, вдивляючись у порожні, бездушні книжкові полиці. Непомітно для себе вона опинилася в коридорі другого поверху і зупинилася біля кабінету Тимура.

Двері туди були прочинені на кілька сантиметрів — роблячи темну щілину в коридор.

Вона не збиралася заходити всередину. Їй навіть на думку не спадало порушувати його особистий простір чи перевіряти речі. Вона просто завмерла на порозі, зачаровано спостерігаючи, як бліде вранішнє світло падає на масивний дубовий стіл, на закриту кришку чорного ноутбука і на невелику фоторамку, яка чомусь стояла перевернутою обличчям донизу.

«Це не твоє діре, Амеліє, — повторював внутрішній голос. — Не чіпай. Навіть не думай сюди зазирати».

Вона різко відсахнулася від дверей, повернулася на кухню, випила остиглу каву, яка здалася їй гіркою до огиди, і вирішила чекати.

Тимур повернувся рівно о другій годині дня.

Від нього різко пахло осінньою сирістю, мокрим асфальтом, міським димом і чимось чужим, тривожним, зовсім не домашнім. Він з порога зайняв простору вітальню, де Амелія сидів у кріслі з товстою книжкою в руках — хоча за весь ранок не змогла прочитати й жодного осмисленого речення, — і різко зупинився посеред кімнати.

— Ти все ще тут, — сказав він констатуючим, майже втомленим тоном.

Амелія повільно опустила книгу на коліна. У її грудях щось болісно обірвалося від цього тону.

— А ти хотів, щоб я зібрала речі й пішла ще вранці?

— Ні, я такого не казав.

— Тоді навіщо ти ставиш такі дивні запитання, Тимуре?

Вона бачила, як важко він підняв праву руку й втомлено провів долонею по обличчю, знімаючи з себе залишки напруги.

— Вибач мені. Я знову не те сказав. Просто... тижневий виявився неймовірно важким, і ці дзвінки... голова йде обертом.

— Тимуре, — перервала його Амелія, збираючи всю свою рішучість у кулак. — Хто дзвонив тобі вчора ввечері? Хтось із партнерів по бізнесу?

У кімнаті запанувала така тягуча, мертвотна тиша, що здавалося, можна почути, як за вікном падають поодинокі краплі дощу.

— Ніхто особливий, — вичавив він із себе нарешті.

— Не бреши мені більше, — її голос звучав тихо, але в ньому дзвенів сталевий надлом. — Ніхто так не змінює людину за одну секунду. Ти цілих два тижні був зовсім іншим: теплим, живим, уважним, ти сміявся разом зі мною. А після того нещасного дзвінка ти знову зачинився в тюрмі власного минулого. Хто це був?

— Амеліє, — його голос вмить перетворився на крижану крицю. — Будь ласка, не лізь у це.

Ці слова вдарили її сильніше, ніж потиличний удар. Не лізь у це. Три короткі слова. Знайомий до болю тон. Знайома інтонація дорослого, самовпевненого чоловіка, який чомусь вирішив, що він краще знає, що їй можна чути, а про що вона зобов'язана вічно мовчати. Точно так само колись говорив із нею той, чиє ім'я вона намагалася назавжди випалити зі своєї пам'яті.

— Не лізти? — повільно, чекаючи на кожне слово, повторила вона, повільно підводячись із крісла.

— Я не хотів тебе образити чи поставити рамки...

— Ти вже сказав усе, що треба.

— Послухай мене уважно, Амеліє, — він зробив рішучий крок у її бік, намагаючись скоротити відстань, але зупинився, наштовхнувшись на її скам'янілий, колючий погляд. — Це лайно з мого минулого. Воно не має жодного стосунку до тебе, до нашого сьогодення чи до нашого майбутнього. Я розберуся з цим сам. Як завжди розбирався.

— Тобто, це не стосується мене? — вона гірко й зневажливо усміхнулася.

— Саме так. Не стосується.

— А як тоді називається те, що ми разом живемо, ділимо одне ліжко, будуємо плани й намагаємося довіряти одне одному? Це теж «не стосується»?

Він судомно закрив рот і важко задихав. У просторі між ними наче висіла невидима напружена струна.

— Ти просто вимагаєш сліпої віри, не даючи натомість нічого, крім закритих дверей і таємничих дзвінків уночі, — продовжила вона, відчуваючи, як усередині все кипить від образи та давнього безсилля. — Я думала, ми виросли з цього, Тимуре. Я думала, між нами немає недомовок.

— Я просто щиро намагаюся вберегти тебе від цього бруду, — майже крикнув він, зриваючись на хрипоту. — Невже ти не розумієш просту річ?! Я хочу, щоб ти була в абсолютній безпеці!

— Від чого саме в безпеці?! Від правди?! Від твоїх власних скелетів у шафі?! — її голос дзвенів від сліз, які вона відчайдушно намагалася стримати. — Ти будуєш стіни довколо себе, але при цьому вимагаєш, щоб я просто сліпо йшла за тобою в темряву! Це не турбота, Тимуре. Це недовіра.

— Знаєш що... — він знічено відвів очі вбік, опустивши плечі під тягарем її слів. — Я втомився виправдовуватися за те, чого не робив. Просто дай мені трохи часу. Не став зайвих запитань. Хоча б зараз.

— Часу на що? На те, щоб ти і далі грав у шпигуна у власній домівці?

— На те, щоб я сам закрив двері туди, куди тобі заглядати не варто.