Раді Вас бачити!

Ранкова кава з'являлася на її столі з лякаючою регулярністю.

У вівторок. У середу. У четвер. Напій покірно чекав на неї о восьмій ранку — незмінний і точний, як схід сонця над містом: теплий картонний стаканчик, намальоване маркером сердечко та крихітна свіжа випічка поруч. У середу це був вишуканий мигдальний круасан. У четвер — пухкий, мініатюрний пиріг із соковитою грушею, пахучий і ще гарячий на дотик.

Спочатку Амелія щиро хотіла категорично відмовитися від цих дарунків. Вона навіть набрала Марті сухе, офіційне повідомлення з проханням припинити цю самодіяльність, але, перечитавши текст кілька разів, відносно швидкого видалила його. Потім вона вирішила, що просто принципово залишатиме стаканчик недоторканим. Але вже на другий день зрадницьке тремтіння в пальцях зламало її опір: вона випила каву до останньої краплі, боязко озираючись на двері, ніби здійснювала злочин.

У п'ятницю її терпіння остаточно увірвалося, і вона вирішила влаштувати справжню стеження.

Вона приїхала на роботу на цілих пів години раніше. Сховалася у темному кутку просторого холу на першому поверсі, вдаючи, ніби заклопотано вивчає якісь папери, і затамувала подих. Рівно о сьомій п'ятдесят дві масивні скляні двері будівлі зашипіли й відчинилися. У хол впевненим кроком увійшов Тимур.

Він був абсолютно сам — без звичної охорони, без супроводу Марти чи водія, тримаючи в руці єдиний паперовий пакет. Він мовчки піднявся ліфтом на шостий поверх, пройшов порожнім коридором до її кабінету, безшумно відчинив двері (портьє на вході, здається, уже давно віддав йому дублікат ключа) і поставив на стіл гарячий стаканчик. На коротку мить він затримав на ньому свої довгі пальці, дбайливо поправив кришку й повільно провів великим пальцем по підписаному імені.

Амелія у своєму сховищі навіть перестала дихати.

Він простояв так не більше п'яти секунд. Потім тихо розвернувся і вийшов у коридор. Безшумно, обережно — як людина, яка понад усе у світі боїться порушити чужий крихкий спокій.

Вона ще довго сиділа в кутку холу з розкритими папками в руках, відчуваючи, як щось абсолютно незнайоме, неконтрольоване розливається по всьому тілу. Це було неймовірно тепле, тривожне й водночас страшенно лякаюче відчуття.

Того ж дня по обіді, шукаючи потрібну печатку, вона випадково зазирнула в найдальшу шухляду свого робочого столу і виявила там невелику скляну баночку.

Вона не помічала її раніше, бо баночка була ретельно захована в самій глибині, за важкими папками з документами. Це був витончений скляний слоїк із лаконічною рукописною етикеткою: «Черешневе варення. Ручна робота. Вінниця».

Амелія застигла на місці, боячись навіть торкнутися скла.

Вінниця.

Вона повільно, з тихим клацанням розкрутила металеву кришку. З баночки миттєво вдарив запаморочливий аромат справжнього літа: солодкого цукрового сиропу, черешневих кісточок і прогрітого сонцем саду. Вона взяла чисту ложечку й обережно спробувала краплю. Смак вибухнув на язику — густий, солодкий, із ледь помітною, шляхетною гірчинкою.

Це був точнісінько такий самий смак, як у варення її рідної тітки Галини. Текстура, яку вона смакувала лише в далекому дитинстві — босоніж, із липкими від соку пальцями, сидячи на товстій гілці старої черешні.

Вона ж ніколи в житті не розповідала цих дитячих спогадів нікому у світі, крім... Господи.

«Ви тоді згадали, що родом із Вінниці. І що у дитинстві годинами лазили по сусідських черешнях...»

У її пам'яті з шаленою швидкістю спливала техніка, осіння дорога, засніжені сосни за відкритим вікном авто і його тихий, щирий сміх. Той самий день, коли їхня розмова текла так легко й невимушено, що вона й сама не помітила, як відкрила йому занадто багато особистого. Це було майже два тижні тому. І він не просто запам'ятав її випадкові слова — він запам'ятав кожну деталь, знайшов потрібних людей, мабуть, замовляв це варення спеціально з іншого міста, перевіряв якість і склад...

Під баночкою ховався маленький аркуш паперу. Лише один короткий рядок, написаний його твердим, впевненим почерком:

«Бо чекати на справжнє літо надто довго».

Амелія міцно притисла цю записку до грудей і повільно заплющила очі.

Дурня, — гарячково думала вона. — Усе це якась суцільна божевільна дурня.

Чоловік, який панічно не терпить жодних сюрпризів, який жорстко контролює кожну секунду свого та чужого життя, який буває холодним і неприступним, мов зимовий ранок — не міг тижнями методично вивчати її найдрібніші смаки. Не міг так зворушливо піклуватися про подібні дрібниці. Не міг...

Але він міг. І він це зробив.

За всією його залізною стриманістю, за холодним сірим поглядом і бездоганними дорогими костюмами ховалася людина, яка слухала її в тисячі разів уважніше й глибше, ніж будь-хто інший за все її попереднє життя.

— Ти просто все запам'ятав... — прошепотіла вона в порожнечу кабінету, відчуваючи, як по щоці котиться самотня, гаряча сльоза.

Це було не запитання і не звинувачення. Це було її головне, найстрашніше й найсолодше відкриття.

А за високим вікном, у золотому післяобідньому світлі, повільно й беззвучно опадало осіннє листя — ніби сам час зупинився й терпляче чекав, яке саме рішення вона ухвалить далі.