Доступ обмежено! Контент 18+
Твір може містити сцени неприйнятні для деяких користувачів.
Перегляд дозволено тільки зареєстрованим користувачам віком від 18 років
Вікторія увійшла до старого будинку, важкі дерев'яні двері з гучним скреготом зачинились за нею, лунаючи порожнім холом. Вітер, що гуляв крізь розбиті вітражі, заскавчав у щілинах, наче сам будинок шепотів свої таємниці. Вона повільно пройшла вздовж великої зали для прийомів із високими стелями, з яких звисала закопчена кришталева люстра. Її тьмяні кристали ледь колихались, відкидаючи тінь на потріскані шпалери, що ще зберігали відлуння колишньої розкоші.
Підійшовши до письмового столу з темного дуба, Вікторія поклала на нього руки, мов шукаючи опори та повільно схилила голову.
Та раптом її тонке нюхове чуття вловило щось дивне — запах парфумів, свіжий, теплий, людський. Очі Вікторії широко розкрились. Вона блискавкою кинулась крізь вітальню, промайнула повз камін із мармуровими різьбленнями, повз старі фіранки, що зберігали сліди графського герба та рвонула до бібліотеки.
Розчинивши важкі двері бібліотеки, що голосно заскрипіли на петлях, вона завмерла. Перед нею, посеред темної кімнати, де в повітрі змішувалися пил і запах старих фоліантів, стояла Хелена. Вона виглядала так, ніби тільки що зійшла з портрета на стіні. Її яскраво-червона сукня, мов кров на сірому фоні, розливалась хвилями шовку по старому паркету. Вона стояла там, велична, мов королева та уважно дивилась на Вікторію.
Вікторія зробила крок уперед. Її погляд, сповнений рішучості та гніву, був прикований до високих різьблених дверей старої бібліотеки. Проте щойно вона наблизилась до порогу, невидима сила з шаленою потужністю вдарила її та відкинула назад. Її тіло сіпнулось в повітрі, мов іграшкове.
Спина запекла, ніби по ній пройшлись розпеченим лезом, а з вуст вирвався приглушений стогін. Голова запаморочилась, у вухах залунав пронизливий дзвін, що віддавався лезом болю в кожній клітині. Зіниці Вікторії звузились до хижих тонких смужок, блиснувши від люті.
— Це... — хрипко прошепотіла вона. — Це стародавнє... закляття...
— Так, — пролунав рівний, гордовитий голос Хелени з глибини бібліотеки. — Ніхто з вампірів не зможе зайти в цю кімнату, поки я тут.
Очі Вікторії блищали червоним вогнем, губи скривились в злісній посмішці, а ікла трохи визирали з-під напружених вуст. Вона зневажливо зиркнула на постать, що стояла посеред кімнати. Хелена виглядала велично. Вона стояла впевнено, з піднятою головою та дивилась на Вікторію так, наче не боялась ані її сили, ані її ненависті.
— Чого тобі? — Гаркнула Вікторія крізь стиснуті зуби.
Хелена опустила погляд на руки Вікторії. Її очі затримались на тих місцях, де ще рік тому вона залишила опіки. Але тепер на блідій шкірі не було й сліду від минулих ран. Жодного рубця, жодного нагадування про ту ніч. Лише білосніжна, ідеально гладенька поверхня, ніби ніколи й не знала болю.
Хелена відчула здивування, полегшення… і навіть радість. Але вона не дозволила собі видати ані найменшої емоції.
— Якби не обставини, я б ніколи не прилетіла до тебе, — спокійно відповіла Хелена, дивлячись їй прямо в очі.
Вікторія хмикнула, зухвало підвівши підборіддя.
— Напевно, обставини дійсно дуже серйозні, якщо ти припхалась у таку далечінь, — вона насмішкувато посміхнулася. — Чи, може, ти скучила за мною?
Хелена лише зітхнула, погляд її став ще серйознішим, наче кожне слово важило більше, ніж життя.
— Чорні ворони напали на перевертнів.
Ці слова впали, мов важкий камінь у тишу. Очі Вікторії спалахнули, вона несподівано розсміялась.
— Правда? — Вигукнула вона, відверто радіючи. — І скільки вовченят загинуло?
— Один, — коротко відповіла Хелена, не відводячи очей.
Радість в очах Вікторії згасла, обличчя знову набуло зневажливого виразу. Вона фиркнула, з досадою махнувши рукою:
— Лише один? — Перепитала вона з ноткою відрази. — Ворони Чорного Братства працюють дуже погано. — Вона повільно підійшла ближче до бар'єра, але не наважилась переступити його, лиш ковзнула довгими пальцями по повітрю, відчуваючи опір закляття. — Хоча, — продовжила вона, вже тихіше, з хижою усмішкою, — я колись обіцяла, що особисто вб'ю кожного вовченя цієї зграї. Може, вони просто натякають, що мені варто виконати цю обіцянку?
Вона повільно витягнула руку вперед, демонстративно показуючи свої гострі чорні кігті. Її очі зловісно блиснули у світлі свічок, що догорали у бібліотеці. Посмішка стала ще ширшою, ікла зблиснули вогнем люті.
— Ти ж знаєш, Хелено, — прошипіла Вікторія, — я люблю закінчувати незавершені справи...
— Всі перевертні у траурі через загибель своєї сестри... — тихо промовила Хелена, її голос тремтів від приглушеного болю. — Квітана так убивалась з туги за Селіною...
Вікторія лише презирливо хмикнула, схрестивши руки на грудях. Її очі холодно блиснули.
— Квітана убивалась в першу чергу за себе та за Ярослава, — зневажливо відповіла вона. — Не за Селіну!
