Раді Вас бачити!

Суботній ярмарок зустрів місто таким щільним, одурманюючим ароматом осені, що від нього, здавалося, можна було захмеліти навіть без краплі гарячого вина. Амелія стояла посеред галасливого торгової ряду, розгорнутого під довгими брезентовими навісами, і жадібно, на повні груди вдихала цей складний мікс з різноманітних пахощів: печених яблук, щедро присипаних меленою корицею, свіжого меду в затертих скляних бідонах, духмяного хліба, що щойно виїхав із розпеченої печі, прив'ялої м'яти та сизого димку від мангалів, де на відкритому вогні смажили ковбаски.

Торговці перегукувалися, нахвалюючи товар, галасливі діти бігали між дерев'яними лотками з яскравими повітряними кульками, а десь у кутку фальшиво, але дуже натхненно виводив мелодію бідний скрипаль.

Вона прийшла сюди ранком абсолютно самотня. У руках тримала міцну полотняну сумку для продуктів і мала чіткий, прагматичний план: купити домашніх яблук, літр липового меду, невеликий гарбуз для супу-пюре та півдюжини воскових свічок для довгих вечорів. Це був її давній суботній ритуал, який чудово допомагав заземлитися і не думати про робочі дедлайни.

Про кого саме ще вона намагалася не думати, Амелія уникала називати навіть у власних думках.

— Вам допомогти, дівчино? — лагідно запитала огрядна жінка в хустці, стоячи за прилавком із десятком різновидів меду.

— Мені б гречаного. Невеликий слоїк, будь ласка.

— Зараз оформримо. Такого якісного на всьому ринку не знайдете, власний пасічник привіз.

— А з квітковим пилком у вас є?

— Звісно...

— А ще... — Амелія раптом відчула, що хтось прилаштувався поруч, затуляючи світло, але не поспішала піднімати голову. — А чи є в нього той самий особливий післясмак?

— Гречаний мед сам по собі найкращий, — пролунав над самим вухом знайомий низький, оксамитовий голос, від якого по спині чомусь одразу пробігли мурашки. — Особливо якщо використовувати його як ліки від хронічного безсоння.

Амелія повільно, наче на шарнірах, випросталася.

Тимур стояв зовсім поруч. На ньому був затишний темно-сірий светр із високим коміром і м'які темні джинси. Жодного офіційного піджака, жодної краватки, жодного натяку на корпоративний статус генерального директора. Його темне волосся дещо скуйовдив прохолодний вітер, а в руках він тримав простий паперовий пакет, із якого визирав червоний бік великого яблука. Вигляд у нього був настільки домашнім і земним, що в Амелії на секунду геть збилося дихання.

— Ти що, серйозно мене переслідуєш? — випалила вона, ледь наздогнавши дар мови.

— Анітрохи.

— Тоді що ти тут, біса візьми, робиш?

— Купую яблука.

— Ти?

— Я людина, Амеліє, і я іноді їм фрукти, — абсолютно серйозно, з ледь помітною усмішкою в кутиках губ відповів він. — Це, здається, законом не заборонено.

Вона недовірливо звузила очі, вивчаючи його обличчя.

— Це збіг?

— Цілковитий і беззаперечний.

— Ти зараз говориш правду?

Тимур трохи пом'якшав, і в його погляді зникла та колишня закритість.

— Напівправду. Я справді приїхав сюди по яблука. Але коли побачив тебе біля цього прилавку з медом, вирішив скористатися моментом.

— Це хоч звучить чесніше.

— Я щиро намагаюсь бути з тобою відвертим.

Продавчиня меду тим часом переводила зацікавлений погляд то на нього, то на неї, явно насолоджуючись цією сценкою, і Амелія раптом усвідомила, що вони тут не одні. Вона поспіхом розплатилася, схопила слоїк у сумку і різко розвернулася.

— Я йду далі своєю дорогою, — кинула вона через плече.

— Можна скласти тобі компанію?

— Ні.

— Зрозумів.

