Раді Вас бачити!

Три дні. Робочі дошки в кабінеті здавалися сірими, папери — безглуздими, а світ за вікном офісу перетворився на розмиту акварель із сірих тонів та холодних крапель. Вони розійшлися в той ранок кожен до свого власнного кутка всесвіту, і між ними виросла товста, неприступна стіна з несказаних слів, образи та затамованого страху.

Тимур не тиснув. Не з'являвся під її дверима, не перехоплював у коридорах біля кав'ярні й не влаштовував «випадкових» робочих нарад. Проте він тримав невидиму, тонку нитку зв'язку: щовечора, рівно о десятій годині, на темному екрані її телефону незмінно спалахувало одне-єдине коротке слово: «Добраніч». Без жодних запитань. Без роздратованого «чому ти мовчиш». Без натяків чи докорів. Просто короткий рядок, який повертався знову й знову, немов одинокий маяк у розбурханому штормовому морі.

Амелія не відповідала. Але й не видаляла ці сповіщення, завмираючи щоразу, коли мобільний здригався від нового повідомлення.

Денні години вона заповнювала роботою з такою люттю, що Богдан Іванович почав стривожено коситися на її бліде обличчя й обережно натякати на «здоровий баланс між працею та елементарним відпочинком». Соломія ж мовчки ставила перед нею каву з корицею й клала плитку гіркого шоколаду, не ставлячи зайвих запитань. І лише у вівторок, під час обідньої перерви, наливаючи воду у скляний графин, вона кинула ніби між іншим:

— Він теж не в формі. Марта казала по секрету, що вчора він ущент розірвав контракт із надійним постачальником просто посеред стратегічної наради. Накричав на всіх і зачинився в кабінеті до ранку.

— Мені це абсолютно не цікаво, — холодно відрубала Амелія.

— Звісно, — поблажливо погодилася Соломія. — Не цікаво. Зовсім.

Амелія різко відвернулася до монітора, але цифри та рядки розпливалися перед очима, і вона лише вдавала, що уважно вчитується в фінансовий звіт.

У четвер погода остаточно зіпсувалася, і Амелія відчула, що більше не витримає задушливого повітря кабінету. Їй життєво необхідне було справжнє, прохолодне осіннє повітря. Вона накинула класичне пальто, обгорнула шию вовняною шаллю й вийшла на вулицю.

Місто сьогодні здавалося особливо похмурим і тихим. Пронизливий вітер ганяв по асфальту залишки золотого листя, збиваючи його в брудні купки біля бордюрів. Небо висіло низько над дахами, вологе, пропахле дощем і сирістю.

Біля центрального входу до бізнес-центру зупинився автомобіль.

Дорогий, білий позашляховик із глибоким заводським тонуванням скла. Амелія пройшла повз нього, не звертаючи жодної уваги, і вже збиралася повернути за ріг до затишного скверу, як за спиною пролунав добре знайомий низький, м'який голос:

— Амеліє Сафронова?

Вона різко зупинилася. Повільно обернулася.

Двері машини відчинилися, і на сірий тротуар ступила жінка. Висока, струнка, у розкішному кремовому пальті по фігурі, з розпущеним каштановим волоссям, яке вітер штормив навколо обличчя. Сонцезахисні окуляри вона легким рухом зсунула на лоб, демонструючи великі, виразні й водночас незбагненно стомлені очі.

Діана.

— Не очікувала мене тут побачити? — на її губах з'явилася тонка усмішка. — Вибач, що влаштовую засідку прямо на вулиці. Просто не хотілося йти всередину й влаштовувати зайві сцени на очах у твоїх колег.

— Чим можу допомогти? — гранично рівно запитала Амелія, змушуючи себе триматися прямо.

— Я просто проїжджала поруч. Хотіла побачити Тимура. — Діана зробила коротку, красномовну паузу. — Але, здається, о цій порі він традиційно засідає в переговорній з інвесторами.

— Я не веду облік його робочого розкладу.

— Звичайно. — Діана ледь схилила голову до плеча, розглядаючи її з тією ввічливою, майже хижою уважністю, від якої ставало непереливки. — Ти справді дуже гарна. Я помітила це ще тоді, в заміському маєтку Карпенка.

— Дякую.

— І Тимур це, звісно ж, теж помітив.

Амелія інстинктивно міцніше стиснула шкіряний ремінець власної сумки.

— Він мій керівник.

— О, звісно ж, — у голосі Діаны прослизнула тиха, жаліслива насмішка. — Тільки от керівники чомусь зазвичай не їздять до інших міст спеціально по домашнє черешневе варення з Вінниці.

Серце Амелії пропустило шалений удар, а до обличчя прилила гаряча кров.

— Звідки ви...

— Вибач. — Діана м'яко махнула рукою в елегантній рукавичці. — Я не стежу за ним, не думай. Просто навколо Тимура завжди повно людей, які люблять зайвий раз поговорити, особливо коли справа стосується його особистого життя. Це місто маленьке, Амеліє. Тут усі знають усе про всіх.

Вона говорила напрочуд спокійно, майже по-материнськи м'яко, і саме від цієї спокійної впевненості Амелії стало моторошно холодно.

— Не бійся, — додала Діана. — Я прийшла сюди не для того, щоб влаштовувати дешеві сварки чи з'ясовувати стосунки. Я просто хотіла зробити тобі одну маленьку послугу.

— Яку саме послугу?

— Попередити тебе.

Вона витягла з кишені брендового пальто маленьку, елегантну візитну картку кольору слонової кістки і простягнула її на долоні.

— Якщо колись відчуєш, що заходиш у глухий кут, і захочеш почути справжню історію — зателефонуй мені. Тільки не роби цього просто зараз. Подумай гарненько. Побудь наодинці із собою, випий келих вина. Зрозумій одне: все, що Тимур дозволяє тобі побачити чи відчути поруч із собою — це лише дуже зручна, вигідна для нього дещиця величезної і похмурої картини.

— Я не збираюся обговорювати його життя за його спиною, і вже тим паче з вами.

— А я й не прошу нічого обговорювати, — лагідно відповіла Діана. — Я пропоную просто знати факти.

Амелія навіть не поворухнулася, демонстративно не простягаючи руки. Діана потримала картку в повітрі ще секунду, а потім спокійно поклала її на металевий капот найближчого припаркованого автомобіля.

— Як знаєш, — кинула вона. — Але я б зовсім не здивувалася, якби ти за кілька днів сама змінила свою думку.

Вона розвернулася, сіла у свій білий позашляховик. Потужний двигун м'яко загудів, машина безшумно відкотилася від узбіччя і розчинилася в сірому міському потоці.

Амелія залишилася стояти на тротуарі наодинці з вітром, дивлячись на самотній світлий прямокутник візитки на чужій машині. Вона не підійшла. Не взяла її.

Але всю дорогу назад до офісу вона фізично відчувала, як нестерпно палають подушечки пальців, ніби вона вже встигла стиснути цю прокляту картку у власній кулаці.