Раді Вас бачити!

У неділю Амелія прийняла рішення, яке ще напередодні здавалося їй повним божевіллям — вона поїхала до нього.

Звісно, не для того, щоб першою піти на примирення чи заплющити очі на все, що вона встигла дізнатися за останні дні. Усе набагато простіше й банальніше: поспіхом збираючись із його квартири в той злощасний ранок, вона забула там улюблений вовняний шарф та зарядний пристрій для телефону. А на понеділок у неї була запланована важлива виїзна зустріч з підрядниками на іншому кінці міста, і залишитися без зв'язку означало б повний робочий колапс. Ось так вона й пояснювала собі цей крок, притискаючись до холодного шкіряного сидіння таксі, що впевнено вигинало дорогу крізь густий, мокрий сосновий ліс за містом.

Тимура вдома бути не повинно було. Марта ще під час п'ятничної розмови згадувала, що в неділю шеф летить на переговори до сусідго обласного центру. Амелія чудово знала, де він ховає запасний ключ: у маленькій декоративній діжці з сухим вересом праворуч від вхідних дверей. Він сам колись показав їй цю схованку, злегка усміхнувшись у куточки губ: «На випадок, якщо ти знову щось загубиш чи закриєшся».

Будинок зустрів її повною, майже осяжною тишею. Не ворожою, не холодною, а такою мертвецькою тишею, яка зазвичай панує в оселях, де господарі бувають настільки рідко, що стіни встигають отямитися від людської присутності.

Амелія швидко скинула взуття, пройшла просторою вітальнею, де на ворсистому килимі досі валялася її маленька шпилька для волосся — підібрала її, не дивлячись. Шарф знайшовся одразу — він так і висів на спинці дизайнерського дивана. А зарядку вона виявила на кухні, захованою під основою масивної кавоварки.

Усе зайняло кілька хвилин. Вона вже чітко налаштувалася йти до виходу, коли раптом звідкись ізгори, з другого поверху, донісся сухий, протяжний скрип дверей.

Протяг. Звичайнісінький осінній протяг гуляв покинутими кімнатами.

Але ноги самі понесли її вгору — перевірити, закрити вікно, переконатися.

Двері його робочого кабінету, які минулого разу були щільно зачинені, тепер прочинили настеж, і вони ледь помітно погойдувалися від потоку повітря. Кімната тонула в блідому, розсіяному світлі низького осіннього сонечка. Масивний стіл із чорного дуба, дорогий ноутбук, лампа з темно-зеленим абажуром. І маленька фоторамка, що лежала на краю столу обличчям донизу — так, ніби хтось випадково зачепив її рукою поспіхом і кинув убік.

Не чіпай, застережливо пролунало в голові голосом здорового глузду. Це не твоє діло.

Вона зробила кілька кроків уперед.

Не лізь туди. Забудь.

Але рука жила своїм власним життям. Пальці торкнулися холодного дерева рамок, а потім різко перевернули її лицьовою стороною догори.

Знімки виявився старим, трохи потертим і з жовтуватими краями. На фотографії двоє людей стояли зовсім близько, усміхаючись до об'єктива на тлі дикого моря й білих скель, що круто йшли вгору. Тимур. Значно молодший, з менш різкими й жорсткими рисами обличчя, злегка скуйовдженим від солоного морського вітру волоссям, у простій білій сорочці з розстебнутим коміром.

А поруч із ним — Діана. У легкій світлій сукні, засмагла, щаслива, з рукою, недбало й звично закинутою йому на плече. Вона дивилася не в камеру, а прямо на нього, і в її погляді читалося те, що Амелія ніколи й ні за що не змогла б сплутати з чимось іншим: шалена, всепоглинаюча закоханість жінки, яка впевнена, що поруч із нею чоловік її життя.

Серце Амелії пропустило удар, а потім важко й болісно впало кудись у прірву.

Вона перевернула рамку назад, відкрила тугий картонний замок із тильної сторони. Звідти випав маленький клаптик щільного паперу, повністю заповнений акуратним, витонченим жіночим почерком: «Наш острів. Червень. Три роки разом — і ще стільки ж попереду. Д.»

Три роки.

Пальці стали абсолютно ватяними. Слова про «півтора року тому» та «нічого серйозного» зненацька зазвучали в пам'яті якось фальшиво, мов розбита мелодія. Тимур тоді казав це так просто, так буденно, з такою переконливою легкістю: «Ми розійшлися півтора року тому. Нічого серйозного, Амеліє, зовсім нічого такого, про що варто було б згадувати».

Нічого серйозного. Три роки життя.

Вона безсило опустилася на край важкого шкіряного крісла, міцно стискаючи фотографію в тремтячих долонях.

Діана казала про два роки. Тимур — про «нічого». А ця стара картка, яку він чомусь досі тримав у своєму робочому кабінеті — хай і перевернутою, хай і схованою від сторонніх очей, але не знищеною, не викинутою у смітник — кричала про абсолютно іншу правду.

У цей же момент внизу гучно й важко ляснули вхідні двері.