Спочатку:
На сторінку книги
Доступ обмежено! Контент 18+
Твір може містити сцени неприйнятні для деяких користувачів.
Перегляд дозволено тільки зареєстрованим користувачам віком від 18 років
Офіційний лист від нього прийшов у середу, рівно о сьомій ранку.
Він був коротким і гранично лаконічним, як і всі його останні повідомлення на робочу пошту. Ані звичного теплого вітання, ані жодного зайвого слова, яке б видавало людину, що зовсім нещодавно тримала її в обіймах і розділяла затишок морозного ранку. Сухий офіційний стиль різав очі:
«Пані Сафронова. У п'ятницю о 19:30 відбудеться закрита вечеря з головними інвесторами проекту "Північна лінія" в ресторані "Дубовий зал". Ваша присутність є обов'язковою. Т. Клочков».
Амелія перечитала ці сухі, вивірені рядки тричі поспіль, намагаючись знайти між ними хоч якийсь прихований підтекст. Потім вона повільно відкинулася на спинку шкіряного крісла, дивлячись у монітор, і розгублено промовила в порожнечу пустуватого кабінету:
— Обов'язкова...
Це слово звучало важко й безапеляційно, як суворий наказ холодного керівника, для якого підлеглі є лише ресурсом. Проте щось у цій короткій записці здавалося абсолютно неприродним, фальшивим. Інтуїція підказувала: за цією сухою, демонстративно діловою формою ховалося дике, болісне вагання. Наче автор писав цей рядок на одному подиху, відчуваючи шалений внутрішній спротив, а потім довго й напружено думав, чи варто взагалі натискати на ту кляту кнопку «Надіслати».
Не витримавши цієї напруги, вона одразу ж набрала Соломію, сподіваючись на швидкий тверезий погляд подруги.
— Мене Клочков офіційно запросив на вечірню вечерю з інвесторами, — випалила Амелія без привітань. — Скажи мені чесно, це взагалі нормально для мого нинішнього посадового рівня?
— Для провідного менеджера стратегічного проекту? — ділово й розсудливо уточнила подруга на тому кінці дроту. — Це не просто нормально. Це абсолютно логічно, адже ти знаєш усі цифри, ризики й нюанси краще за будь-кого іншого в цій компанії.
— Але ж це п'ятниця вечір! Кінець тижня!
— Ну то й що? Значить, цього разу п'ятниця пройде в діловій атмосфері.
— Скажи щиро, ти взагалі не здивована таким викликом?
— Я от зараз щиро здивована лише тим, що ти досі сидиш у своєму кабінеті замість того, щоб бігти вибирати приголомшливу сукню!
— Яка сукня, Соломіє?! Ти про що взагалі?! Це ж суто ділова вечеря з важкими інвесторами!
— Амеліє, моя люба наївна дівчинко, — терпляче, немов маленькій дитині, почала пояснювати Соломія. — «Дубовий зал» — це найдорожчий, елітний і розкішний ресторан у самому серці міста. Ти ж, сподіваюся, не збиралася йти туди у своєму старого крою сірому брючному костюмі, ніби на чергове засідання сільради?
— Але ж він сам чітко написав у пошті — «ділова»...
— Він написав слово «вечеря»! І жирним шрифтом додав «обов'язкова»! Відчуй різницю, заради всього святого.
Амелія знервовано прикусила нижню губу й надовго замовкла, зважуючи кожне слово подруги. А потім дуже тихо, майже невидимо для самої себе, боячись почути власне запитання, прошепотіла:
— Як ти гадаjш... чому він мене насправді туди запросив?
— Тому що ти зараз критично потрібна цьому проекту, — просто й буденно відповіла Соломія.
— Тільки через це? Отак сухо й професійно?
— Ні, — голос подруги в трубці раптом в одну секунду втратив будь-яку грайливість і став надзвичайно серйозним, майже суворим. — Але ти зараз сама внутрішньо абсолютно не готова почути справжню відповідь на це запитання.
Наступного дня, у четвер по обіді, Амелія отримала ще одне повідомлення, яке повністю вибило її з рівноваги. Це був уже не офіційний робочий лист у корпоративній системі. Її особистий мобільний телефон на столі раптом тихо й коротко завібрував, висвітивши на темному екрані новий, зовсім не збережений у пам'яті номер.
«Це Тимур. Марта дала ваш особистий контакт. Перепрошую за незручність і занадто пряме вторгнення в особистий простір. Хотів особисто уточнити, чи влаштовує вас обраний час для нашої вечері. Якщо вам з якихось причин незручно, ми можемо спокійно перенести зустріч на інший день».
Вона завмерла, вдивляючись у ці світлі літери кілька довгих хвилин, відчуваючи, як усередині шалено й дико калатає серце, наче вона наважилася на якийсь доленосний крок.
Нарешті її зрадницьки тремтячі пальці швидко набрали коротку, суху відповідь: «Час мене цілком влаштовує. Дякую за попередження».
Блискавична відповідь надійшла за лічені секунди: «Чудово. Дякую вам. До зустрічі у п'ятницю».
І все. Більше жодного зайвого слова чи натяку.
Амелія повільно опустила телефон на стіл, закрила гаряче, палаюче обличчя долонями і ледь чутно прошепотіла у тишу кабінету:
— Він написав мені особисто... Як Тимур. Зовсім не як мій суворий бос...
Це була дрібниця, яка об'єктивно нічого не означала — звичайна правила корпоративної ввічливості між колегами. Але чомусь саме від цього простого повідомлення вона вперше за весь цей важкий, виснажливий тиждень тепло, щиро посміхнулася, а вже за секунду почала сердито лаяти себе за цю слабкість і зайві ілюзії.
