Раді Вас бачити!

Висока зала, залита тьмяним світлом канделябрів, огортала простір ледь помітним серпанком. За довгим темним столом із різьбленими ніжками сиділи вампіри, їх погляди, гострі, мов леза, невідривно слідкували за кожним рухом Янголіни. Вона сиділа у самому центрі, з дивовижним спокоєм, що ніби застиг у її постаті, мовби весь цей натовп хижаків не викликав у ній жодного занепокоєння.

В голові столу, на високому, але хиткому стільці, сиділа Вікторія. Вона різко вибивалась з цієї зловісної картини — тоді як всі сиділи з рівною поставою, вона спокійно обперлась на лікоть, наче злегка відсторонена від цієї сцени. Її погляд мандрував залом, наче вона зовсім не помічала насторожених очей вампірів, які то й діло кидали на неї короткі, здивовані погляди. Немов чужа серед своїх, Вікторія здавалась легковажною та безтурботною, та кожен її рух, кожне гойдання на стільці здавалось відлунням якогось глибшого сенсу, відомого тільки їй одній.

Вампіри мовчали, їх очі то й справа повертались до Янголіни, ніби вони шукали в її обличчі відповідь на невисловлені питання. А вона сиділа рівно, спокійна і владна, як та, що давно звикла до небезпеки. Напруга висіла в повітрі, мов натягнута струна, і лише ритмічне похитування Вікторії розбивало це мовчання, додаючи йому ще більшої химерності.

— Не можу в це повірити! — Вигукнула Зореслава, піднімаючись зі стула так різко, що її довга темна сукня м’яко сповзла з подіуму підлоги. — Чорні ворони напали на перевертнів! Це просто неймовірно!

— Особливо цікаво, що напали вже вдруге, — задумливо мовив Лука.

— Дійсно, цікаво... Які цілі насправді вони переслідують? — Задумливо додала Росана, легко обперши підборіддя на долоню. Її червоні очі звузились, сповнені тривожного передчуття.

Після запитання Росани, тиша повисла в повітрі, мов напружена нитка, що ось-ось порветься. Янголіна перевела серйозний погляд на Вікторію, яка сиділа відсторонено, схрестивши руки на грудях. Її погляд, темний і пильний, зустрівся з очима Янголіни. Вікторія ледь помітно похитала головою, подаючи їй знак мовчати.

— Якщо Чорне Братство так завзято взялось за перевертнів, — нарешті промовив Святослав, злегка насупившись, — то сумнівів немає — вони доведуть справу до кінця. Вони не зупиняться, поки не зітруть їх з землі.

— Хелена дуже просить вас про допомогу, — нарешті порушила мовчання Янголіна, її голос був як завжди спокійним.

— Чому вона просить через тебе? Чому сама не прилетіла? — Різко запитала Росана, підводячи підборіддя й злегка примружуючи очі.

— Вона вже прилітала, — так само спокійно відповіла Янголіна. — Але розмова з Вікторією не склалась успішно.

— Що? Хелена вже прилітала сюди?! — Вражено вигукнула Зореслава, розширюючи очі.

Інші вампіри обмінялись здивованими поглядами, а потім, майже одночасно, їх очі зупинились на Вікторії.

— Це у всіх янголів така погана звичка — завжди говорити правду? — Нарешті, холодно та сердито прошипіла Вікторія, кидаючи сердитий погляд на Янголіну.

Вікторія сиділа, витончено закинувши ногу на ногу, але кожен міг побачити, як напружились її плечі, як стислись в кулаки руки, що лежали на підлокітниках.

Янголіна лише спокійно посміхнулась, ледь помітно схиливши голову набік, і легенько, майже невагомо, знизала плечима. Від її тендітної фігури знову розлилось тепле біло-золоте сяйво, що м'якою хвилею огорнуло всю кімнату. Світло лагідно торкнулось темного каміння стін, змусивши їх мерехтіти, наче вкриті пилом зоряного світла.

Вампірів охопило легке, майже забуте відчуття літа. Від Янголіни линув тонкий аромат польових квітів, що розкривались десь у далеких спогадах — аромат сонячних днів, теплого вітру, щасливих митей.

— Хелена хоче захистити свою кохану людину, — задумливо сказала Зореслава, не відводячи погляду від золотавого сяйва. Її голос був тихий, але в ньому звучало розуміння. — Вона йде на величезний ризик, просячи допомоги у вампірів.

— Особливо після того, як вона ледь не спалила нас усіх живцем, — сердито кинув Лука.

