Раді Вас бачити!

Ага, взяли! Мало того, що не хотіли навіть слухати, то ще й відбуваю покарання.

А мести вулицю потрібно було вже з п’яти ранку! І так ще сім днів. Що може бути гірше!?

А могло – тепер я точно знала, що в мене не слабкий потенціал, радар чітко показав, що я досить сильна і мене б допустили до другого туру. Але без довбаного сертифіката сподіватись немає на що.

Дивно, що мене і до комісії допустили. Якби батько не приплатив секретарці, то нічого б не було.

Зі злості я вдвічі швидше справилась із даною мені роботою і розвалилась на лавочці.

Навколо мене кружляли все ті ж невеселі думки. Мені вісімнадцять…Саме з такого віку беруть вчитись в Академію Зодіаків – найпрестижніший навчальний заклад країни. Сюди приїздять навіть із закордону. Чому тільки сто місць? Вони могли взяти на навчання взагалі всіх – нас не так вже й багато. Брат говорив, що вони не розрізнять на своїх і закордонних. Конкурс шалений. І на кожну стихію тільки по двадцять п’ять людей. Беруть тільки розумних, сильних і талановитих…І, якщо таких немає – можуть не взяти нікого! Тобто, хай яка я сильна – все одно мусила б здати тест не менше ніж на дев’яносто балів зі ста, щоб потрапити.

А потім обов’язкова співбесіда, під час якої також можуть відсіяти.

Років десять тому на вогненну стихію був ажіотаж і довелось влаштувати четвертий тур – біг з перешкодами. Всіх, хто не ввійшов у перших двадцять п’ять учасників просто відсіяли. Запропонували прийти ще раз.

Та ось тільки таких шансів потрапити на навчання було тільки три. Якщо ти пролітав тричі – все, АЗ тобі не світила. Були ще й інші заклади – два училища і кілька вищих шкіл для простих магів, але й туди брали не всіх.

А після заборони чарів несанкціонованих, багато тих хто так і не отримав знань просто віддавали силу назад у купель Зодіаків, добровільно.

Як про мене з однією сторони – це жорстоко, а з іншої – завдати комусь шкоди неконтрольованим викидом сили ще гірше. Тільки от мені не хотілось повертати силу…тільки-от, напевне, доведеться.

- Мала, я тобі їсти приніс! – завалився біля мене Седрик. – Мама бульйон передала. І пончики. А я купив каву.

- Їсти на вулиці – дурний тон. – безапеляційно заявила йому, а в животі забурчало.

- Ач яка. Тітонька Роуз тобі весь мозок промила, відвикай, студенти їдять де хочуть і коли хочуть.

- Седрик! – сердито буркнула я витягуючи термос з бульйоном з корзинки. – Ти ж знаєш, що мені це не світить. В найоптимальнішому варіанті мене могли б взяти у вищу школу, та це нереально. Можливо, якби моя сила проявилась раніше, з татуюваннями, як у всіх то ми могли б звернутись кудись, а так…- я сьорбнула бульйону, щоб не жалітись і далі. Як мене не гризла б образа на життя, він не винен. Брат і так зробив все можливе, щоб підготувати мене. Думаю, що могла б пройти всі етапи – навіть четвертий.

- В мене є тобі лист. – він протягнув мені білосніжний конверт з дорогого паперу з вензелями академії – чотирма стихіями. 

- Напевне, відмова. – вдавано байдуже мовила я.

- Вони не присилають відмов, мала. – з усмішкою сказав він. – Не маю уявлення про що він, та навряд…

Не слухаючи його я тремтячими руками почала розривати конверт. А він не давався.

- Просто подуй на нього. – врятував мене брат.

За мить я вже витягла блакитний папір і розгорнула.

- …міс Россі, раді вітати вас із переходом до другого туру відбору…О боже мій! Зодіаки! Седрик, я в другому турі!

Я накинулась на брата обнімаючи його, розлила на лавку бульйон, але мені було всеодно. Мені дали шанс. І це неймовірно.