Вона зробила кілька швидких кроків уперед, але потім змушена була озирнутися. Тимур так і стояв на тому ж місці, засунувши руки в кишені джинсів, і дивився їй услід із такою тихою, нестерпно терплячою впертістю, що Амелія відчула себе останньою потворною егоїсткою.

— Ти ж усе одно підеш за мною, правда? — зітхнула вона.

— Тільки якщо ти не заперечуєш.

Вона закотила очі до самого небу і важко видихнула липке повітря.

— Добре. Робимо так: рівно одна година. Просто походимо ярмарком, купимо продукти. Жодних розмов про п'ятницю, про минуле і тим більше — жодних поцілунків.

— Умови прийнято.

— І каву за цей хаос платиш ти.

— З величезним задоволенням.

Ця «одна година» спочатку розтяглася на дві, потім на три, а згодом перетворилася на повноцінний, нічим не обмежений день.

Вони придбали величезний, круглий гарбуз такого потворного розміру, що Тимур змушений був нести його на руках, як якесь дивне немовля, викликаючи розчулені посмішки в усіх перехожих. Вони куштували домашній сухий сир із часником і зеленню, запиваючи його прохолодною кислуватою ряжанкою з глиняних кухлів, які видавали просто на лотках. Амелія раптом, сама від себе не чекаючи, виграла великого плюшевого ведмедя у стрілковому тирі — з третьої спроби, під єхидні коментарі Тимура, який стріляв набагато гірше за неї і тепер щиро дивувався власній незграбності.

Після ярмарку вони рушили пішохідною частиною набережної. Осіння річка повільно котила свої сіро-блакитні води, відбиваючи високе, безхмарне небо; на дерев'яних лавках грілися під лагідним сонце літні подружжя, а неподалік від старого мосту хтось влаштував фотосесію з величезним букетом із кленового листя. Тимур десь роздобув у вуличного пекаря два гарячі пироги з вишневою начинкою, і вони їли їх прямо на ходу, смішно вимазуючись цукровою пудрою по носах.

— У тебе ось тут біло, — раптом сказала вона, показуючи на його переніс.

— У тебе, між іншим, теж.

Він не став шукати серветок — просто різко нахилився і легким рухом великого пальця стер солодку пудру з її шкіри. Дотик був швидким, майже невагомим, але Амелія все одно завмерла, наче вкопана в бруківку.

— Ми ж домовилися: ніяких поцілунків, — нагадала вона хрипким від несподіванки голосом.

— Це не поцілунок, Амеліє. Це техніка безпеки.

— Це була занадто небезпечна близькість.

— Я просто витирав тобі обличчя.

— Звісно, вірю.

Він лукаво посміхнувся, і вона прискорила крок, відчуваючи, як шкіра на щоках чомусь горить куди сильніше, ніж від холодного вітру.

Вони заблукали в затишному старому кварталі, де вузькі бруківчасті вулички хаотично петляли між старими будинками з облупленою фарбою та яскравими дерев'яними віконницями. Заглядали в маленькі букіністичні крамнички, пропахлі старим папером і пилом, смішно й гаряче сперечалися про те, чи варто купувати старий латунний чайник, який Амелія завзято називала витвором мистецтва, а Тимур — мотлохом. Довго стояли під аркою будинку, слухаючи вуличного музиканта, який на розбитій губній гармоніці виводив щось неймовірно сумне й проникливе про неминучість розлуки.

Сонце почало хилитися до західного обрію, розливаючи навколо густе, розплавлене мідне світло. Тіні будівель подовшали, повітря наповнилося сирою прохолодою. І в цей момент Амелія з жахом усвідомила, що повністю забула про час, про свій мобільний телефон у сумці і про всі ті залізні правила, які так ретельно вибудувувала навколо себе весь цей час.

— Це справді день без правил, — промовила вона тихо, дивлячись кудись у далечінь вулиці.

— Так, — погодився він, і в його голосі прозвучала несподівана серйозність. — Тільки один день. І ні хвилини більше.

— Більше й не треба.

— Домовились.

Вона підняла на нього очі і знову зловила себе на жахливій думці: ця домовленість була чи не найтупішою з усіх, що вона укладала у своєму житті, бо їй уже хотілося порушити її прямо зараз.