Раді Вас бачити!

Замок Вогняного Крила

Віктор йшов довгим коридором замку вампірів, кроки його звучали важко й ритмічно в тиші. Він відчував, як серце б’ється швидше від думки про Вікторію. Його думки метались, коли кожен крок наближав його до дверей її кімнати. Він так хотів побачити її, так прагнув відновити хоч якусь частку того, що було втрачено. Він не міг більше терпіти цієї порожнечі без неї, цього безмовного болю.

Коли він нарешті дійшов до дверей її кімнати, його рука затремтіла, але він все ж постукав. Мить тягнулась, але у відповідь була лише глуха тиша. Він постояв ще кілька секунд, але так й не почув жодного звуку.

Хлопець важко зітхнув та вирів зайти без запрошення.

Але на своє здивування, замість Вікторії перед ним стояв Святослав. Його торс був оголений, а в повітрі ще відчувався слабкий аромат її присутності. Віктор миттєво перевів погляд на зім'яту постіль.

— Вікторії немає, — спокійно промовив Святослав, неквапливо накидаючи сорочку на плечі.

— Це й без тебе бачу, — буркнув Віктор, ховаючи за спокоєм роздратування, що почало наростати всередині.

Святослав ледь усміхнувся, нахиляючи голову набік.

— Зараз скажеш, що я їй не пара?

Віктор не відповів одразу, його погляд ковзнув по вампіру, холодний й оцінюючий.

— Мене більше дивує інше, — нарешті промовив він. — Виявляється, моя сестра має доволі... несподіваний смак. Цікаво чому вона обрала сама тебе?

Святослав лише знизав плечима.

— Може, тому що вона знає, що на відміну від тебе, я ніколи її не зраджу.

Віктор усміхнувся.

— Я б не був таким впевненим, — промовив він, дивлячись Святославу прямо в очі. — У вас ще все попереду.

Святослав повільно підійшов, його погляд палахкотів гнівом.

— Виявляється, ти такої думки про мене? — Його голос звучав глибоко. — Я настільки сильно кохаю твою сестру, що готовий віддати своє життя заради неї. А якщо вона скоїть якийсь гріх, то я візьму його на себе. Я відповім за все. Лише б вона була щаслива.

Віктор стояв нерухомо, схрестивши руки на грудях.

— От бачиш, які в тебе переконання, — спокійно промовив він. — За своє довге життя ти нарешті зустрів людину, яку так сильно покохав, що готовий пожертвувати всім заради неї. Але уяви: в тебе є молодша сестра. І вона зненавиділа твою кохану та захотіла її вбити.

Віктор на мить замовк, вдивляючись у Святослава, немов вивчаючи кожну зміну в його виразі обличчя. Потім додав тихо, майже пошепки:

— Кого б з них ти обрав?

Упевненість Святослава похитнулась, його губи ледь розкрились, але відповіді не було. Відчай й сумління розпливлись в його погляді, а тіло напружилось, наче він боровся з самим собою.

Віктор бачив цей внутрішній конфлікт — і це його задовольняло. Він злегка посміхнувся, відвів погляд та не чекаючи відповіді, просто розвернувся.

А Святослав так й залишився стояти в тіні, залишившись зі своїми думками.

***

В цей момент Вікторія стояла серед тиші бібліотеки, обережно перегортаючи сторінки книг, намагаючись знайти те, що могло б допомогти їй розібратись у своїх думках.

Сонячне світло проникало крізь великі вікна, ніжно огортаючи її золотистими променями. Вона була поглинена пошуками, занурена в атмосферу знань й спокою.

Та раптом двері різко відчинились, з гуркотом увірвався Віктор. Спочатку на його обличчі промайнула усмішка, він зрадів, побачивши сестру, захоплену своєю улюбленою справою. Але наступної миті гнів, який раптово з’явився в його очах, відразу замінив всі інші емоції.

Він ступив до неї, його погляд став настільки серйозним й важким, що в бібліотеці, здавалось, застиг час.

