Раді Вас бачити!

Замок Сірого Клинка

Сонце вже високо здійнялося над горизонтом, щедро заливаючи світлом засніжену землю. Білий сніг іскрився під його променями, переливаючись усіма барвами — ніжно-блакитним, рожевим, золотим. Здавалося, сама природа ожила в цьому сяйві, виблискуючи мов дорогоцінне каміння. Повітря було прозоре й свіже, а кожна сніжинка — мов частинка чарівної казки, що розгорталась навколо.

У великій столовій старовинного замку, залитій м’яким сонячним сяйвом, панувала напружена тиша. За довгим дубовим столом, прикрашеним вишуканими стравами, самотньо сиділа Вікторія. Її обличчя було зосередженим, а руки невпинно тяглися до їжі: соковитих шматків запеченого м’яса, ніжної риби, соковитих фруктів, духмяних пирогів. Вона їла жадібно, наче довго була позбавлена цієї насолоди.

Навколо неї, на шанобливій відстані, стояли перевертні. Вони не наважувалися сісти поруч, лише мовчки спостерігали за нею з настороженими, широко розплющеними очима. Їх погляди ковзали за кожним рухом дівчини — мов за дикою істотою, яка щойно прокинулася після тривалого голоду. А Вікторія тим часом вже добралася до свіжоспечених тістечок із кремом, що пахли ваніллю й теплом. Її обличчя світилась задоволенням, немов кожен шматочок повертав їй частинку людяності, яку вона майже втратила.

— А ви, перевертні, тямите у високій кухні, — з насолодою промовила Вікторія, заплющуючи очі від задоволення. — Я так давно не їла справжньої людської їжі… Ви навіть не уявляєте, яке це щастя — після довгих днів на одній лише крові зайців та білок знову скуштувати таку смакоту.

У залі панувала тиша. Перевертні мовчки переглядалися між собою, але ніхто не наважився порушити мовчанку. Тим часом Вікторія повернулася до запеченого м’яса, цього разу поєднуючи його з соковитими шматками яблук — кожен ковток наче повертав її до забутої радості життя.

Нарешті тишу обережно порушила Хелена, несміливо сівши поруч:

— Ти кажеш, що Чорне Братство має зілля, яке зцілює Покликаних? — Її голос був ледь чутний.

— Я вже багато разів про це говорила. Скільки можна повторювати одне й те саме? — З ледь помітним роздратуванням відповіла Вікторія. — Я випила лише половину зілля. Поки світить сонце — я людина. Як колись. А з настанням темряви я знову стаю вампіром. Але ж усе не так погано, — вона посміхнулася, обвівши поглядом здивовані, стривожені обличчя. — У мене знову з’явився шанс — шанс на Прощення, шанс стати людиною повністю. Я ж не порушила обіцянки — через мене не загинула жодна людина.

Вона посміхнулась, помічаючи розгублені обличчя присутніх.

— Ви що, не раді?

— Та ні, ми дуже раді, — з удаваною щирістю відповіла Квітана, нервово переступаючи з ноги на ногу. Її голос лунав невпевнено, а погляд ковзав залом, ніби шукаючи когось, хто скаже замість неї те, чого всі боялись.

— Єдине, що мені не зрозуміло, — чому Чорне Братство так прихильно ставиться до тебе? — Нарешті почав виражати роздратування Мстислав. — За що тобі такі привілеї?

— Ти нервуєш через те, що ледь не загинув? Це зрозуміло! — Засміялась Вікторія.

— Послухай… — різко закричав Мстислав.

Віктор одразу зреагував та швидко підійшов до сестри. Мстислав зробив кілька кроків уперед, але, помітивши розгніваного Віктора, одразу зупинився та роздратовано відвернувся до вікна.

Вікторія спокійно продовжувала поводитися так, наче нічого не сталося. Вона потягнулась до тістечок із кремом, взяла одне та скуштувала. Задоволено посміхнувшись, вона продовжила розмову.

— Мені потрібно привести вас у їх замок, щоб вони вас убили. Тоді я отримаю другу половину зілля. Знову стану людиною та житиму довго та щасливо, — посміхнулася Вікторія. — Така була наша угода.

