Спочатку:
На сторінку книги
Доступ обмежено! Контент 18+
Твір може містити сцени неприйнятні для деяких користувачів.
Перегляд дозволено тільки зареєстрованим користувачам віком від 18 років
Вона намагалася триматися. Протрималася ще два нескінченних дні.
Два дні тотального безсоння, здертих нервів, безкінечних звітів і кави, смаку якої вона зовсім не відчувала. Візитна картка не йшла з голови. І річ була зовсім не в самій Діані чи бажанні пліткувати — кожне її отруйне слово глибоко засілоВона намагалася триматися. Протрималася ще два нескінченних дні.
Два дні тотального безсоння, здертих нервів, безкінечних звітів і кави, смаку якої вона зовсім не відчувала. Візитна картка не йшла з голови. І річ була зовсім не в самій Діані чи бажанні пліткувати — кожне її отруйне слово глибоко засіло в свідомості, мов гостра скалка, пробиваючи перші прориви в тій довірі, яку вони з Тимуром так важко вибудовували під дощем.
Тільки керівники зазвичай не возять черешневе варення з Вінниці.
Як вона про це дізналася? Хто ще міг їй розповісти? Або ж... вони спілкувалися набагато ближче, ніж Тимур намагався показати?
У суботу вранці Амелія прокинулася від гнітючої, дзвінкої тиші в квартирі. Вона лежала під ковдрою, дивлячись на білу стелю, і раптом із крижаною ясностю усвідомила головне: найбільше лякає зовсім не невідомість. Найстрашніше те, що вона сама вже починає вигадувати найгірші, найпотворніші відповіді на власні запитання, отруюючи ними себе зсередини.
Вона рішуче підвелася, вмилася холодною водою, накинула куртку. Руки самі знайшли мобільний телефон. Хоча вона й запевняла себе, що нічого не робитиме, але цифри з картки чомусь міцно засіли в пам'яті ще тоді, біля білого авто.
Вона набрала номер. Два довгі гудки.
— Слухаю? — пролунав спокійний жіночий голос.
— Це Амелія Сафронова.
— Я знала, що ти зателефонуєш, — без жодного подиву відповіла Діана.
Вони зустрілися за годину в маленькій, напівтемній кав'ярні на околиці міста, куди Амелія в житті б не зазирнула за звичайних обставин. Заклад був майже порожнім, пропахлим дешевою ваніллю та паленою кавовою гущею, з важкими дерев'яними столами й завішеними вікнами. За склом невтомно сіяв дрібний осінній дощ, залишаючи на поверхні довгі мутні смуги.
Діана сиділа в найнайвіддаленішому кутку, біля самого вікна. Перед нею стояла чашка чаю, до якої вона навіть не торкнулася. Побачивши Амелію, вона мовчки кивнула на вільний стілець навпроти.
— Дякую, що наважилася прийти.
— Я ненадовго, Діано. Ближче до суті.
— Як скажеш.
Амелія сіла, навіть не знімаючи куртки, тримаючи руки схрещеними на грудях. Офіціантка принесла їй замовлене еспресо, але чашка так і залишилася стояти недоторканою.
— Що ви хотіли мені розповісти такого, чого я не можу дізнатися сама?
Діана спокійно склала руки на столі. На її бездоганних пальцях не було жодної обручки — лише тонкий мінімалістичний браслет із крихітним золотим замочком, який тихо дзенькотів при кожному русі.
— Ти щиро кохаєш його, — не запитуючи, а констатуючи факт, вимовила Діана.
— Це не стосується нашої розмови.
— Дуже навіть стосується. Бо колись дуже давно я сама сиділа ось так само за столиком навпроти жінки, яка намагалася попередити мене про його демонів. Тільки тоді поряд не знайшлося нікого, хто міг би врятувати мене від помилки.
— Попередити про що саме? Про те, що Тимур Клочков — складний керівник із важким характером? Це я й сама чудово бачу щодня.
— Я кажу не про характер, Амеліє. Я кажу про те, що він зовсім не той чоловік, за якого себе видає.
Амелія напружено стисла щелепи.
— Він ніколи не брехав мені про головне.
— Він і не бреше. Він просто майстерно замовчує все найважливіше. А це — значно гірше за брехню, бо ти навіть не знаєш, проти чого борешся.
— Тоді викладіть усе конкретно, без ваших загадок і дешевих драм.
Діана повільно відвела погляд до запітнілого вікна. На її обличчі на секунду проступила справжня, глибока тінь болю, і в цей момент Амелія вперше засумнівалася, чи справді перед нею сидить лише звичайна зневажена колишня.
