Раді Вас бачити!

Замок Сірого Клинка

Сонце повільно підіймалось над горизонтом, кидаючи теплі промені на засніжену землю. Його світло розливалось золотавим морем, торкалось гілок старих дерев та пронизувало сріблястий іній, що вкривав усе навколо.

У великій, похмурій залі старого замку, сьогодні панувала незвична тиша. Просторі вікна, крізь які лились холодні ранкові проміні, не могли зігріти сердець тих, хто зібрався тут. Величні кам'яні стіни, що пам’ятали безліч історій, тепер здавались ще сірішими, ще суворішими, немов сам замок розділяв горе разом зі своїми мешканцями.

Перевертні сиділи мовчки, зайнявши свої місця в залі. Їх обличчя були непроникними, проте в очах панувала та глибока, нищівна туга, яку не приховати. Кожен з них тримав у собі спогади, кожен пригадував мить, коли цей світ залишила вона, яку вони вважали не просто другом, сестрою, членом зграї, а частиною єдиного цілого. Ніхто не наважувався порушити цю тишу. Жодного слова, жодного шепоту — тільки важке, спільне мовчання, в якому відчувалась спільна втрата.

Цього дня кожен з них носив траур. Та це був не просто звичайний траур, не данина пам’яті. Це було щось глибше, щось, що роздирало душу. Вони втратили не лише побратима — вони втратили частинку себе. Бо зграя для перевертнів — це не просто спільнота. Це родина, з’єднана кров’ю, болем та боротьбою.

Двері до зали повільно прочинилися, і в приміщення, огорнуте тишею, ступила Хелена. Вона йшла м’яко, наче боялась порушити цей простір скорботи. Її постать, у темному одязі, ледь вирізнялась в напівтемряві, що панувала попри ранкового сонця за вікнами. Хелена зупинилась біля входу і на мить обвела поглядом усіх присутніх. Її очі, зазвичай впевнені та спокійні, тепер повнились глибоким болем. Вона бачила знайомі обличчя — рідні, близькі, але цього разу жоден погляд не зустрівся з її власним. Кожен із присутніх був замкнений у власному світі болю та спогадів. Тиша була такою глибокою, що здавалось, можна почути подих кожного з них, почути, як тяжко б’ються серця.

Погляд Хелени зупинився на Квітані. Та сиділа, втупившись у порожнечу, наче не бачила нікого навколо. Вона вся тремтіла, ніби кожен порух її тіла був відлунням тієї втрати, яку важко було прийняти. Її очі, почервонілі від сліз, більше не могли навіть плакати, але по щоках все ще стікали невгамовні сльози. Вона витирала їх тремтячими пальцями, але вони з'являлись знову й знову.

Хелена болісно дивилася на цю картину. Її серце стискалось від того, скільки болю та безсилля було в погляді дівчини. Квітана так сильно притулилась до Ярослава, що здавалось, ніби шукає в ньому хоч крихту опори, хоч мить спокою. Ярослав не відпускав її. Навпаки — його сильні руки ще дужче обіймали свою кохану, ніби прагнули захистити від усього світу, від тієї темряви, що оселилась тепер у її серці. Він пригортав Квітану до себе так ніжно, з такою турботою, що цей погляд пронизав Хелену.

Хелена ще мить стояла біля колони, але її погляд поступово зупинився на Вікторові. Він сидів окремо від інших — у самому центрі великого дубового столу, який завжди був місцем рад зграї, місцем, де приймались важливі рішення. Віктор сидів нерухомо, з кам'яним виразом обличчя. Його очі дивилися в нікуди, ніби крізь стіни цього старого замку, кудись далеко.

Хелена обережно рушила до нього. Її кроки ледь чутно луною розливались по залі, але жоден із присутніх не підняв голови, не озирнувся. Всі були поглинуті власним болем. Зупинившись поруч, вона подивилась на Віктора. Його погляд залишався прикутим до однієї точки, лише легке тремтіння пальців видавало, що під цією зовнішньою холодністю вирують хвилі невимовного горя. Хелена мовчки простягнула руку та обережно поклала її на його плече. Її дотик був м’яким, теплим, майже невагомим. Вона не сказала жодного слова — знала, що слова зараз зайві. Але в її погляді було все: і співчуття, і підтримка, і невимовна тривога за нього.

Віктор миттєво зреагував. Її дотик — такий теплий, такий живий — мов промінь світла пробився крізь тінь тривоги й розбудив у ньому надію. Він обережно взяв її тендітну руку у свої долоні, ніби боявся зламати цю крихку мить. Його погляд був сповнений лагідності, мов він бачив перед собою найдорожче, що колись тримав у руках. У цю мить існували тільки вони — її тремтливе дихання, його ніжність і мовчазне, щире почуття між ними.

У цій главі ми стаємо свідками того, що, попри все, Віктор досі захоплений Хеленою й готовий пробачити їй усі помилки.

Для нього вона назавжди залишиться єдиною, кого він по-справжньому кохає.

Чи буде так завжди?

А щодо Хелени — вона бачить, що ситуація стає дедалі небезпечнішою, і зробить усе, аби врятувати свого коханого.

• На що піде Хелена?
• На який відчайдушний крок вона наважиться?

Читай твір далі — всі відповіді чекають на тебе в наступних главах.