— Чому ти так кажеш? — Хелена різко підняла голову, дивлячись на неї здивовано й розгублено, мов сподівалась почути щось інше. Її очі, зазвичай спокійні й м'які, тепер розширилися від тривоги.
Вікторія розправила плечі, а її усмішка стала ще гострішою.
— Тому що вони — бета-пара! — Тихо, але твердо промовила вона, її слова зависли в повітрі, мов погроза. — Вони наступні в черзі. Коли Альфа впаде, хто, як не вони, стануть на її місце?
Вікторія засміялась — холодно, зловісно, наче хижий птах, що побачив здобич.
— Ти цілий рік спілкувалась з перевертнями, — продовжила вона, придивляючись до Хелени з іронією. — І досі не вивчила їх ієрархію? Чи, може... — вона нахилилась трохи вперед, знижуючи голос до хриплого шепоту, — ти спілкувалась лише з одним із них?
Очі Хелени спалахнули гнівом. Вона стиснула кулаки, але промовчала.
— Як воно — бути дівчиною перевертня? — Вікторія усміхнулася ще ширше, не втрачаючи нагоди вколоти.
— Ти цього ніколи не дізнаєшся, — холодно відповіла Хелена, гордо піднявши голову.
Вікторія сперлась на дверний проріз, лукаво дивлячись на неї спідлоба. Її червоні очі запалали в темряві, мов дві прірви.
— Можливо... — тихо, але розтягуючи слова, промовила вона. — Але я знаю інше. Перевертні розлютяться, коли дізнаються, що ти прийшла до їх заклятого ворога...
— Мені байдуже! — Голос Хелени задзвенів упевнено. — Я захищаю інтереси того, кого кохаю!
— А я захищаю в першу чергу свої інтереси. — Вікторія відійшла від дверей, неквапно, граційно, наче кішка. — І плювати я хотіла на ваші ідеали.
— А якщо Чорне Братство знову нападе на перевертнів? — Голос Хелени був ще більш тривожний.
— Звичайно, вони знову нападуть. — Вікторія навіть не замислилась. Вона підійшла до дзеркала, вдивляючись у порожнечу, що зяяла замість її відображення. Її тонкі пальці неквапно перебирали довге чорне волосся, що спадало темною хвилею.
— А якщо Віктор загине? — Спитала Хелена, в її голосі бриніло справжнє хвилювання.
Вікторія повільно обернулася, її погляд знову спалахнув небезпечною іскрою.
— Знайдеш собі нового хлопця, — холодно кинула вона, зустрічаючи погляд Хелени.
— Цілий рік він сумував за тобою... — почала було Хелена, але Вікторія не дала їй договорити.
— Лети, моя солоденька, до своїх песиків! — Перебила вона, вже не стримуючи гніву. — Не витрачай мого часу!
— Ти навіть рідному брату не допоможеш? — З відчаєм спитала Хелена.
Вікторія завмерла. Її очі стали льодяними, але щось у її погляді промайнуло, щось, схоже на біль... Вона повільно підійшла до Хелени, і, коли заговорила, її голос хрипів від стриманого гніву:
— Не змушуй мене повторювати!
Хелена зніяковіла, її погляд втупився у підлогу. Вікторія продовжувала спостерігати за нею, її бліде обличчя залишалось кам'яним. Її очі раптом змінились — стали яскраво-блакитними, холодними мов крига. Вікторія не зводила з Хелени пильного, хижого погляду, що палав холодною цікавістю. В її очах блищала ледь прихована насмішка, у якій змішались розвага та зловтіха. Вона навіть не приховувала задоволення від думки, що Хелена опинилась у пастці старого графського будинку, де кожен закутий дошками пролом, кожне вікно й двері могли стати смертельною пасткою.
Вікторія ліниво відкинула пасмо чорного волосся назад та склавши руки на грудях, нахилила голову набік, уважно спостерігаючи за кожним рухом гості.
"Цікаво, як ти тепер виберешся, моя пташко?" — Промайнуло в її думках.
Але Хелена не зробила й кроку до дверей. Вона стояла рівно, ніби щось обмірковувала, її пальці ледь помітно здригались, а очі бігали по книжкових шафах, неначе шукали вихід там, де його не могло бути.
Раптом повітря навколо неї стало важким, ніби сама кімната здригнулась в очікуванні. З тонких щілин між підлогою та стінами почав повзти туман — спочатку тонкий, мов дим, але з кожною миттю він ставав дедалі густішим і щільнішим.
Туман наче ожив, зібравшись у важку, мов хмара, пелену, що огорнула Хелену з ніг до голови. Вона стояла посеред хмари молочної білої пари, яка вже сховала її ніжні контури. Ще мить — і навіть обриси її фігури почали розчинятися в цій містичній імлі.
— Що за... — прошепотіла Вікторія, трохи нахилившись уперед, вивчаючи це дійство.
Туман швидко й хижо огорнув Хелену, схожий на живу істоту, яка взяла її в полон. І коли вже здавалось, що він розвіється — Хелени не залишилось. Порожнеча. Лише легке тремтіння повітря нагадувало про її присутність кілька секунд тому.
Вікторія, трохи здивована, скосила очі на те місце, де ще недавно стояла її небажана гостя. Посмішка повільно повернулась на її губи — але цього разу в ній чулось роздратування й злість.
— От, відьма! — Розчаровано прошипіла вона. — Все ж таки змогла вийти…
- Як ти вважаєш, любий читачу, чи правильно вчинила Вікторія, відмовивши Хелені?
- Чи, можливо, Покликаній слід було допомогти їй?
Пишіть ваші думки в коментарях.