— П'ять років тому в його житті сталася подія, яка повністю зламала його внутрішній світ, — тихо почала Діана. — Дещо страшне, про яке він категорично забороняє собі та іншим навіть згадувати. Після тієї трагедії він закрився на замок, відкинув будь-які емоції, перетворившись на холодного робота, який живе виключно роботою й контролем. Я намагалася достукатися до нього, пробитися крізь цю крижану броню, але він просто виштовхнув мене зі свого життя.
— Що ж саме сталося? — в голосі Амелії прозвучав металевий дзенькіт.
— Тобі краще почути це безпосередньо від нього. Якщо він узагалі наважиться тобі довіритись.
— Тоді навіщо цей цирк із зустрічами та загадками?
— Бо він ніколи тобі не розповість, — переконано й жорстко відповіла Діана. — Він тримав це в собі роками, ховаючи за мільйонними контрактами й байдужим поглядом. Не розкаже він і тобі, поки ти сама не поставиш його перед фактом.
Усередині Амелії закипіла лють — суміш ревнощів, тривоги й образи.
— Ви просто маніпулюєте моїм страхом!
— Можливо й так, — Діана навіть не намагалася виправдовуватися. — Але я кажу правду. Тимур ховає занадто багато таємниць, і повір мені, це зовсім не дрібниці про колишніх жінок. Це речі, за які колись довелося заплатити занадто високу ціну. Людську ціну.
— Це звучить як пряма погроза.
— Це звучить як дружнє застереження для дурної дівчини, яка закохалася не в того чоловіка.
За вікном кав'ярні дощ раптом посилився, забарабанивши по даху з подвійною силою. Амелія дивилася на цю жінку і ніяк не могла зрозуміти: бачить вона перед собою небезпечного ворога чи просто ще одну жертву чоловіка, який занадто ретельно оберігає власне минуле.
— Чому ви взагалі витрачаєте на мене свій час? — прямо спитала вона.
— Тому що я не хочу, аби ти пройшла крізь те саме пекло, через яке пройшла я, намагаючись розтопити кригу там, де одні лише руїни.
Діана різко піднялася з місця, накинула своє розкішне пальто і застебнула ґудзики.
— Подумай про це, Амеліє. Якщо хочеш знати правду про свого ідеального боса — просто запитай його про аварію на Львівській трасі, яка сталася п'ять років тому. Тоді ти все зрозумієш сама. Або ж не запитуй. Вибір завжди за тобою.
Вона кинула на стіл купюру і швидким, впевненим кроком попрямувала до виходу. Дзвіночок над дверима бризнув тонким, фальшивим звуком, остаточно закриваючи цю розмову.
Амелія залишилася сидіти наодинці за столом, дивлячись у свою холодну, гірку каву, де в чорній рідині відбивалося тьмяне світло стельової лампи.
Аварія на Львівській трасі.
Ці слова болючою скалкою засіли в мозку, відмовляючись зникати. в свідомості, мов гостра скалка, пробиваючи перші прориви в тій довірі, яку вони з Тимуром так важко вибудовували під дощем.
Тільки керівники зазвичай не возять черешневе варення з Вінниці.
Як вона про це дізналася? Хто ще міг їй розповісти? Або ж... вони спілкувалися набагато ближче, ніж Тимур намагався показати?
У суботу вранці Амелія прокинулася від гнітючої, дзвінкої тиші в квартирі. Вона лежала під ковдрою, дивлячись на білу стелю, і раптом із крижаною ясностю усвідомила головне: найбільше лякає зовсім не невідомість. Найстрашніше те, що вона сама вже починає вигадувати найгірші, найпотворніші відповіді на власні запитання, отруюючи ними себе зсередини.
Вона рішуче підвелася, вмилася холодною водою, накинула куртку. Руки самі знайшли мобільний телефон. Хоча вона й запевняла себе, що нічого не робитиме, але цифри з картки чомусь міцно засіли в пам'яті ще тоді, біля білого авто.
Вона набрала номер. Два довгі гудки.
— Слухаю? — пролунав спокійний жіночий голос.
— Це Амелія Сафронова.
— Я знала, що ти зателефонуєш, — без жодного подиву відповіла Діана.
Вони зустрілися за годину в маленькій, напівтемній кав'ярні на околиці міста, куди Амелія в житті б не зазирнула за звичайних обставин. Заклад був майже порожнім, пропахлим дешевою ваніллю та паленою кавовою гущею, з важкими дерев'яними столами й завішеними вікнами. За склом невтомно сіяв дрібний осінній дощ, залишаючи на поверхні довгі мутні смуги.
Діана сиділа в найнайвіддаленішому кутку, біля самого вікна. Перед нею стояла чашка чаю, до якої вона навіть не торкнулася. Побачивши Амелію, вона мовчки кивнула на вільний стілець навпроти.
