Раді Вас бачити!

Замок Вогняного Крила

Сонце повільно хилилось до заходу, намагаючись востаннє пробитись у замок крізь вузькі щілини зачинених ставень. Проміння ніжно торкались білосніжної шкіри Вікторії, що повільно підіймалась величезними сходами. Сонячні відблиски грали на її обличчі, а на губах з’явилась легка, радісна усмішка — ніби ці миті світла були для неї маленьким дивом серед тіні.

Дівчина увійшла до просторої кімнати, яку давно уподобали спогади — стіни вкривали старі портрети колишніх господарів замку, а в кожному кутку тулились припорошені пилом речі: забуті сувеніри, зламані меблі, посірілі від часу дзеркала. Повітря мало запах минулого — суміш воску, деревини та старовинних тканин.

Вона повільно йшла між полотнами, вдивляючись в обличчя людей, що колись жили тут. Кожен портрет ніби шепотів свою історію — очі з полотен мовчки стежили за нею, а напівзатінені фігури здавались живими.

Нарешті, серед мотлоху й забутих речей, її погляд зупинився. Вона обережно відсунула зім’яте покривало, вдивляючись у полотно. Дівчина обережно поставила портрет перед собою, здувши з нього товстий шар пилу, який осів на рамі за довгі роки. Її погляд ковзнув по застарілому полотну, фарби якого вже зблякли під тиском часу, але все ж зберігали свою велич і силу.

Перед нею був старовинний сімейний портрет — образ поважної родини, що промовляв до неї крізь століття. Одяг зображених був розкішним, багатошаровим, із вишуканими візерунками, властивими глибоким, далеким часам. У центрі полотна стояв сам боярин — статний чоловік із серйозним поглядом і шляхетною поставою. Його руки спирались на пояс, на шиї виблискував коштовний медальйон, а вбрання було витримане в насичених бордових і золотих тонах. Праворуч від нього була зображена дружина, вродлива жінка у вишитому головному уборі та з ніжним виразом обличчя. Біля неї була дівчина років чотирнадцяти, з довгим заплетеним волоссям, у простому, але охайному платті. В її очах читалась допитливість і суміш гідності та юнацької сором’язливості. Ліворуч від боярина, притулившись до нього стояв хлопчик, не старший за чотири роки, з великими очима і посмішкою, яка немов застигла на мить в історії.

— Так ось який ти, Остапе Плавенько… — тихо, майже з болем у голосі прошепотіла Вікторія, не відводячи погляду від застарілого портрета.

Її очі зупинились на юній дівчині поруч із боярином — вона мала гідну, ледь помітну усмішку, в якій змішувались благородство, надія та невимовна тінь суму.

— Не вийшло в тебе… — Вікторія зробила паузу, вдихаючи застояне повітря кімнати, — ...захистити свою доньку… і похресницю теж…

Вона опустила очі, на якусь мить в кімнаті запанувала тиша, така глибока, ніби сам портрет слухав її. Дівчина провела пальцями по зображеному обличчю дівчинки, наче торкалась живої шкіри.

“Як же мені… захистити своїх? — Подумки звернулась вона до себе.”

Сонце вже зникло за обрієм, залишивши за собою лиш згасаюче світло, що тануло в тіні замкових стін. Вікторія стояла посеред кімнати, нерухома, заглиблена у власні думки серед старих портретів на картин.

Раптом дівчина здригнулась. Зі зворотного боку зачиненого вікна почувся ледь чутний звук — хтось обережно скребця кігтями по склу. Вікторія насупилась. Скрегіт повторився, а потім — м’яке клацання.

Вікно прочинилось. До кімнати обережно залетів чорний кажан. Його силует вирізнявся на тлі сірого неба — невеликий, але з надто впевненими рухами. Кажан кілька разів облетів кімнату, ніби перевіряючи, чи тут безпечно, і закружляв над головою Вікторії.

Дівчина лише мовчки дивилась, не рухаючись. Аж раптом — з тіні під стелею, легко, як хижак, зіскочив молодий чоловік. Він приземлився безшумно та широко посміхнувся.

— Кров — наша сила! — Радісно вигукнув молодий чоловік.

— Кров — наша боротьба! — Спокійно відповіла Вікторія.

— Для мене велика честь, що Покликана погодилась на особисту аудієнцію зі мною, — з посмішкою промовив Максим, затримуючи погляд на Вікторії. — Щоправда, чому не в бібліотеці? Де ж твоя улюблена тиша між стосів книг?

