Раді Вас бачити!

Перші холодні краплі упали на бруківку о п'ятій двадцять вечора.

Амелія спершу подумала, що їй просто здалося — мовби хтось невидимий торкнувся її щоки прохолодним крижаним пальцем. Вона здивовано підняла голову вгору і побачила, що розкішне блакитне небо, яке ще якихось пів години тому сяяло сонцем, затягнулося важкими, майже чорними свинцевими хмарами. Зненацька з-за розігру будинку дмухнув різкий, пронизливий вітер, зірвав із гілок залишки пожовклого листя і закрутив їх у дику, хаотичну воронку.

— Здається, дощ, — сказала вона, напружено мружачись.

— Мабуть, — Тимур насупився, дивлячись на похмурий горизонт. — Синоптики обіцяли тільки пізно вночі.

— Вони завжди так кажуть, коли трапляється щось важливе.

— Вони просто не вміють прогнозувати погоду, коли в мене з'являється вільний вихідний.

Вона не витримала і розсміялася. І цієї ж секунди небо над ними розверзлося остаточно.

Дощ не починався поступово — він просто обрушився на місто суцільною, гуркотливою водоспадною стіною, холодною, важкою і нещадною. За одну хвилину вулиці вкрилися бурхливими потоками брудної води, а випадкові перехожі з криками й матюками почали розбігатися по підворіттях і магазинах. Амелія інстинктивно спробувала прикрити сумку руками, але сильний порив вітру ледь не збив її з ніг. У ту ж секунду чиїсь сильні, міцні пальці мертвою хваткою вчепилися в її лікоть.

— Біжимо! Сюди!

Тимур різко потягнув її за собою через дорогу. Вони мчали крізь завісу ливня, перестрибуючи глибокі калюжі, сміючись від адреналіну і задихаючись від холоду, тоді як потоки води миттєво просочили їхній одяг до нитки. Великий гарбуз у його руках кумедно хитався від бігу, і Амелія, озирнувшись на ходу, вже не стримувала істеричного сміху.

— Та кинь ти вже цей гарбуз!

— Ні за що! Це наш трофей!

— Ти хворий! У тебе явно проблеми з пріоритетами!

Він різко звернув у вузький, темний прохід між двома старими будинками — старий критий пасаж. Колись тут була торгова галерея: над головою тягнувся напівзруйнований скляне склепіння, покрите шаром багаторічного пилу і бруду, але дах усе ще тримався, надійно захищаючи від прямого удару стихії. У кінці проходу тьмяно й самотньо горіла єдина електрична лампочка, кидаючи довгі жовті тіні на мокрий камінь.

Вони залетіли під це укриття абсолютно мокрі, важко відсапуючись і дивлячись одне на одного з широкими від подиху очима. Сміх раптом стих, змінившись густим, майже фізично відчутним напруженням.

Дощ шалено барабанив по старому склу нагорі, перетворюючись на суцільний чорний гул; вода стікала з країв даху цілими водоспадами, відрізаючи їх від зовнішнього світу щільною пеленою. Крім цього шуму, не існувало більше нічого — лише їхні подихи і глухий стукіт сердець.

Амелія спинилася спиною до холодної цегляної стіни, важко дихаючи і намагаючись відтерти мокре волосся з обличчя. Її светр наскрізь промокнув і неприємно липнув до тіла. Вона підняла очі й зустрілася поглядом із ним.

Тимур стояв усього за пів метра. Його світлий светр змок так сильно, що перетворився на другу шкіру, чітко окреслюючи рельєф сильних плечей і грудей. Волосся злиплося на чолі, а вода стікала по його вилицях просто за комір. І дивився він на неї так, що Амелії в ту ж секунду стало спекотно, хоч по тілу бігали крижані мурахи від нежитьку.

— Ти зараз захворієш, — промовив він хрипко.

— Дурниці.

— Ти весь час тремтиш.

— Це від холоду. Звичайно ж, від холоду.

Він не став сперечатися. Натомість мовчки поставив злощасний гарбуз на брудний асфальт, одним різким рухом стягнув із себе мокрий светр, залишившись лише в тонкій білій футболці, яка миттєво обтягнула його торс, і без вагань накинув його їй на плечі. Одежина ще зберігала його скажене тепло і пахла чистим чоловічим тілом, дощем та гіркуватим тютюном.

— Не треба, ти ж сам зараз перемерзнеш, — спробувала запротестувати вона, намагаючись віддати річ.

— Терпимо.

— Тимуре, ти не робот...

— Амеліє, просто мовчи.

Вона затнулася.

Він стояв занадто близько. У цьому напівтемному, пахло сирістю просторі під склом їхній простір звузився до мінімуму. Краплі води все ще падали з його темного волосся на бви і щоки, і вона, абсолютно втративши контроль над собою, непомітно для себе заворожено стежила за кожним рухом цієї краплі.

— Це все через дощ, — прошепотіла вона, шукаючи хоч якесь виправдання своїй слабкості.

— Що саме?

— Ця ситуація. Ця безглузда близькість. Це все обставини.

— Можливо й так.

— Але ж це правда?

— Хай буде так, — тихо відповів він, і на його губах промайнула сумна, але неймовірно ніжна усмішка. — Якщо тобі так легше переносити реальність — нехай це будуть просто обставини.