Раді Вас бачити!

Хвилина минула. Потім друга.

Дощ за склом поступово втрачав свою первісну лють і силу: із важкого, суцільного та агресивного потоку він перетворювався на дрібний, лагідний, майже домашній осінній дощик. Краплі більше не били шалено по скляному даху пасажу, а ритмічно і ввічливо стукали, наче хтось невидимий обережно перебирав пальцями по клавішах рояля. З боку великої дороги долинав приглушений гул автомобільного руху, і цей затишний прохід, який ще кілька хвилин тому здавався їм відірваним від світу краєм землі, знову починав нагадувати звичайне місце у звичайному місті.

Амелія не зводила очей із власних пальців, що нерухомо лежали в неї на колінах, ледь помітно виглядаючи з-під занадто довгих рукавів його светра. Вона чітко знала, що Тимур терпляче чекає. Він не підганяв її нетерплячими рухом, не ставив зайвих запитань, не тиснув — просто сидів поруч на мокрому камінні й дозволяв їй самостійно дійти до цих важливих слів.

Скажи правду, наказала вона сама собі у тиші власних думок. Просто скажи. Що найгірше може статися у світі?

Вона миттєво знала відповідь на це болюче запитання. Найгірше полягало в тому, що вона знову довірить комусь усю глибину свого серця, а той розтопче його холодно, акуратно й спокійно, наче так і треба було зробити.

Але чому тоді просто зараз, сидячи поруч із цим чоловіком у напівтемному проході, вона не відчувала ані крихти тієї звичної, крижаної тривоги?

— Подобаєшся, — раптом тихо вимовила вона.

Це слово пролунало настільки м'яко, майже невпевнено, немов боялося зруйнувати крихку рівновагу довкола. Вона не підняла голови, продовжуючи дивитися на свої руки. Просто повторила це знову, вкладаючи в голос трохи більше твердості:

— Подобаєшся. Ти мені подобаєшся, Тимуре.

Запанувала абсолютна тиша. Навіть дощ здавалося на мить стих.

Потім вона чітко почула, як він повільно, глибоко видихнув, ніби тримав повітря в легенях усю вічність. Амелія нарешті наважилася підвести очі.

Тимур дивився на неї так, наче вона щойно дістала для нього рукою яскраву зірку з ночного неба. У його глибоких сірих очах не було ані тріумфу переможця, ані самовпевненої посмішки. Лише тиха, щемлива до сліз вдячність і стільки чистого, вразливого тепла, що в неї самій болісно защеміло під ребрами.

— Повтори, — попросив він хрипко, ледь розтуливши губи.

— Ні.

— Будь ласка, Амеліє.

— Я вже двічі чітко сказала.

— Я хочу почути це ще раз.

— Боже, який же ти нестерпний...

— Знаю.

— Ти мені подобаєшся, нестерпний чоловіче, — з легким відчаєм у голосі повторила вона, а за секунду сама несподівано засміялася крізь раптові, гарячі сльози, що покотилися по щоках. — Я ж цього абсолютно не планувала! Я взагалі нічого подібного у своєму житті не планувала! Я чітко вирішила, що більше ніколи... що мені не потрібні жодні драми... Але ти постійно приїжджаєш зі своєю кавою, з тим дурним медом, із цим величезним гарбузом, і...

Вона не встигла договорити. Його тепла, широка долоня м'яко торкнулася її щоки, а великий палець дбайливо й ніжно змив солону сльозу.

— Дякую тобі, — тихо сказав Тимур.

— За що саме?

— За те, що сказала. Я чудово розумію, чого саме тобі це зараз коштувало.

Вона заплющила очі й довірливо схиמהла голову на його сильну долоню, відчуваючи шкірою кожну лінію його пальців. Усередині, саме там, де весь цей час височіла неприступна крижана стіна, раптом стало неймовірно тихо, просторо і світло.

— Що буде тепер? — ледь чутно прошепотіла вона.

— Тепер я нарешті тебе поцілую, — відповів він, дивлячись на її губи. — Якщо ти, звісно, не проти.

— Я зовсім не проти.

Він нахилився до неї повільно, так само обережно, як тоді у дворику під старою грушею, ніби щоразу заново запитуючи мовчазного дозволу. Але тепер у його поцілунку не було ані краплі колишньої стриманості чи вагань — лише глибока, тиха, непохитна впевненість чоловіка, який нарешті отримав відповідь на головне запитання свого життя. Амелія потягнулася йому назустріч, пальцями міцно вчепилася у вологу від дощу тканину його футболки, і весь навколишній світ удруге за вечір вибухнув суцільним потоком нестримного тепла.

Дощ продовжував тихо й заспокійливо шуміти над старою скляною аркою, а час навколо них ніби зупинився назавжди.