Раді Вас бачити!

Офіційна частина вечері скінчилася рівно о десятій вечора.

Інвестори розходилися повільно, супроводжуючи прощання гучним сміхом, черговими жартами про дедлайни, обіцянками плідної співпраці та міцними рукостисканнями. Богдан Іванович, щедро зігрітий винними парами та триумфом переговорів, ледь не кинувся цілувати Амелію в обидві щоки на прощання, проте вчасно зупинився, відчувши на собі такий крижаний і важкий погляд Тимура, від якого в того миттєво зникли будь-які панібратські наміри. Марта тим часом спокійно й методично викликала таксі для всіх учасників через корпоративний додаток.

Амелія ж стояла трохи осторонь біля центрального виходу, щонайтугіше кутаючись у тонкий шовковий шарф. Їй хотілося лише одного — непомітно зникнути, розчинитися в прохолодному нічному повітрі, поки її розтривожене сер остаточно не пробило грудну клітку.

— Пані Сафронова.

Вона заплющила очі на секунду, збираючись із духом, і повільно обернулася.

Тимур стояв усього за кілька кроків, у м'якому сяйві кованого вуличного ліхтаря. Він зняв піджак ід недбало перекинув його через плече; біла сорочка із розстебнутим коміром випромінювала ошатно-неформальний блиск, різко контрастуючи з густою осінньою темрявою навколо.

— Я проведу вас до машини, — сказав він безапеляційно.

— Не варто, я сама чудово дойду.

— Це не прохання, Амеліє.

— Що, знову твої накази, Клочков?

— Це елементарна турбота, — спокійно парирував він, роблячи крок ближче. — Ви ж пам'ятаєте, ми вже обговорювали це поняття.

Вона не стала сперечатися — на це просто не лишилося моральних сил. Вона мовчки рушила вперед, а він невідступно крокував поруч.

За головною будівлею ресторану ховався невеликий, затишний внутрішній дворик. Амелія зовсім не помітила його, коли вони заходили сюди ввечері, але зараз, коли швейцар ввічливо вказав їм обійти крило до службової стоянки таксі, вона завернула за ріг і мимоволі зупинилася від несподіванки.

Двір виглядав так, ніби його вирізали з романтичної кінокартини. Старовинні стіни особняка були густо обплетені диким виноградом, листя якого вже налилося глибоким, майже кривавим багрянцем; високі ковані ліхтарі заливали простір медовим, теплим світлом; під ногами хрумтіла доглянута кам'яна доріжка. Посередині дворика стояла акуратна дерев'яна лавка, а над нею розкинула свої гілки вікова раскидиста груша, щедро всипана золотим листям, яке повільно, майже магічно кружляло в повітрі й безшумно опадало додолу.

Навколо панувала абсолютна, майже дзвінка тиша. Лише десь здалека долинальними акордами лунала тиха фортепіанна музика з банкетної зали та чувся ледь уловимий шелест вітру.

— Таксі буде за хвилину, — порушив мовчанку Тимур.

— Добре.

Вона стояла до нього спиною, зачаровано дивлячись на листя, що падало. Потім чітко відчула, як він підійшов зовсім близько — так близько, що шкірою вловила його гарячий подих.

— Амеліє.

— Що ще?

— Мені потрібно дещо сказати тобі.

— Не треба, Тимуре. Будь ласка.

— Я мушу. Інакше я просто збожеволію.

Вона повільно, мов уві сні, повернулася до нього обличчям.

Він стояв перед нею, і у світлі ліхтарів його риси здавалися вирізьбленими з темного, благородного каменю. Але очі — живі, палаючі, сповнені такої нестримної щирості, від якої перехоплювало дихання.

— Я тиждень намагався триматися від тебе на відстані, — промовив він низьким, хрипким голосом. — Робив усе можливе й неможливе, аби не бачити тебе, не чути твого голосу, не думати про те, що між нами відбувається. Це не спрацювало, Амеліє. Я думав про тебе щохвилини. Навіть тоді, коли переконував себе у протилежному.

Її губи затремтіли, ледь розтулившись.

— Ти сама сказала мені не цілувати тебе тоді в парку. Я не торкнувся тебе. Я поважав твоє рішення і твої межі. Але зараз я більше не можу вдавати, що мені байдуже. Мені наплювати на субординацію, на цей довбаний офіс і на всі мої правила.

— Тимуре...

— Якщо ти хочеш, щоб я пішов прямо зараз — скажи одне слово. Я розвернуся і піду. Це буде найтяжче рішення в моєму житті, але я зроблю це заради тебе.

Вона мовчала. Стояла нерухомо, дивлячись на його сірі очі, на злегка напружені губи, на сильну долоню, яка нервово стискалася в кулак біля стегна. Перед нею стояв чоловік, який уперше за весь час зняв усі свої броню й щити, оголивши душу.

Щось усередині Амелії — якась остання захисна стіна, яку вона вибудовувала роками — тихо, остаточно й безповоротно тріснуло.

— Не йди, — ледь чутно, майже незримо видихнула вона.

Він зробив рух назустріч.

Один крок. Потім другий.

Його широка, гаряча, але напрочуд обережна долоня лягла їй на щоку. Великий палець м'яко й трепетно ковзнув по скулі, ніби перевіряючи, чи справжня вона, чи не мариться йому у цьому осінньому мареві. Амелія прикрила очі й інстинктивно подалася назустріч цьому довгоочікуваному дотику, відчуваючи, як по всьому тілу розливається нестримне хвилювання.

І в ту ж секунду він нахилився й злився губами з її губами.

Поцілунок був несподіваним і водночас неминучим. Спершу — ніжним, майже несміливим, ніби він боявся налякати її різким рухом, питаючи дозволу на те, про що мріяв останні тижні. Його губи були теплими, трохи сухими, зберігаючи ледь помітний присмак витриманого вина й м'ятної свіжості. Амелія відчула, як під ним підламуються коліна, і судомно вхопилася пальцями за лацкани його сорочки, мнучи дорогу тканину.

Він важко видихнув їй у рот, і цей хрипкий, зірваний звук остаточно спалив усі їхні перепони.

Поцілунок змінився миттєво. Він став глибшим, жаднішим, палкішим, наповненим відчаєм і пристрастю, що накопичувалися тижнями мовчання та напруги. Його друга рука впевнено обхопила її за талію, притискаючи до себе так міцно, що між ними не лишилося жодного міліметра простору. Вона відчувала шалений, гумкий ритм його серця через тонкий шар одягу і той самий знайомий паморочливий аромат сандалу, який уже давно став її особистим наркотиком.

Амелія обвила руками його шию, запускаючи пальці в густе темне волосся. Листя продовжувало безшумно падати навколо них золотим дощем, а вона думала лише про одне: що пропала, що вона вперше за довгі роки віддається почуттям повністю, беззастережно, і їй більше ні краплі не страшно.

Це не була випадковість. Це було стихійне лихо, на яке вони обоє чекали з першої хвилини знайомства.

Коли вони нарешті неохоче розімкнули губи, повітря навколо здавалося розпеченим. Обидва важко, збито дихали. Тимур м'яко й безсило притулився чолом до її чола, заплющивши очі й насолоджуючись цим моментом.

— Боже мій... — прошепотів він хрипко, цілуючи її у скроню. — Я марив цим із першої секунди, як побачив тебе в тій кав'ярні.