Вікторія холодно схрестила руки на грудях, її обличчя залишалось незворушним.

— Бо я не хочу, щоб інші вампіри підслуховували. Всі й так знають, що саме в бібліотеці мене завжди можна знайти.

— Розумно, — кивнув Максим. — Ця розмова повинна залишитись лише між нами.

— Чого тобі, юначе? — Вже з відвертим роздратуванням кинула вона.

Максим без поспіху зняв з древнього крісла біле полотно, струсив пил та театрально вмостився на нього.

— Я б хотів розповісти тобі одну історію, — мовив він поважно. — Минулої ночі я пролітав поблизу поля, перед самим передмістям… І уяви собі, — продовжив із примруженими очима, — я побачив, як чорні ворони збиваються в зграю… І мучать чорного кажана. Рвуть, цькують, знущаються. Жах, правда ж?

Очі Вікторії спалахнули червоним блиском. Вона мовчала, але її погляд міг би випалити дірку в кам’яній стіні.

— Звісно ж, — швидко додав Максим, — я повідомив твоїм друзям, що на одного з членів вашого клану напали.

— Це я вже знаю. Далі, — суворо промовила Вікторія.

— Та найцікавіше інше, — його голос знову набрав тону розповіді. — Ще до цього я побачив, як чорний вовк кинувся на дівчину. Просто серед ночі й ледве не загриз її. Уявляєш? Яке жахіття коїться у нашому світі…

— Чого ти хочеш? — Вікторія стискала кулаки, ледве стримуючи гнів. Її голос був холодний, в ньому вібрувала ледь стримувана лють.

Хлопець залишався спокійним, навіть розслабленим. Він повільно зітхнув та з ледь помітною посмішкою промовив:

— Я бачив усе. Бачив, як чорний вовк ледь не розірвав тебе. Як твій любий брат кинув тебе напризволяще… щоб захистити ту руду відьму. О, я все бачив...

Його голос був наче отрута, що крапала на душу — повільно, болісно, цілеспрямовано.

— Якщо я розповім про це твоїм друзям — знаєш, що буде? Вони зірвуться з ланцюга.

— Думаєш, твоя історія стане причиною нової війни? — Зневажливо посміхнулась Вікторія. — Це повинно бути смішно навіть для тебе.

— Війни — ні, — знизав плечима Максим. — Але ось твій хлопець… Коли він дізнається, що твій брат знову зрадив тебе та залишив тебе в небезпеці… Як він оскаженіє? Адже він — Старійшина серед усіх вас. Що Старійшина зробить із тим, хто посміє образити його жінку — ту, яку він обрав серцем і душею.
Вікторія мовчала лише мить. У її очах спалахнула справжня буря. Вона зробила крок уперед, немов хижак, готовий кинутись.

— Ах ти ж… — прошипіла вона крізь стиснуті зуби, голос її зривався на рик.

— Я все розумію. Ти думаєш, що я нічого не розумію? Ти — Покликана. А може, й Обрана… ми цього поки що не знаємо? У тебе велике і добре серце. І ти нізащо не дозволиш, щоб загинув твій рідний брат. Яким би мерзотником він не був… ти не зможеш просто стояти осторонь.

— Ближче до суті. Чого ти хочеш? — Проричала Вікторія.

— Я... завжди захоплювався тобою, Вікторіє. Ти дивовижна. Я добре пам’ятаю той бій з перевертнями рік тому. Навіть тоді, коли відьма викликала сонце вночі і його полум’я випалювало нас до кісток. Ти, попри біль, попри страх, до останнього намагалася врятувати всіх. Ти — воїн, справжній лідер. За тобою йдуть тисячі. Я захоплююсь твоєю сміливістю...

Вікторія повільно посміхнулась, відкинулась назад, сперлась на широкий стіл, завівши руки за спину.

— Тоді для тебе не буде здивуванням, якщо встромлю осиновий кіл, прямо в твоє серце, просто зараз, — холодно промовила вона, її очі спалахнули жовтим вогнем. — Невже ти настільки дурний, що подумав, ніби можеш мене шантажувати?

— Що? Ні... — пробурмотів він, голос став м’якшим, майже благальним.

Його впевненість розтанула, мов крига на сонці. Він сів рівніше, нервово застукав пальцями по краю стільця та вже не наважувався дивитись їй у вічі.