Усі знову завмерли в мовчанці. Перевертні стали ще більш збентеженими: стояли, наче вкопані, ніби не бачили нікого перед собою, лише нервово бігаючи очима.

— Що ти таке кажеш? — Ледве вимовила Хелена. — Ти справді зараз це серйозно?

— Так, — спокійно відповіла Вікторія. — Такі наші умови.

— І ти так просто нам це розповідаєш, як казочку на ніч? — Голосно, з обуренням вигукнула Марина.

— Мені немає чого від вас приховувати, тож я чесна з вами, — спокійно промовила Вікторія.

У кімнаті знову запанувала напружена тиша. Перевертні не відводили погляду від Вікторії, кожен намагався осмислити її слова.

— Ти пропонувала бути союзниками, — посміхнулася Вікторія, дивлячись на Хелену. — Тож давайте співпрацювати.

— Коли це було, щоб перевертні діяли разом із вампірами? — Нервово вигукнула Марина.

— Мила моя, — лагідно промовила Вікторія, — у вас немає іншого виходу. Вашу єдину альфу вже вбили. Патрульні поранені. Бета-пара під великим ризиком. У вас немає альфи-пари. Вас поступово винищують — один за одним.

Вікторія на мить зупинилась, оглядаючи їх розгнівані обличчя.

— Ви навіть не уявляєте, скільки воронів у Чорного Братства. Вони перевищують вас чисельно. Вони давно могли б вас знищити.

— Чого ж досі не вбили? — Розгнівано спитав Ярослав.

— Можливо, їм подобається розтягувати задоволення, — посміхнулася Вікторія. — Звідки мені знати? Але одне я точно знаю: полювання на вас триває дуже щільно. І шанси на виживання у вас — мізерні.

— Ніколи такого не буде, щоб перевертні об’єдналися з вампірами! — Вперто промовила Марина, стоячи на своєму.

— А хіба ти тут усе вирішуєш? — М’яко усміхнулася Вікторія. — Відколи звичайна патрульна так завзято говорить від імені всіх?

Марина знітилась, розгублено опустила очі й змовкла. Вікторія ж перевела погляд на Ярослава і Квітану.

— Ви можете стати альфа-парою… що скажете ви? — Спитала вона, досліджуючи їхні обличчя.

Усі перевертні напружено подивилися на бета-пару, ніби чекали відповіді, яку й самі боялися почути. Квітана помітно нервувала, а Ярослав обережно заговорив:

— Ми не можемо тобі довіряти, — його голос був невпевнений. — Не секрет, що ти здатна нас підставити, щойно з’явиться вигідна можливість. Хто знає, що у тебе в голові?

— Тут я з тобою погоджуюсь, — лагідно відповіла Вікторія. — Я завжди буду знати, що ви плануєте. А от ви ніколи не дізнаєтеся, що у мене в голові. Це завжди буде моєю перевагою над вами. Вам просто потрібно довіритися мені цього разу. Я прийшла до вас із відкритими намірами: не знехтувала вашим столом, не прихопила зброї. Прийшла вдень, у людській подобі, абсолютно одна. Які ще гарантії вам потрібні?

— Ти маніпулюєш нами та намагаєшся замилити очі, — не вгавала Марина, її голос тремтів від обурення.

— Милі мої, давайте мислити логічно, — спокійно відповіла Вікторія. — Я більше не ваш конкурент. І на відміну від Чорного Братства, мені не потрібні ваші землі. Якщо я стану повністю людиною — я більше не несу вам загрози. Вам самим вигідно, щоб я перестала бути Покликаною.

Вона обвела всіх уважним поглядом.

— Хіба не так?

— Подивися на себе! У тебе досі довге волосся… неймовірно довге, — Марина зробила кілька кроків уперед, майже тицяючи пальцем у Вікторію. — Усі знають, що жінки-вампіри мають саме таке довге волосся. І ти — не виняток. Ти все ще наполовину вампір, навіть попри те, що зараз день. Це видно — по твоїй зовнішності, по тому, як ти рухаєшся, як дивишся. Людина в тобі — лише тінь. І вона зникне, щойно зайде сонце.