— Що ти тут робиш? — Здивувалась Вікторія.

— Взагалі я переживав за тебе та хотів провідати. Я думав, що якщо підтримую тебе, моїй любій сестричці буде приємно. Але коли я зайшов у твою спальню, я застав там мертвого вампіра! — Його голос лунко відгукнувся у просторі бібліотеки, повним роздратування.

Вікторія лише глибоко зітхнула. Вона мовчки підійшла до столу та поклала книги, продовжуючи залишатись байдужою.

— Ти взагалі останній розум розгубила! — Продовжував він, роздратовано, його слова рвали тишу.

Вікторія все ще мовчала, її погляд не змінювався.

— Яке майбутнє з ним тебе чекає? Що він тобі може дати? — Віктор не зупинявся, його слова звучали як осуд.

Вікторія ж, не звертаючи на нього уваги, повільно підходила до кожного вікна, по черзі закриваючи ставні. Її рухи були спокійними, навіть якоюсь мірою розслабленими, ніби вона вже давно перестала слухати його нарікання.

— Ти мріяла мати щасливу сім'ю, — продовжував Віктор, його погляд не відривався від неї. — Ти з ним вирішила створити родину? Може, ще чекаєш, що цей живий труп тобі ще дітей подарує?

Вікторія, зробила крок до останнього вікна та зупинилась. Її погляд став непохитним.

— Не тобі мене повчати! – Суворо сказала Вікторія, не відриваючи погляду від далекої межі горизонту. Її голос був холодним, але глибоко зраненим.

Віктор, не витримавши її байдужості, схопив її за плечі та різко розвернув до себе. Його очі палаючи від злості, а голос лунав грізно:

— Ти моя молодша сестра! І я не допущу, щоб ти крутила кохання з ходячими мерцями! – Він стиснув її плечі, мовби намагаючись передати свої емоції силою.

— Досить! Мені боляче! – Закричала Вікторія, вириваючись з його рук. Її очі наповнились слізьми, але вони не спадали. – Цей ходячий мрець, як ти виразився, був зі мною весь цей рік. А де був ти? В обіймах своєї рудої відьмочки? Ти цілий рік навіть не намагався зв’язатись зі мною! А може вампіри, з якими ти мене залишив, знущались наді мною? Тобі було все одно на це!

— Це неправда! – Закричав Віктор, його голос рвався через біль й відчай. – Янголіна була з тобою весь цей рік! Вона захищала тебе! І зв'язок з тобою я тримав через неї!

— До чого тут Янголіна? – Вікторія кричала, її голос був переповнений злістю. – Янголіна завжди була з нами, і завжди буде! А мені потрібна була підтримка старшого брата! Який з дитинства обіцяв бути зі мною! Який ще в дитинстві пообіцяв захищати мене, коли ми дізнались про Пророцтво та всі таємниці, що з ним пов’язані — ті, що відомі лише нам. Я сумувала за тобою! Мені тебе так сильно не вистачало!

Віктор мовчав. Його руки стиснулись в кулаки, він важко дихав, дивлячись на сестру. Вікторія стояла, дивлячись йому прямо в очі, ніби прагнучи змусити його зрозуміти. У кожному слові, у кожному погляді відчувалась не тільки образа, але й спроба донести до нього, як сильно вона потребувала його підтримки.

— Ти знову зрадив мене, коли ворони на нас напали. Ти знову проміняв мене на неї, – вже тихіше говорила Вікторія, її голос дрібно тремтів від болю. – А я так вірила, що цього більше не трапиться. Але ти завжди будеш вибирати… її.

Віктор помітив, як вона дивилась на нього з невимовною надією. Вона чекала, що він, як колись у дитинстві, обійме її, скаже, що все буде добре. Він бачив це в її очах — ту дитячу віру, яка давала сили. Вона зробила крок до нього, настільки короткий, але в ньому було все її сподівання. На одну мить вона відчула, що все може повернутись на краще.