— А якщо це пастка? — Різко мовила Росана, сплеснувши руками так, що в повітрі пролунав глухий ляскіт. — Що, якщо ворони Чорного Братства і не нападали? Якщо це чергова гра цієї рудої відьми? —

Всі обернулись до Янголіни, та перш ніж вона встигла відповісти, спокійний, холодний голос Вікторії розрізав напружене повітря:

— Якщо посланцем від Хелени є Янголіна, то це не може бути пасткою.

Вампірів, наче невидимий наказ, змусив перевести погляди на Вікторію. В повітрі повисла нова напруга, але тепер вона вже мала інше забарвлення — усвідомлення того, що Вікторія щось знає, і, можливо, знає більше, ніж говорить.

Янголіна лише опустивши очі. Її довгі вії відкинули тінь на ніжну шкіру обличчя, а руки, немов крила, плавно торкнулись складок білосніжної сукні. Вона легенько провела рукою, щоб пригладити їх.

Росана, примруживши очі, раптом посміхнулась, але в її усмішці було більше лукавства, ніж радості:

— Тоді, може, варто скористатись цією можливістю? — Протягнула вона, наче кидаючи виклик усім у кімнаті.

— Ти хочеш допомогти вовкам? — Різко, з неприхованим обуренням, спитала Вікторія.

— Не допомагати, а спостерігати, як Чорне Братство переріже їм горлянки, — зловісно всміхнулася Росана. — На таке видовище не щодня випадає нагода подивитись, погодься.

— Це може бути небезпечно, — спокійно втрутилась Зореслава. Вона перевела задумливий погляд на Янголіну, що все ще була огорнута світлом. — Якщо ми будемо в самому епіцентрі подій, це може обернутись загрозою для нас?

Кімната стихла, і всі втупились в Янголіну. Її сяйво стало менш яскравим, немов хтось здував з неї золотий пил. Останні іскри світла, мов золоті пелюстки, розчинилися в повітрі.

— Так, загроза є, — спокійно, але серйозно мовила Янголіна, дивлячись прямо в очі Зореславі. Її голос не мав звичного спокою — тепер у ньому звучала тривожна відвертість, яка змусила вампірів знову замислитись.

Настала тиша. Слова Янголіни, хоч і прозвучали просто, але залишили за собою шлейф невимовних думок.

— Отже, питання стоїть одне, — Суворо сказала Вікторія, дивлячись на всіх суворо. Вона з гуркотом рівно сіла на стільці, перестаючи гойдатись. — Ми ризикуємо? Чи відмовляємось?

Вампіри не реагували. Вони сиділи нерухомо, занурені у власні думки. Тиша, що зависла в кімнаті, ставала майже відчутною. Лише легке потріскування полум’я у каміні розбивало гнітючу атмосферу. Кожен з них обмірковував слова Янголіни, зважуючи ризики й можливості.

— Залишатись тут теж немає вигоди, — нарешті порушила мовчанку Росана, обвівши всіх спокійним, але холодним поглядом. — Тут голодно... і сумно.

Лука пирхнув, склавши руки на грудях.
— А вдома буде весело та... ризиковано, — криво посміхнувся він, намагаючись розрядити напругу, хоч і сам не вірив у власний жарт.

Святослав підвівся зі свого місця, серйозно поглянувши на кожного.
— Голосуємо, — твердо мовив він, його голос залунав у кімнаті наче постріл. — Хто за те, щоб повернутись — підніміть руки.

Першим, не вагаючись, підняв руку Святослав. Слідом за ним, майже одночасно, руки підняли Зореслава і Росана. Їх обличчя залишались непроникними, але погляди видавали готовність прийняти будь-який виклик.

Настала черга Луки. Всі повернули до нього очі, чекаючи рішення. Проте хлопець не поспішав. Він уважно дивився на Вікторію, що сиділа навпроти нього, мовчазна і стримана. Вона випрямила спину, гордо піднявши голову. Її червоні очі пильно, наче наскрізь, вивчали Луку, чекаючи, на чий бік він зараз стане.

Нарешті, Лука ледь помітно всміхнувшись, підняв руку.
— З вами, — тихо промовив він.

— Четверо проти одного, — підсумував Святослав, звернувши свій погляд на Вікторію. Його голос був рівним.

Вікторія мовчки зціпила щелепи. Її пальці стислись у кулаки, а очі блиснули гнівом і образою. Вона лише закотила очі, не відповідаючи.

