Раді Вас бачити!

​Тимур не міг сказати, скільки саме часу він простояв нерухомо посеред порожнього кабінету.

​Тиша довкола стала настільки щільною, що її, здавалося, можна було різати ножем. У вузькій смузі віконного скла виднілися лише темні, розмиті верхівки сосен, які шалено гнув холодний вітер. На столі самотньо лежала та сама проклята фотографія. Він різким рухом потягнувся вперед, узяв рамку в долоню і з усього розмаху жбурнув її об стіну.

​Скло вибухнуло тисячею дрібних, блискучих осколків. Дерев'яна основа вдарилася об плінтус і впала на підлогу, а паперовий знімок вислизнув і ліг прямо посеред цього блискучого безладдя — Діана з нього все так само безтурботно й щасливо усміхалася.

​Він стояв над цими уламками, важко, судорожно дихаючи.

​Тимур Клочков, чоловік, який протягом усього свого свідомого життя жорстко контролював кожну секунду, кожну емоцію і кожну подію довкола себе, раптом з жахом усвідомив головне: його власні пальці нестримно тремтять.

​Він різко розвернувся, спустився на перший поверх, наповнив скляну склянку водою з крана і випив її одним ковтком. Налив ще одну. Це не допомагало — у горлі стояла суха, пекуча грудка. У затишній вітальні на дивані досі валявся її плед, що й досі зберіг слабкий, але такий рідний запах ванілі та її улюбленого шампуню. На столику стояла чашка, з якої вона пила вчора вранці. Цей будинок, який він будував як фортецю для самотності, тепер був нашпигований тривожними нагадуваннями про неї, і кожна дрібниця різала нутро, мов загнана під шкіру голка.

​Він досі бачив її очі в ту хвилину в кабінеті. У них не було злості. Там стояло страшніше — зранено-чисте розчарування. Такими очима дивляться виключно на людину, якій беззастережно вірили, а натомість отримали порожнечу.

​Ти мені брехав.

​Він не говорив брехні прямим текстом. Але він сховав правду. А для неї це виявилося рівнозначним зраді.

​Тимур не витримав, витягнув з кишені мобільний телефон. Знайшов у списку контактів добре знайоме ім'я: «Діана». Натиснув виклик.

​— Тимуре? — на тому кінці пролунав м'який, дещо здивований голос. — Неймовірно. Я чомусь так і знала, що ти зателефонуєш цього вечора.

​— Що саме ти їй розповіла, Діано? — його голос звучав низько, майже неживо.

​— Тільки правду про нас. Про те, чого ти так панічно намагаєшся уникати всі ці роки.

​— Ти не знаєш правди. Ти знаєш лише свій власний бік історії.

​— Цього цілком достатньо, щоб відкрити очі іншій жінці, яка заслуговує на чесність, а не на твої мовчазні ігри в мовчанку.

​— Тримайся від неї якнайдалі, — промовив він тихо, але з такою залідною жорстокістю в інтонації, що в трубі зв'язку на мить запала мертва пауза. — Ти чуєш мене? Якщо ти ще хоч раз наважишся підійти до Амелії чи зателефонувати їй... я зроблю так, що ти пошкодуєш про день свого народження.

​— Ого, погрози? — у голосі Діани прослизнула нервова посмішка. — Зробиш мені боляче? Точно так само, як тоді, п'ять років тому?

​Він різко затнувся, а серце пропустило потужний удар, немов від фізичного ляпасу.

​— Діано...

​— Я не хотіла нічого поганого, Тимуре, — вже значно тихіше продовжила вона. — Просто втомилася дивитися, як ти руйнуєш не лише власне життя, а й життя всіх, хто намагається до тебе наблизитися. Дехто має право знати, з ким він має справу.

​— Не тобі вирішувати, кому і що знати про мене!

​— А кому? Тобі? Ти ж мовчав би вічно!

​Він різко скинув виклик, не дослухавши до кінця. Зі всієї сили стиснув корпус смартфона в кулаку так, що пластик під пальцями здавалося зараз трісне на шматки.

​Коли на місто остаточно опустилися ранні осінні сутінки, він звівся на ноги, вийшов з будинку, сів у свій позашляховик і завів двигун.

​Він їхав без конкретної мети. Просто кидав машину крізь мокрі лабіринти вулиць, дивлячись крізь запітніле скло на розмиті вогні вечірнього мегаполісу, доки колеса самі не вивезли його до її будинку.

​Тимур зупинив автомобіль у темній кишені провулка навпроти її під'їзду, вимкнув фари і просто завмер на водійському сидінні.

​На п'ятому поверсі в її квартирі м'яко й затишно горіло світло. Жовто-золотистий відблиск від лампи падав на підвіконня. Можливо, вона зараз сидить там, закутавшись у той самий плед, і намагається зігрітися після зливи. Або ж пакує його речі в коробку, щоб відправити поштою, як і обіцяла.

​Ця друга думка обпалила його зсередини розпеченим залізом.

​Він дістав телефон, відкрив перерваний чат. Останнє повідомлення від нього: «Добраніч, Амеліє». Вчорашнє. Єдина тонка ниточка, яка якимось дивом досі не обірвалася остаточно.

​Його великі пальці довго зависли над сенсорною клавіатурою.

​Він набрав: «Мені шкода за все». І одразу ж стер.

Набрав: «Будь ласка, дозволь мені все пояснити особисто». Знову видалив.

Набрав: «Я просто не можу без тебе дихати». Довго дивився на ці тривіальні, відчайдушні слова, доки екран смартфона не згас від бездіяльності.

​Він не відправив нічого.

​Так і просидів усю довгу ніч у темному салоні машини під її вікнами, дивлячись на те, як золоте світло нагорі згодом гасне, а сіре, непривітне осіннє небо поступово світлішає над дахами сонних будинків.

​Уперше за п'ять довгих років після тієї трагедії Тимур Клочков повністю і остаточно втратив контроль над власним життям, і тепер він не мав жоднісінького поняття, як саме спробувати зібрати все це назад.