— Я став вампіром у ніч, коли на моїх очах ґвалтівник напав на бідну дівчину, — почав він тихо, здавалось, більше до себе, ніж до неї. — Він затягнув її в глухий провулок… Вона кричала, виривалась, але ніхто не чув. Мені тоді було дев’ятнадцять. Звідки в мені взялась та сміливість — досі не розумію. Але я не міг просто пройти повз.

Він на мить замовк, опустив погляд, наче знову переживав все заново.

— Я втрутився. Захистив її. Закричав, щоб тікала. А потім… цей виродок встромив мені ніж у груди. Гостре лезо розрізало плоть і світ став туманом. Останнє, що я бачив... — його голос злегка затремтів, — як той покидьок намагався чинити опір. А потім… та сама дівчина, яку я хотів врятувати, змінилась. В її очах не було більше страху — лише холодна лють. Вона кинулась на нього, мов хижак та виссала з нього всю кров. Саме вона, а не він затягнула його у пастку. Ґвалтівник впав мертвий... а я стікав кров’ю, Коли це все відбувалось на моїх очах, я подумав, що перед смертю божеволію.

Хлопець замовк. Його погляд застиг десь у порожнечі, у спогадах, що давно лишили на серці рубці.

— Щодня я думаю: краще б вона тоді дозволила мені просто померти… Але вона врятувала мене. Подарувала вічне життя — в обмін на порятунок, якого їй навіть не було потрібно. — Його голос ледь чутно тремтів. — Ти повинна мене зрозуміти, Вікторіє… як ніхто інший. Я не обирав цього. Я ніколи не прагнув вічності, не хотів пити людську кров. Так, справжні вампіри, ті, що мають гідність, полюють лише на вбивць і злочинців, а не на невинних… Але навіть це не дає мені полегшення. Це — не життя. Це вирок.

Очі Вікторії потемніли, змінивши колір на глибокі карі. В них відбилось щось більше, ніж просто розуміння — щире співчуття.

— Я б дуже хотів бути з вами... у вашому клані, — жалібно промовив Максим. — Мені... мені справді потрібен захист. Зараз — час божевілля: то перевертні нишпорять усюди, залишаючи вампірам самі крихти життя, то тепер ще й це Чорне Братство... Хто знає, чого ще чекати від них?

Вікторія затримала на ньому погляд, її враз ніби осяяло. Очі ковзнули до старого портрета боярина, потім знову на хлопця. У її голові стрімко народилась ідея. Доля сама послала їй цього наляканого, розгубленого юнака. Він й не здогадувався, що скоро стане частиною її плану.

— Ти ж розумієш, що подібні рішення я не можу ухвалити самостійно, — спокійно мовила Вікторія, голос її був рівний, майже лагідний. — Я все ще вважаюсь новонародженою серед вампірів, тому змушена поважати думку старших членів клану.

— Так, звісно! — Пожвавився Максим. — Але ж ти… ти замовиш за мене словечко, правда? Я не підведу тебе. Обіцяю, ти завжди можеш на мене покластись.

Вікторія злегка посміхнулась — тепло, впевнено.

— Авжеж. Я тобі допоможу.

— Правда? — Зрадів хлопець.

— Завтра ти маєш бути присутнім на нараді. Будь певен — вони проголосують за те, щоб прийняти тебе. Ти станеш повноцінним членом нашого клану. Але як новенький ти спершу будеш просто Тіньовиком. Твоя головна задача — майстерно шпигувати за ворогами. Ти ж це розумієш, так?

— Так, мене все влаштовує.

Очі Максима спалахнули радістю. Він не міг стримати посмішки, наче дитина, що щойно отримала омріяну іграшку.

— Чудово! Обіцяю, ти жодного разу не пошкодуєш! Я зроблю все, що буде потрібно!

Він буквально світився від щастя, переповнений надією й захопленням.

А Вікторія лише м’яко дивилась на нього, приховуючи справжні думки. Її посмішка лишилась на обличчі та в глибині очей заграв лід. Його наївність стане ключем. Він навіть не уявляє, яку роль зіграє у її наступному кроці. Ідеальному кроку.

• Чий портрет розглядала Вікторія?
• Про яких дівчат вона згадала?
• Чи не є ці дівчата причиною створення Пророцтва?
• А найголовніше — як Вікторія використає Максима?
• Що вона знову придумала?

Ці та інші відповіді будуть розкриті у наступних главах.