Раді Вас бачити!

Минув рік.

місто Вербичанськ, Україна.

Ніч огорнула землю оксамитовою темрявою, тихо вкриваючи місто своїм безмежним покривалом. Високо в небі, наче величезне око, повний місяць заливав усе довкола м'яким сріблястим світлом, що торкалось дахів будинків, мерехтливих вікон та тихих вулиць. Ліхтарі кидали жовтуваті відблиски на бруківку, розриваючи темряву тендітними островами світла, які виглядали ще менш надійними під владою нічної тиші.

На околицях міста, де починався ліс, серед тіней, що танцювали між дерев, патрулювали вовки. Їх гострі очі уважно вдивлялись в морок, а загострені вуха вловлювали кожен підозрілий шорох.

І раптом щось тривожне, невидиме для людського ока, розітнуло спокій ночі.

Небезпека. Чужинці наближались. Відчуття тривоги, передане вітром, змусило вовків нашорошити вуха. Їх м'язи напружились, хутро піднялось дибки, а зі звужених очей заблищало попередження.

Перший вовк підвів морду до неба й протяжно завив, сповіщаючи зграю про лихо. Його завивання було глибоким та сильним, воно прокотилось лісом, розбиваючись об дерева та повертаючись луною. Інші патрульні підхопили цей поклик, і вже за мить небо над лісом наповнилось зловісними звуками — сигналом тривоги, який лунко котився до найдальших куточків володінь зграї.

З різних боків, з-поміж тіней, вовки рвалися вперед, стрімко мчали до північних кордонів. Їх лапи беззвучно торкалися землі, ковзаючи між корінням та кущами. Очі, що горіли в темряві, мов дві жарини, розрізали ніч, шукаючи загрозу. Хутро на їх спинах ворушилось від хвилювання, а ритм сердець ставав усе швидшим.

Зграя об'єдналася в єдине ціле, мов могутній живий організм. Вовки неслись крізь ліс, швидко та злагоджено, наче темні тіні, що ковзали між дерев. Їх лапи м'яко, але рішуче торкались вкритої снігом землі, залишаючи за собою глибокі відбитки, які тягнулися довгими слідами в далечінь.

У цю мить над темним лісом, залитим холодним сяйвом місяця, кружляли чорні ворони. Їх темні, мов ніч, крила розрізали повітря, кожен помах лунав глухим шелестом серед дерев. Ворони то збирались у зловісну зграю, зливаючись у суцільну чорну хмару, то розлітались в різні боки.

Птахи кружляли прямо над головами вовків, навмисно плутаючи їх шляхи. То злітали високо, ховаючись у тінях хмар, то стрімко пірнали вниз, ляскаючи крилами так близько, що вовки мимоволі здригались від цього пронизливого звуку. Їх каркання відлунювало луною між дерев, створюючи дивну, зловісну мелодію, що насторожувала навіть найдосвідченіших мисливців зграї.

Раптом один з воронів повільно опустився нижче, відокремившись від решти. Він кружляв усе ближче й ближче до землі, ніби навмисне привертаючи до себе увагу.

Зграя миттєво помітила птаха. Вовки швидко оточили ворона, злагоджено утворивши кільце. Їх очі світились холодним світлом, зуби виблискували в місячному сяйві. Кожен з них уважно стежив за птахом, не спускаючи з нього пильного погляду. Вовки стояли напружено, готові кинутись у будь-яку мить. Їх сильні тіла застигли, немов пружини, а лапи вп'ялися у сніг, залишаючи глибокі відбитки. В повітрі відчувалася тривога — щось лихе неслось з цим птахом.

Нарешті ворон, що повільно кружляв над землею, розкинув свої великі чорні крила, і в ту ж мить його силует почав змінюватись. Крила, мов темний туман, розчинились в повітрі, і на їхньому місці, наче породжений самою ніччю, постала постать молодого чоловіка. Його поява була водночас загадковою та величною, мов тінь, що зійшла з небес.

Його краса була небезпечною, неземною. Темні, як сама ніч, очі блиснули холодним блиском, ніби в них відбивалась безкрайня глибина. Густе чорне волосся м’якими пасмами спадало на плечі, обрамлюючи бліде, мов мармур, обличчя, у якому читалася холодна врода, що одночасно лякала й заворожувала.

Чоловік був вдягнений у темний одяг, що облягав його сильне, мужнє тіло, підкреслюючи кожен рух та надаючи йому ще більшої загадковості. Чорний плащ, мов тінь, огортав його постать, розвіваючись від легкого подиху вітру.

Його погляд, уважний й пильний, спокійно ковзнув по кожному вовкові, які стояли навколо, готові до нападу. Він розглядав їх із загадковою усмішкою, наче давно знав кожного з них, наче читав їх думки. В його усмішці було щось незбагненне — мить ніжності й виклику, загрози й гри водночас. Здавалось, що сама ніч прийшла у його подобі, і навіть вовки, попри свою дику природу, відчули силу й холодну красу того, хто стояв перед ними. І в цю мить між ним та зграєю застигло напруження, мов крихкий лід, готовий розбитись від найменшого поруху.