— Дякую, що наважилася прийти.
— Я ненадовго, Діано. Ближче до суті.
— Як скажеш.
Амелія сіла, навіть не знімаючи куртки, тримаючи руки схрещеними на грудях. Офіціантка принесла їй замовлене еспресо, але чашка так і залишилася стояти недоторканою.
— Що ви хотіли мені розповісти такого, чого я не можу дізнатися сама?
Діана спокійно склала руки на столі. На її бездоганних пальцях не було жодної обручки — лише тонкий мінімалістичний браслет із крихітним золотим замочком, який тихо дзенькотів при кожному русі.
— Ти щиро кохаєш його, — не запитуючи, а констатуючи факт, вимовила Діана.
— Це не стосується нашої розмови.
— Дуже навіть стосується. Бо колись дуже давно я сама сиділа ось так само за столиком навпроти жінки, яка намагалася попередити мене про його демонів. Тільки тоді поряд не знайшлося нікого, хто міг би врятувати мене від помилки.
— Попередити про що саме? Про те, що Тимур Клочков — складний керівник із важким характером? Це я й сама чудово бачу щодня.
— Я кажу не про характер, Амеліє. Я кажу про те, що він зовсім не той чоловік, за якого себе видає.
Амелія напружено стисла щелепи.
— Він ніколи не брехав мені про головне.
— Він і не бреше. Він просто майстерно замовчує все найважливіше. А це — значно гірше за брехню, бо ти навіть не знаєш, проти чого борешся.
— Тоді викладіть усе конкретно, без ваших загадок і дешевих драм.
Діана повільно відвела погляд до запітнілого вікна. На її обличчі на секунду проступила справжня, глибока тінь болю, і в цей момент Амелія вперше засумнівалася, чи справді перед нею сидить лише звичайна зневажена колишня.
— П'ять років тому в його житті сталася подія, яка повністю зламала його внутрішній світ, — тихо почала Діана. — Дещо страшне, про яке він категорично забороняє собі та іншим навіть згадувати. Після тієї трагедії він закрився на замок, відкинув будь-які емоції, перетворившись на холодного робота, який живе виключно роботою й контролем. Я намагалася достукатися до нього, пробитися крізь цю крижану броню, але він просто виштовхнув мене зі свого життя.
— Що ж саме сталося? — в голосі Амелії прозвучав металевий дзенькіт.
— Тобі краще почути це безпосередньо від нього. Якщо він узагалі наважиться тобі довіритись.
— Тоді навіщо цей цирк із зустрічами та загадками?
— Бо він ніколи тобі не розповість, — переконано й жорстко відповіла Діана. — Він тримав це в собі роками, ховаючи за мільйонними контрактами й байдужим поглядом. Не розкаже він і тобі, поки ти сама не поставиш його перед фактом.
Усередині Амелії закипіла лють — суміш ревнощів, тривоги й образи.
— Ви просто маніпулюєте моїм страхом!
— Можливо й так, — Діана навіть не намагалася виправдовуватися. — Але я кажу правду. Тимур ховає занадто багато таємниць, і повір мені, це зовсім не дрібниці про колишніх жінок. Це речі, за які колись довелося заплатити занадто високу ціну. Людську ціну.
— Це звучить як пряма погроза.
— Це звучить як дружнє застереження для дурної дівчини, яка закохалася не в того чоловіка.
За вікном кав'ярні дощ раптом посилився, забарабанивши по даху з подвійною силою. Амелія дивилася на цю жінку і ніяк не могла зрозуміти: бачить вона перед собою небезпечного ворога чи просто ще одну жертву чоловіка, який занадто ретельно оберігає власне минуле.
— Чому ви взагалі витрачаєте на мене свій час? — прямо спитала вона.
— Тому що я не хочу, аби ти пройшла крізь те саме пекло, через яке пройшла я, намагаючись розтопити кригу там, де одні лише руїни.
Діана різко піднялася з місця, накинула своє розкішне пальто і застебнула ґудзики.
— Подумай про це, Амеліє. Якщо хочеш знати правду про свого ідеального боса — просто запитай його про аварію на Львівській трасі, яка сталася п'ять років тому. Тоді ти все зрозумієш сама. Або ж не запитуй. Вибір завжди за тобою.
Вона кинула на стіл купюру і швидким, впевненим кроком попрямувала до виходу. Дзвіночок над дверима бризнув тонким, фальшивим звуком, остаточно закриваючи цю розмову.
Амелія залишилася сидіти наодинці за столом, дивлячись у свою холодну, гірку каву, де в чорній рідині відбивалося тьмяне світло стельової лампи.
Аварія на Львівській трасі.
Ці слова болючою скалкою засіли в мозку, відмовляючись зникати.