Але як тільки вона наблизилась, його людське тіло раптово зникло. Відчуття холоду огорнуло її, в наступну мить перед нею стояв чорний вовк, його очі палали, як два багаття в темряві.

Дівчина злякано відступила назад. Вовк підстрибнув та не зупиняючись, випригнув у відкрите вікно. У наступну мить він зник, поглинувши у сонячних променях.

Вікторія підійшла до вікна, вдивляючись у білий сніг. Лише вовчі сліди порушували його бездоганну поверхню. Вона тихо нахилила голову, на її обличчі відбилась тінь глибокого розчарування.

Раптом у тиші пролунав ледь чутний звук. Вікторія здригнулась та обернулась.

У дверях стояв Святослав. Його темний силует контрастував із яскравим світлом, що проникало в кімнату. Дівчина миттєво кинулась до вікна та зачинила його, оберігаючи хлопця від сонця.

Коли вона знову повернулась до Святослава, її обличчя осяяла щира посмішка. Радість від його появи мимоволі витіснила розчарування, яке ще хвилину тому відбивалось на її обличчі. Вона швидко підійшла до нього, бажаючи опинитися поруч.

— Ти вже прокинувся? Я думала, ти будеш спати цілий день, — лагідно промовила Вікторія.

Вона підійшла ближче, простягла руки, бажаючи його обійняти, відчути знайоме холодне тепло його тіла. Але раптом завмерла. Його погляд… він був іншим. Холодним, відстороненим, напруженим.

— Це правда? — Суворо запитав Святослав, не відводячи від неї погляду.

Вікторія розгублено кліпнула. Вона панічно притиснула долоні до грудей.

— Що правда? — Тихо перепитала вона, намагаючись зрозуміти, що він має на увазі.

— Ти ж казала, що була сама, коли ворони напали, — його голос став ще твердішим. — Виявляється, ви були разом.

Його слова вдарили різко, наче лезо, що врізалось в найболючіше місце.

— Підслуховувати негарно, — суворо відповіла Вікторія, намагаючись приховати хвилювання.

Святослав скривився, його очі блиснули люттю.

— Та невже? — Він зробив крок до неї, його голос напружився. — А брехати гарно?!

Напруга між ними загусла, наче грозові хмари перед бурею.

Святослав з гуркотом зачинив двері, кімната здригнулась від різкого звуку. Він повільно рушив уперед, його погляд став суворим, а червоні очі спалахнули яскравим полум’ям. Всього за мить його тіло змінилось — людський образ розтанув, поступившись місцем хижій, загрозливій подобі.

Вікторія мимоволі перевела погляд на закриті вікна, за якими яскраво сяяло сонце. Зараз був день. Вона знала, що її вампірська сила ослаблена, що поруч із ним вона майже беззахисна. Зараз вона не зможе дати відсіч.

Її очі знову знайшли Святослава. Він наближався, його рухи були плавними, але напруженими, мов у хижака перед стрибком. Вікторія відчувала кожен його крок, кожен дотик тіні, що розтягувалась за ним.

Вона почала повільно відступати, обережно, не роблячи різких рухів, щоб не спровокувати його. Але він не зупинявся. Кожен його крок змушував її серце битися швидше.

Нарешті спина Вікторії вдарилась об холодну стіну. Вона різко вдихнула, відчуваючи, як її тіло пронизав страх. На мить їй здалось, що він ось-ось кинеться на неї, вп’ється іклами в її шию. Нав’язливі думки хаотично проносились в голові, змушуючи серце калатати ще сильніше. Якщо він зараз вкусить її … вона знову стане повноцінним вампіром. Цей страх сковував її кожну клітину, змушував кров стигнути у жилах. Вона так боялась втратити ту крихту людяності, яка ще залишалась в ній.

Святослав опустив погляд та побачив, як її руки ледь помітно тремтіли. Страх застиг у її очах, відлунюючись у прискореному, уривчастому диханні. Її груди здіймались з кожним важким вдихом, а серце билось так швидко, що він майже чув його шалений ритм.