— Я впевнена, що ви зробили правильне рішення, — м’яко промовила Янголіна, підводячись зі свого місця. Її голос лунав ніжно, майже лагідніше, ніж завжди, а навколо неї знову засяяло тепле золоте світло, огортаючи кімнату м’яким сяйвом. — До скорої зустрічі.

З легкою посмішкою Янголіна вийшла з приміщення. Її сяйво ще довго тягнулось за нею, наче світла доріжка, осяваючи навіть найтемніші кути кімнати.

— Нарада завершена, — спокійно мовив Святослав.

Всі вампіри почали розходитись, наче тінями розчинились у темряві коридорів. Лише Вікторія залишилась сидіти за столом, дивлячись у порожнечу. Її погляд був сповнений болю, гніву та розчарування.

Святослав повільно підійшов до неї, дивлячись на її опущені плечі. Він м'яко провів рукою по її чорному, шовковистому волоссю, ковзаючи пальцями по пасмах. Вікторія здригнулась від його дотику. Вона рвучко підвелась, з наміром піти, але не встигла й ступити кроку, як Святослав схопив її за плечі та різко, але обережно, притягнув до себе.

— Відпусти… — прошепотіла вона, намагаючись вирватись, але його хватка була міцною, наче з каменю.

— Досі злишся на мене? — Шепнув Святослав їй на вухо, його губи м'яко торкнулись її шкіри, залишаючи холодний поцілунок на шиї.

Вікторія мовчала. Вона відчувала, як його обійми, що ще секунду тому здавались кайданами, повільно стали м'якшими, ніжнішими. Його руки почали погладжувати її плечі, спускаючись до талії. Святослав обережно розвернув її до себе, заглядаючи їй у вічі.
— Вікторіє... — прошепотів він, ніби благаючи пробачення.

Він обережно підвів її до столу, м'яко змусивши сісти. Підійшов ще ближче, його пальці легко ковзнули по її блідих щоках, а потім взяли її руки у свої.

— Я не хочу повертатись. Я не хочу нікого з них бачити... — нарешті з болем промовила Вікторія, опускаючи очі. Її голос був тремтячим, у ньому чулось стільки суму, що навіть Святослав завмер на мить.

— Я буду захищати тебе, не зважаючи не на що… — тихо, майже беззвучно, прошепотів він, погладжуючи її спину.

Вона іронічно посміхнулась.

— Ти мені не довіряєш? — Тихо запитав Святослав, уважно стежачи за її реакцією.
— Як я можу довіряти тобі? Я навіть рідному брату більше не можу довіритись, — сумно мовила Вікторія, опустивши погляд.

Святослав обережно торкнувся її щоки, його холодна, але лагідна рука зупинилась на її шкірі. Вікторія знову зустрілась з ним поглядом — у його червоних очах не було ні загрози, ні холоду. Лише м’яка, тиха ніжність, від якої щось глибоко всередині неї тремтіло.

— Я буду з тобою… буду з тобою до кінця свого життя… — прошепотів він, майже торкаючись її губ.

Вікторії так хотілось вірити. Його слова звучали щиро, але холодна розсудливість, як завжди, нагадувала їй бути обережною. І все ж… з ним було добре. Тихо, спокійно. Поруч із ним вона могла бути собою — часом суворою, часом розбещеною, іноді капризною, а іноді такою вразливою.

«Може, йому справді варто довіритись?.. — подумала вона, поглядом шукаючи відповідь у його очах».

Раптом вона притулилась до його грудей, ніби шукаючи захисту. Її обійми були невпевнені, але справжні. Вона поклала голову на його плече, притискаючись до нього, сама не вірячи своїм діям. Святослав завмер від здивування, але потім ніжно усміхнувся і ще сильніше пригорнув її до себе, обіймаючи обома руками.

Вікторія нарешті розслабилась у його обіймах, хоч у глибині її серця ще палав вогонь гніву та болю. Але зараз, у цю мить, вона дозволила собі бути слабкою — тільки з ним.

І вампіри, і перевертні прийматимуть важливі рішення за спільним столом, враховуючи думку кожного.

• Що вампіри вислуховуватимуть кожного члена клану та ухвалюватимуть рішення більшістю голосів.
• Що вожак прийматиме остаточне рішення після того, як вислухає кожного вовка своєї зграї.

Так і сталось цього разу.

• Але чому вампіри проголосували проти Вікторії?
• Чому вони її не послухали?
• До яких наслідків це призведе?
• І чи не пошкодують вони про своє рішення?

Пишіть ваші припущення у коментарях — мені дуже цікава ваша думка!