Раптом, немов за наказом невидимої сили, ворони, які досі кружляли високо в небі, почали стрімко наближатися до землі. Їх швидкість була вражаючою, чорні тіні блискавично неслись вниз, розтинаючи нічну темряву. Лунаючи моторошними криками, вони були схожі на зграю демонів, що збирались на атаку.

Несподівано, перший з вороних птахів, метнувшись із неймовірною швидкістю, вчепився своїми гострими кігтями у вовчицю, що стояла позаду зграї. Вона не встигла навіть зреагувати на напад — і ось вже кігті птаха впились в її тіло, ніби ножі, що пробивають товсту тканину. Її пронизливий крик пролунав серед лісу, але він змішувався з криками інших воронів, що вже почали клювати її з усіх боків. Інші ворони, немов спільно злагоджена машина смерті, наполегливо розривали її тіло, кігті гостро впивалися в її м'ясо, а дзьоби прорізали шкіру, намагаючись забрати життя. Кров, темна, наче сама ніч, забризкала землю, по якій розтікалась, ніби червоний слід на білій поверхні снігу.

Вовки, які були поруч, миттєво ринули до неї на допомогу, щоб вирвати її з лап нападників, але їх порив зупинився. Інші ворони перекрили їм шлях, кидаючись на них знову й знову. Крила ворогів шуміли у повітрі, як туманні смерчі, не даючи вовкам можливості наблизитись до тієї, хто потребувала допомоги. Зграя вовків, заповнена люттю й рішучістю, металась навколо, намагаючись знайти шлях до вовчиці, але ворони були всюди. Їх чорні постаті огортали повітря, перекриваючи кожну можливість до порятунку. Кожен крок вовків був зупинений різким криком або спробою пікірувати вниз знову й знову. І поки кров потоком текла по снігу, дика боротьба між двома зграями набирала обертів, і не було відомо, хто вийде з цієї сутички живим.

У ту мить, коли всі погляди були прикути до боротьби, молодий чоловік, спокійний й величний, стояв осторонь. Він не поспішав, не робив жодного руху, лише спостерігав за марними намаганнями зграї вовків врятувати свою товаришку. Його погляд був холодним й безжальним, сповненим величі, що здавалось, ніби сам час сповільнився навколо нього.

Вовчиця, виснажена від болю та боротьби, вже не могла більше опиратись. Її тіло ослабло, і, не маючи сил боротися далі, вона впала на білий сніг, який миттєво став червоним від крові. Сніг, колись чистий й незайманий, тепер був забруднений. Вовки, що ще щосили намагались допомогти, завмерли, безпомічно дивлячись на те, що сталось.

Тим часом молодий чоловік розкинув свої руки, ніби приймаючи виклик, який йому підкинув цей жорстокий світ. І в одну мить його постать злилась з темрявою. Він перетворився на чорного птаха — величезного, темного, схожого на демонічне створіння, що пірнув у нічне небо, його крила махнули з такою силою, що навіть вітер відступив. І як тільки він злетів, мовчазна команда пронеслась серед вороних. Як за сигналом, інші ворони залишили свою здобич. Вони миттєво відлетіли, слідуючи за своїм господарем, їх чорні тіла зникли в нічному небі, наче розчиняючись у темряві.

Зграя миттєво кинулась до пораненої вовчиці, обступивши її з усіх боків. Її тіло було охоплене болем, навіть у цю останню мить, коли життя покидало її, вовки намагались надати підтримку. Вовки обережно оступились навколо її тіла, з ніжністю торкаючись своїми головами, наче прагнучи відчути останні пульсації її життя. Інші вовчиці, сповнені гіркої туги, схилили голови до її голови, їх носи лагідно торкалися її шерсті. Вони жалібно поскулювали, їх серця стискались від болю та розпачу.

Поранена вовчиця віддала свій останній подих, її очі затуманились, а тіло завмерло в тиші. Її червона кров ще сильніше полилась по білому снігу, мов червона річка. І цей контраст між яскравою кров’ю та білим снігом відображав біль, що невідворотно охоплював всіх навколо.

Зграя завила, її завивання було не просто звуком — це був глибокий вираз втрати, того невимовного болю, що пронизував кожне серце, кожну душу. Вони вили щосили, цей звук проникав у ніч, розриваючи мовчання лісу, мов вирви в бездонному морі. Їх біль був невимовно сильним — біль втрати члена зграї, того, хто був поруч та був частиною їх душі.

Чорне Братство повертається у Вербичанськ.
І не просто повертається — ворони нападають на перевертнів і вбивають їхню головну вовчицю. Селіна померла, а зграя залишилася без вожака.

• Чому чорні ворони повернулись?
• Чого вони прагнуть?
• Які цілі переслідують?
• Чому їхня ціль саме перевертні?

А головне — хто зможе зупинити Чорне Братство?