Раді Вас бачити!

Ярослав

 Я сидів в майстерні грала улюблена пісня рок гурту, збирав та паяв дрони. Ця справа мене заспокоювала і я міг так пропасти для зовнішнього світу на довго – поки сам зовнішній світ не вломиться в двері і не витягне на завдання.

 Добре, що боєць з мене такий собі, але я компенсую свою слабкість дронами. Хоча мисливці на нечисть ті ще консерватори і непереносять ШІ, але мої дрони цінують, бо ними керує жива людина.

 Почув як відчинились двері і заглянув один із старших: Вадим Петрович, в минулому відмінний мисливець за нечистю. Зараз на вимушеній пенсії, бо на останньому завдані отримав тяжкі поранення, аж довелося ставити протези ніг.

– О, добре, що ти тут...

– Вітаю...я завжди тут, – відповів я, ненадовго відволікся від справи і оглянувся, поправивши окуляри в круглій оправі.

– Ти як ото павук, сидиш тихенько в своїй павутині, плетеш павутиння, вибираєшся на полювання раз на місяць, а потім знов забираєшся в свій темний куток. Ти молодий, повний сил. Тобі треба з дівчатами женихатися, а не скніти над цими бляшанками! – по-дружньому сказав Вадим Петрович.

 Як будь який представник старого покоління, він слабо розуміє представників молодого покоління, яким є я.

 Почалося! Ну логічно, якби мені було цікаво що там за дверима майстерні і тим паче увага дівчат, може я б сам вибирався без нагадувань, але мені добре самому. Мені не буває ніколи нудно самому, завжди знайду чим себе зайняти. Коли все ж не вистачає «живого» спілкування я можу «впасти на хвіст» компанії Килини. І вийти з ними на завдання, чи повеселитися. А дівчата...я непевний, що їм буде цікаво слухати про: дрони, радіоелектроніку, та кібернетику, з ші програмуванням. Хоча ні, перш за все… самому не цікаві взаємовідносини. Мені здається, бути інтровертом в кругу мисливців – це злочин.

 Я поправивши окуляри, що знов з’їхали на ніс і спитав:

– Дякую за турботу ти щось хотів?

– От же… Так! Поїдеш на завдання. Нічого складного: просто супровід археологічної хріні. Але чогось замовник труситься над цим мотлохом, що замовив наш супровід. А в команді мого друга не вистачає одного, тож підеш на заміну. Екіп: по стандарту. Час на збори: десять хвилин. Тебе чекають біля сектору три, – як відрізав старий мисливець.

– Угу…

– Що за угу? Ти сова? Ти мисливець – відповідай по статуту!

– Плюс-плюс, – більш чітко вимовив я, закотив очі.

– Що за молоде покоління таке? Мало що все кволіше стає, так ще зовсім статуту не дотримується,– буркотів старий вояка, покидаючи майстерню.

 Мені вистачило п’яти хвилин на збори. Бо в мене вже на випадок, якщо треба швидко виходити на завдання вже все полу зібрано. Тільки переодягатися і все.

 Тож я вже скоро опинився на місці збору. Всі зібралися біля воєнної вантажівки і двох пікапів з турелями.

 Фігасе, а там точно просто археологічний мотлох? Просто старовинні вази кулеметами не охороняють. Але я звик у відкриту не задавати дурних питань. Бо можна від старших отримати, а правди все одно не скажуть. Я краще сам, якщо буде сильно цікаво, про все дізнаюсь.

 В команді, окрім тих хто поїдуть в пікапах, чотири мисливці. Ой, я п’ятий. Всі середніх літ, вже досвідчені, з древніх, поважних сімей і самі з крутим списком досягнень. Та і в них зброя така, що можна сміливо йти на перевертнів чи перелесника.

 Сухо привітавшись одне одним, ми вислухали «Тех.завдання» і загрузилися в вантажівку. Те що треба перевезти вже було там.

 Це була купа трухлявих ящиків, з вицвівшим маркуванням, які десь вже почали під’їдатися пліснявою.

 Я залазив останнім в вантажівку, а перед тим випустив своїх пташок, вони будуть очами в небі.

 Вантажівка чихнув, заревіла мотором, тронулась.

 Спочатку їхали мовчки, але потім мисливці почали розводити теревені про всяке. Навіть перейшли на сімейні теми.

– О, а в мене дочка вийшла заміж, я такий щасливий, що дожив до дня, коли побачив свою красуню в білій сукні! – з теплом в грубому голосі проговорив Свирид, його лице в районі роту пересікав шрам, він всміхався що дурне.

– О, а я вже дожив до онуків…

– А я хресним став.

 Я закотив очі, щось мені ввижається, що ми вже не на завданні, а на посиденьках у бані чи сауні, або на барбекю. І тут зібрались старі родичі.

 Я сидів осторонь в навушниках та зосередився на планшеті спостерігаючи за периметром зверху. Тож до мене з душевними розмовами не лізли. Сімейні теми я не любив обговорювати. Бо ні дівчини, тим паче дружини, дітей, домашніх улюбленців не маю. Тож мені з ними обговорювати нічого. Мої діти це дрони. Та якось не бачу сенсу з кимось сходися, бо життя мислився сповнене небезпек – рідко ми доживало до старості чи помираємо своєю смертю. А залишати когось по собі з розбитим серцем якось егоїстично. Не бажаю, щоб за мною хтось страждав. Бо такі, як я, слабкі мисливці ще менше живуть. Звісно, в мене є батько та брат. Вони кращі з кращих, але їх теж не бажаю обговорювати і взаємовідносини з ними. Та якось нічого – після смерті матері, ми віддалилися один від одного.

 Батько так не зміг оговтатися, після втрати дружини. Брат вірив стати найкращім мисливцем і перебити все до чого дотягнеться. А я...ну в сім’ї як то кажуть, не без дронщика. Я тяжко видохнув.

 Але тут, побачив щось на планшеті, я нахмурився. В мене прокинулася мисливське погане передчуття. Мої старші побратими теж перестали гомоніти, притихли, стали серйозними і зібраними, зняли запобіжники з зброї.

– Щось до нас летить...– зосереджено сказав я.

– Збити можеш?

– Спробую…

 Але та падаль швидко пошибала моїх прудких пташок. Мої брови полізли від здивування наверх.

– Чорт, атака з неба!

 Я вже почув як запрацювали кулемети. Вчувся вибух, вантажівку затрусило, вона розігналася.

 Але тут повітря, наче стало густим, важким, хоч ножа встромляй, а нам закортіло різко спати. Мої побратими боролись як могли, але один за одним поснули, я пішов небуття останнім, останнє що чув гулкий гуркіт.