Раді Вас бачити!

Дощ зовсім не збирався вщухати. Навпаки, здавалося, що небесна канцелярія вирішила вилити на місто весь річний запас води, перетворивши навколишній світ на суцільну сіру акварель.

Амелія врешті опустилася на старий дерев'яний ящик, що випадково опинився біля стіни, глибше закутавшись у його теплий светр. Тимур не сідав — він притулився спиною до цегляної кладки неподалік, склавши руки на грудях і не зводячи з неї очей. Кілька довгих хвилин вони просто мовчали, слухаючи, як за стінами лютує негода. І на диво, ця мовчанка вперше за весь час не була натягнутою чи болісною. Вона нагадувала кокон, у якому хотілося сховатися від усього світу.

— Знаєш, що найбільше не дає мені спокою? — порушила тишу вона, дивлячись на те, як вода стікає тоненьким струмком по її взуттю.

— Що саме?

— Я ніколи й нікому в житті не розповідала про ті черешні у Вінниці. Про маму, про тітку, про ті дитячі дурниці. Ти знаєш про мене такі речі, яких не знають люди, котрі працюють зі мною бов о бок роками.

— Це погано?

— Це лякає мене до чортиків.

— Чому саме ти боїшься?

Вона замислилася надовго, збираючи думки докупи.

— Найстрашніше те, що мені чомусь зовсім не страшно бути з тобою відвертою, — тихо вимовила вона, не дивлячись на нього.

Тимур повільно відірвався від стіни і просто присів навпочіпки перед нею, вирівнюючи їхні обличчя на один рівень. Вода з його чуба стікала на чоло, але він навіть не намагався її витерти. У його сірих очах світилася така незвична вразливість, що Амелії стало боляче в грудях.

— Я багато чого знаю про тебе, Амеліє, — промовив він низьким голосом. — Але є одна річ, якої я досі ніяк не можу добитися.

— Яка ж?

— Ти досі не сказала мені найголовнішого. Чи подобаюся я тобі насправді.

Серце в грудях зробило різкий, болючий стрибок. Вона відвела погляд убік, на потоки води біля ніг.

— Це не тема для розмови між керівником і підлеглою.

— Ми зараз не в офісі. Ми заблоковані дощем у якомусь брудному проході.

— Це нічого не змінює.

— Змінює все.

— Тимуре, облиш.

— Скажи мені прямо: я тобі подобаюся?

Він вимовив це тихо, майже пошепки, але в цьому питанні звучав такий залізний внутрішній стрижень і водночас така благальна ніжність, що протистояти цьому було вище її сил.

— Ні, — випалила вона в пориві захисної реакції.

— Неправда.

— Звідки тобі знати?

— Бо я бачив твої очі тоді, у дворику під грушею. Я пам'ятаю твої руки на моїй сорочці. Я знаю, що ти п'єш каву, яку я залишаю, і що ти червонієш щоразу, коли я опиняюся занадто близько. Але знати це головою і почути від тебе — це зовсім різні речі.

Він повільно простягнув руку і ледь-ледь торкнувся кінчиками пальців тильного боку її долоні. Шкіра спалахнула від цього простого руху так, ніби по ній пустили розряд струму.

— Ти просто хочеш почути моє визнання, — з докором видихнула вона.

— Я хочу, щоб ти була чесною.

— З ким із нас?

— Насамперед із самою собою.

Вона різко підняла на нього погляд. Усе її єство бунтувало проти цього тиску, але ще сильніше воно прагнуло нарешті здатися. Стара травма кричала про небезпеку, а теперішнє, гаряче почуття вимагало виходу.

— Ти провокуєш мене спеціально, — звинуватила вона його, кусаючи до крові губи.

— Так.

— Це нечесна гра.

— Згоден. Але іншого шляху до тебе я не бачу.

— Ти користуєшся моєю слабкістю...

— Я користуюся тєю правдою, яку ти намагаєшся закопати глибше, — заперечив він м'яко, але невідступно. — Твоя чесність завжди сильніша за твої страхи, Амеліє. Тільки ти сама боїшся собі в цьому зізнатися.

Вона важко задихнула повітря, заплющивши очі. Дощ за стінами гудів так голосно, заглушаючи весь решту світла, ніби Всесвіт навмисно залишив їх тут удвох, аби вирішити це раз і назавжди.

— Ти мені... — почала вона, збилася, проковצнувала грудку в горлі і замовкла на півслові.

— Я слухаю.

— Дай мені ще хвилину.

— Скільки завгодно. Я нікуди не поспішаю.

Він не відсунувся ні на міліметр. Він так і сидів перед нею на мокрому камінні — терплячий, зосереджений, неймовірний — і чекав, поки в неї всередині остаточно лусне та остання крижана стіна, яку вона вибудовувала роками.