Голос Марини ставав дедалі голоснішим, майже зривався на крик. Але Вікторія лише усміхнулась. Вона неквапно зібрала на палець трішки крему з тістечка та повільно облизала його, ніби не чула звинувачень.

— Як ми можемо довіряти їй?! — Вже зверталась до всіх присутніх Марина. — Скільки б вона не випила того зілля — вона все одно залишиться вампіром. І завжди буде бажати нам смерті.

— Повторюю, що іншого варіанту у вас немає. — Спокійно відповіла Вікторія. — Хочете ви того чи ні, я продовжу добиватися свого — з вами або без вас. Я нічого не втрачаю. А от вам є що втрачати.

— Я краще загину від рук Чорного Братства, ніж піду разом із тобою у бій! — Закричала Марина крізь зуби, очі її палахкотіли люттю.

— А чого мовчить бета-пара? — Вікторія вже явно втомилася від криків Марини. — Хіба ваше слово зараз не є вирішальним?

Ярослав і Квітана мовчали, помітно нервуючи. Їх погляди метались, руки були стиснуті в кулаки. Вони наче відчували тягар усього зібрання на своїх плечах.

Тишу раптово перервав Віктор. Його голос прозвучав різко і твердо:

— Вікторія у всьому права. Ми маємо обдумати її пропозицію про об’єднання сил.

— Як ти можеш таке казати?! Вона ж вампір! — Обурено вигукнула Марина. — Як перевертні можуть об’єднуватися з… такими тварюками?!

— Так, після такого союзу себе поважати вже не можна буде, — підтримав її Мстислав, не приховуючи огиди.

— Ви лише патрульні, — різко обірвав їх Віктор, його погляд блиснув холодом. — Ваше завдання — пильнувати територію. Що, до речі, останнім часом у вас погано виходить. І ваші слова — не вирішальні.

У кімнаті знову запала важка тиша. Кожен занурився у власні думки. Віктор повільно повернувся до Вікторії й спокійно, без жодних емоцій, промовив:

— Я особисто повідомлю тобі про наше спільне рішення.

— Чудово! — Вікторія вдоволено посміхнулася. — Буду чекати з нетерпінням. Часу залишилось не так багато.

Вона повільно підвелася з-за столу та рушила до дверей. Але раптом різко зупинилась, її погляд упав на перелякану Квітану, яка несвідомо ховалась за Ярослава, ніби шукаючи в ньому опору.

— Можливо, вам й не варто ставати альфа-парою. Ви ще не готові до такої відповідальності, — сказала Вікторія тихо, але чітко. Потім вона обернулась до всіх присутніх та вже голосніше додала: — Вам давно слід обрати нового альфу. Серед вас є Покликаний. Я ні на що не натякаю… але вибір, здається, очевидний.

Її усмішка була самовпевненою, майже тріумфальною. І не сказавши більше ні слова, Вікторія покинула столову.

Щойно вона зникла, Марина й Мстислав знову вибухнули криками — вимагали не слухати "вампірку", не піддаватись на її маніпуляції. Але їх голоси вже майже ніхто не слухав. Усі погляди були прикуті до Віктора. Він стояв рівно, спокійно, з тією впевненістю, якої так бракувало іншим.

Звичайно, перевертні виконують свої прямі обов’язки. Вони захищають свою територію й намагаються врятувати життя людей на своїх землях. Але їхня проблема в тому, що серед її ворогів — одна з Покликаних.

Починаючи з цієї частини твору, Вікторія починає змінюватися. Ми знову стаємо свідками її вражаючої трансформації.

Хочу ще раз наголосити: «Покликані» — це не просто темне фентезі з любовними лініями. Це історія про прийняття себе, про внутрішню боротьбу та розвиток особистості.

• Але чи варто вовкам довіряти Вікторії?
• Яку гру вона веде?
• На чиєму вона боці?
• А може, у неї є власний план?
• І чого насправді слід очікувати від Покликаної?

Читай твір далі — всі відповіді чекають на тебе в наступних главах.