Раді Вас бачити!

Ідеальну сукню вони з Соломією знайшли лише в третьому за рахунком елітному бутику.

Амелія категорично відмовлялася від усього, що їй пропонували: від банального чорного вбрання, від надто спокійного бежевого, від сріблястого, яке, за її словами, робило її схожою на прикрашену ялинку. Соломія сиділа в м'якому кріслі з келихом ігристого й із виразом глибокої забійного терпіння переглядала вішаки.

— А як щодо цієї?

— Занадто кричуща.

— А оця шовкова?

— Занадто відкрита спина.

— А ось ця?

Соломія урочисто виставила перед нею сукню кольору глибокого винно-червоного оксамиту.

Вона була дивовижною. Жодної зайвої деталі чи паєток. Породистий, стриманий відтінок перезрілої вишні, довжина трохи нижче колін, м'яка, дорога тканина, яка відверто й спокусливо облягала кожен вигин фігури, та злегка відкрита лінія плечей із елегантним шовковим драпуванням.

Амелія хотіла звично сказати «ні», але поглянула на себе в дзеркало й раптом відчула, як десь у глибині живота солодким вузлом затягується хвилювання.

— Я її приміряю, — тихо мовила вона.

Коли вона повільно вийшла з примірочної, у приміщенні бутика на мить запанувала повна, абсолютна тиша.

Соломія повільно відставила келих убік і подалася вперед:

— Господи... — прошепотіла подруга з щирим захопленням. — Амеліє, він просто загине на місці.

— Хто? — удавано здивувалася вона, хоча щоки миттєво запалали.

— Купуй. Без жодних сумнівів!

Ресторан «Дубовий зал» розташовувався в старовинному двоповерховому особняку в тихому центрі. Високі арочні вікна, м'яке світло численних свічок, важкі оксамитові штори, живе піаніно в кутку, за яким сивий музикант грав ніжний, ненав'язливий джаз.

Амелія зупинилася на порозі, відчуваючи, як тремтять її пальці. Вона розпустила темне волосся м'якими хвилями, нанесла на губи помаду в тон сукні, а на шию вдягла тонкий золотий ланцюжок. Кожен крок її високих підборів по старовинному паркету відбивався луною.

Метрдотель шанобливо провів її через основну залу до приватного столу.

Інвестори вже сиділи на місцях: двоє поважних чоловіків у дорогих костюмах і строга жінка з гордою поставою. Богдан Іванович, трохи спітнілий, але щасливий, жваво пояснював цифри. Марта поруч ввічливо кивала.

А на чолі столу, спиною до каміна, у бездоганному темному костюмі та сліпучо-білій сорочці, сидів Тимур.

Він розмовляв із гостею, трохи нахиливши голову, і не одразу помітив її появу. Але щось змусило його різко підвести погляд. Мабуть, раптова тиша, що запанувала за столом.

Тимур повільно повернув голову.

І Амелія на власні очі побачила, як кардинально змінилося його обличчя.

Спочатку спокійна маска просто здригнулася. Його сірі очі розширилися, а погляд повільно, невимовно жадібно ковзнув по її відкритих плечах, по винному оксамиту сукні, що окреслював тонку талію й круглі стегна, по відкритих ключицях і хвилястому волоссю, що падало на шию.

Він абсолютно забув, що тримає в руці кришталевий келих із водою.

Його пальці з такою силою стиснулися на тонкому склі, що кісточки побіліли. Амелія бачила, як важко ходить кадик на його шиї, як боляче стискаються щелепи, і як у його очах спалахує щось темне, небезпечне, прагне володіти.

Усі за столом замовкли.

Тимур повільно підвівся зі свого місця.

Не поспішаючи, не відриваючи від неї палаючого погляду, він відсунув стілець. Весь світ довкола них ніби перестали існувати.

— Пані Сафронова, — сказав він нарешті. Його голос звучав тихо, але неймовірно хрипко й низько. — Ви прийшли.

— Ви ж самі вказали у листі, що моя присутність є обов'язковою, — тихо відповіла вона, підходячи ближче.

Куточок його губ ледь помітно здригнувся:

— Я не очікував... — Він запнувся, провівши долонею по обличчю. — Прошу. Ваше місце поруч зі мною.

Він особисто відсунув для неї стілець праворуч від себе. Амелія підійшла, відчуваючи, як його гарячі долоні лягли на спинку стільця так близько до її оголених плечей, що її шкіра вкрилася мурашками від цього тепла.

Вона сіла.

Тимур опустився поруч. Настільки близько, що їхні лікті майже торкалися.

Він більше не промовив жодного слова для інших, намагаючись вклинитися в розмову про інвестиції, але Амелія виразно бачила, як відчайдушно тремтить жилка на його скроні і як важко він дихає поруч із нею.

І всередині неї, десь у найпотаємніших глибинах душі, вперше за довгі роки прокинулося щось дике, сміливе й небезпечне.

Солодке усвідомлення того, що вона має повну, абсолютну владу над цим сильним чоловіком. Що вона може змусити його втратити останній самоконтроль.

І найстрашніше було те, що їй це божевільно подобалося.