- Я ж казав. – задоволено пробурмотів брат, коли я його відпустила. – Ти там всіх порвеш.

Через тиждень, коли закінчилась перша хвиля вступної кампанії нас викликали здавати письмовий тест. Вдома мене готували всі. Тож я сподівалась, що не дуже погано його здам. Мінімальний прохідний бал на співбесіду дев’яносто. Не мало й не багато. Всі хто з меншими балами відразу ж могли відправлятись шукати щастя в іншому місці.

На вході показала лист-запрошення на тест. І сіла за першу парту. Списувати я не збиралась – звідки мені знати, що спитають цього разу. Тож готувалась чесно. В нашому місті назбиралось аж восьмеро. На кожен регіон була своя комісія. І всіх відібраних вже після тесту відправляли в саму Академію на співбесіду.

Було трохи боязно. І поки чекали початку і поки роздавали запечатані конверти з питаннями. А потім все змінилось зосередженістю. Я з маніакальним завзяттям вирішувала задачі і головоломки, відповідала на тестові і інші питання. І як виявилось - справилась першою. Ще раз перевірила свої потуги і вирішила здавати.

- Міс Россі, ви впевнені, що більше нічого не хочете написати, чи переробити? – здивовано оглянула мене молода асистентка.

- Ні, дякую. Навряд чи видам щось більш розумне.

- Ну, як хочете. Та дарма, ви могли б хоча б з вдячності, що вам дозволили брати участь попрацювати краще.

- Я вдячна, повірте. А коли будуть результати?

- Через годину. Підходьте і вже будете знати напевне.

Я подякувала і пішла в кафе напроти міської Ради. Саме там проводився конкурс. Замовила собі гарячий шоколад і тістечко. Ням-ням. 

Просто насолоджувалась смаком їжі і краєвидом з вікна не думаючи про майбутні перспективи. Про те, що могла погано написати тест. Про те, що мене могло очікувати в такому випадку. Через хвилин десять до мене приєдналась одна з дівчат, що писали тест.

- Можна?

Я кивнула і вона присіла з чаєм і тортиком.

- Марі. – представилась вона. – Ждеш результатів?

- Типу того. Вони б, звісно, і листом прийшли, та навіщо нервувати зайвий час?

- А чого на тебе асистентка напала?

- Та так, нічого особистого. Я її хлопця відбила. – зовсім не соромлячись збрехала дівчині. Не варто всім знати про мою інакшість.

- Ну тоді зрозуміло. – кивнула вона і замовкла.

На щастя далі дурних питань не лунало. Ми пили мовчки.

- І так, міс Ауріка Россі – дев’яносто дев’ять балів. – з широко відкритими очима видала вона мені сертифікат і запрошення на співбесіду. Седрик був правий. Всіх порву.

З нашого міста не пройшов більше ніхто.

Співбесіда була у липні. Вкінці. На цей раз я встигала. Десять років тому ми переїхали поближче. І добиратись довелось тільки тиждень.

Забула сказати – Академія Зодіаків була побудована неподалік від Центруму, нашої столиці і того славнозвісного міста де розташовувалась обитель Зодіаків. Це я вперше відвідаю це місце. Супроводжуватиме мене батько. Міг би і Седрик, та в нього останні канікули – далі сьомий курс і робота. В мене не вистачило б совісті забрати його останні вільні деньки. Батько ж переклав більшість робочих справ на свого компаньйона відправився разом зі мною. Мама з братом наговорили купу теплих слів. Та мені все одно було страшнувато.

Напевно, краще б ми бігали на дистанції – це я пройду легко. Навряд чи більшість готується до такого. Але мене чекала співбесіда і щось мені підказує, що я не уникну питань про мої здібності.

Спочатку ми думали, що можна було б сказати, що сертифікат загубився чи щось подібне. Та що, як вони вирішать перевірити архів, або ж просто мої татуювання. Татуювання, яких немає.