Вона боялася. Боялася його. Ця думка вдарила, наче лезо в груди. Він не міг цього допустити. Це було єдине, чого він ніколи не хотів — бачити в її очах такий жах.

Святослав одразу ж відступив, змушуючи своє тіло повернутись до людської подоби. Його очі, ще мить тому палаючі хижим червоним полум’ям, знову стали блакитними. Він більше не виглядав загрозливо, більше не був тією істотою, що змусила її здригатися від страху.

Але Вікторія все ще тремтіла. Вона не рухалась, лише міцніше притискалась до холодної стіни, наче сподівалась зникнути. Її губи ледь помітно тремтіли, а очі блищали стриманими сльозами.

Святослав простягнув руку, щоб торкнутись її обличчя, заспокоїти, показати, що він знову той, кого вона знала.

Але щойно його пальці наблизилися до її шкіри, вона скрикнула та закрила себе руками, мов захищаючись від удару.

В його грудях щось стислось. Хлопець помітив, як вона зраділа, коли він увійшов до кімнати як її обличчя загорілось радістю. Вона наче світились від його присутності. А зараз, вона стояла, забита у кутку, мов налякане кошеня. І це все було його провиною. Він так боявся втрати довіру в її очах. Як він міг це допустити.

— Прости мене… — голос Святослава був тихим, сповненим жалю. Він обережно притягнув її до себе, ніжно огортаючи своїми руками. — Я не хотів тебе так сильно налякати…

Вікторія спочатку не реагувала, її тіло було напруженим, неначе вона ще не вирішила, чи варто йому вірити. Але коли Святослав провів рукою по її волоссю, лагідно, майже боязко, щось у ній зламалось. Вона судомно видихнула, а потім заплакала — тихо, але гірко.

Святослав ще міцніше притиснув її до себе, намагаючись утішити, відчуваючи, як її плечі здригаються від схлипувань.

— Все добре… Я тут… — шепотів він, м'яко погладжуючи її спину.

Коли її слабкі руки нарешті обвили його, він відчув полегшення. Страх, що вона вже ніколи не зможе йому довіряти, почав відступати. Він боявся цього більше за все.

Хлопець взяв її обличчя в долоні, змушуючи її подивитись йому в очі. Його погляд був ніжним, сповненим турботи.

— Крихітко, я ніколи не зроблю тобі боляче… Ніколи! — Прошепотів він, наче обіцянку, наче клятву, що йде з глибини його душі.

Він почав цілувати її обличчя, м’яко, обережно, висушуючи гарячі сльози, що все ще текли з її очей. Він знову міцно обійняв її, відчуваючи, як вона повільно розслабляється в його обіймах.

Вікторія більше не плакала. Вона просто мовчки стояла, важко дихаючи.

Раптом вона відсунулась від нього та пильно заглянула йому в очі.

— Ти ж не нашкодиш Віктору? — Несподівано запитала вона.

Святослав здивовано насупився.

— Пообіцяй мені, що не зачепиш його, — повторила Вікторія, її голос був твердим, але в ньому чулись нотки благання.

— Але ж він знову зрадив тебе… І зрадить знову, заради неї, — хлопець стиснув щелепи, ледве стримуючи лють.

— Це наші особисті справи, — похитала головою вона.

Вікторія поклала долоні йому на груди, її очі благали про обіцянку. Святослав побачив, як по її обличчю покотилась нова хвиля сліз. Не вагаючись, він лагідно притягнув її до себе, провів рукою по її волоссю та тихо промовив:

— Обіцяю, не торкнусь його навіть пальцем. Тільки не плач, моя крихітко.

Дівчина ніжно притиснулась до нього, а він не стримав теплої усмішки, відчуваючи її близькість.

• Чи вірите ви, що стосунки брата і сестри зміняться та стануть такими, як раніше?
• А якщо це станеться, то що або хто цьому сприятиме?

Пишіть свої здогадки в коментарях — мені дуже цікаво прочитати вашу думку )))