Раді Вас бачити!

Ще було темно, хоч світанок уже поволі наближався. Вікторія тихо вийшла на внутрішній двір замку — застигле у сніжній тиші місце, де холодний ранок ніжно вкривав землю білим покривалом. Падав легкий сніг, мов пухнасті пелюстки, що безшумно спускались на кам’яні стежки та холодний камінь.

Вікторія впала на коліна, занурившись у м’який килим зі снігу та схилила голову. Сніжинки миттєво сипались на її чорне волосся та тіло, наче біла завіса, що намагалась приховати біль.

Вона повільно підняла руки, оглядаючи довгі чорні кігті, що загострились, немов гострі леза. Підвівши їх до обличчя, Вікторія почала проводити гострими кінчиками по шкірі — повільно, без жалю, розрізаючи обличчя. Під гострими лезами на шкірі з’являлися рівні, криваві смуги.

Але рани миттєво загоювались, немов час тут не мав влади. Вікторія повторювала це знову й знову — різала себе, а рани все зникали. Вона не відводила погляду від краплинок яскраво-червоної крові, які густо падали на чистий сніг. Білий сніг одразу ж ковтав червоні плями, ніби бажаючи стерти всі сліди болю і відчаю.

Нарешті вона зупинилась, запустила руки в холодний сніг та міцно стиснула кулаки. Голова і плечі Вікторії похитнулись, а з глибини її грудей вирвався тихий, розпачливий крик, що прорізав ранкову тишу, немов розбиваючи світ навпіл.

Раптом Вікторія відчула запах вологості та сирості. Вона повільно підвела очі та побачила перед собою молодого юнака. Він сидів навпроти, теж на білому снігу, але сніг навколо нього миттєво став чорним — немов поглинений темрявою.

З його тіла повільно стікала густина, ніби чорна смола, що капала важкими краплями на землю, розтікаючись довкола та залишаючи сліди, немов сліди ночі, що поглинає світло.

Його очі світились холодним синім світлом, немов льодові криги, що кришаться на морозі. Обличчя було суворе, майже беземоційне, а шкіра — бліда, мов мармур, покрита тонкою мережею темних прожилок. Його присутність мовчазно тиснула, наповнюючи простір навколо важкою таємницею і холодом, який здавалось, проникне в саме серце.

Але Вікторія спокійно спостерігала за ним. Хлопець деякий час мовчав, а потім лагідно посміхнувся.

Він повільно опустив руки у сніг та почав вимальовувати візерунки — ніби творив особливий вид живопису, водячи пальцями по холодній поверхні з дивовижною легкістю.

Раптом сніг почав світитись — охоплений переливами червоно-помаранчевого сяйва, з якого витікав ніжний, але живий вогонь. Цей вогонь не палав й не обпікав, він не зігрівав, а ніби дихав сам собою — то згасаючи, то відроджуючись, танцюючи в повітрі.

Нарешті язики полум'я повільно згасли, залишивши по собі чорний попіл. Легкий вітер почав грайливо підхоплювати його, ганяючи дрібні частинки, які, немов живі, складались в літери. Літери збирались у слова, а слова — в речення, що повільно виписувались перед очима Вікторії, немов послання, приховане у самій глибині зимової тиші.

Вікторія швидко провела поглядом по снігу, що, немов древній пергамент зберіг на собі таємничі рядки.

Вона прочитала написане:

“Він був серед людей, та вогонь палає в його руках. Смерть прийшла з ним, як кара. З братів і сестер він робив ворогів, а з друзів — супротивників. Його очі горіли ненавистю, а серце було каменем, що не знав пощади. Серед розрухи та палаючих міст він шепотів про новий порядок, та вогонь знищував усе, що було дорого. Він послухав того, хто був посланцем не з неба. Гординя кинула його на шлях руйнування, а ангели покарали — замкнули його в тіні, між світами, де він блукає й досі”.

Очі Вікторії добігли до останніх слів. У ту ж мить здійнявся вітер, і попіл, з якого складались літери, закружляв у повітрі. Слова зірвалися зі снігу та склались у хмаринку нового напису: «Фрагмент із "Стародавніх Хронік", розділ: "Спокуса Смерті"».

Дівчина ще раз пробіглась поглядом по рядках, але попіл уже почав розчинятись просто на очах. Білий сніг поглинав чорний пил, змиваючи всі сліди загадкового послання — мов нічого й не було.

Вікторія підняла погляд та зосереджено подивилася на хлопця.
— Я думав, що тоді для них звільнення буде кращим, — промовив він тихо, ніби слова пекли його зсередини. — Але те звільнення принесло їм лише страждання… а мені — вічне блукання.

Він замовк. Погляд його був сповнений втоми та якоїсь глибокої, давньої провини.

— Мені байдуже, хто з вас Обраний, — знову заговорив хлопець. — Але якщо це дійсно ти — врятуй нас. Ти зможеш звільнити безліч заблукалих душ від вічного блукання… і водночас — очистити власну. Адже ти так прагнеш її повернути. До того ж Покликаним судилось допомогти Чорному Братству.

З цими словами він простягнув до неї руку та тихо, майже невловимо, посміхнувся.

Вікторія вагалась та несміливо простягнула свою долоню назустріч. Їх руки зустрілись. На шкірі Вікторії залишився дивний слід — ніби чорне марево з яскравими білими вкрапленнями, що переливались, мов зорі в нічному небі.

Вона підняла очі, щоби знову побачити його, але раптом здійнявся сильний вітер. Хлопець почав розвіюватись — його образ, мов попіл, розлетівся в повітрі, залишивши по собі лише тишу і тривожне відлуння.

У ту ж мить перші промені сонця торкнулись землі. Чорне волосся Вікторії набуло темно-русявого відтінку, очі стали природно карими, а в грудях лунав спокійний, рівний ритм серця. Вона сиділа нерухомо, ніби слухала, як оновлена душа повертається додому.

Вікторія тихо повернулась до бібліотеки. В залі панувала напівдрімота: хтось ще куняв, інші вже знову схилились над книжками. А приглушене світло ледь торкалось старих стелажів.

Коли Святослав помітив її, на його вустах з’явилася грайлива усмішка. Вікторія відповіла легким кивком і такою ж усмішкою, а тоді неквапно підійшла до свого місця й сперлась на стіл долонями.

— Як справи? — Запитала вона лагідно.

— Все по-старому, — зітхнула Хелена, не відводячи погляду від сторінок. Вона сиділа поруч із Віктором, оточена горами книг.

— Більше запитань, ніж відповідей, — спокійно додав Святослав знову заглиблюючись у читання.

Один Віктор уважно дивився на сестру, намагаючись приховати здивування. Від рук Вікторії струменіло дивне чорне сяйво, пронизане сліпучими білими вкрапленнями.

Воно текло з її долонь, наче жива рідина, розливаючись по столу, книжках і повітрю кімнати. Немов тінь, яка знала свій шлях, сяйво охоплювало кожну книгу, торкаючись її з обережною впевненістю.

Віктор обвів поглядом усіх присутніх, напружено переконуючи себе, що бачать це лише Покликані. Для інших воно залишалось невидимим. Ніхто, крім них, не звертав уваги на те, як між книгами розтікається темне світіння, мов провідник, який відкриває правильний шлях.

Аж раптом течія зупинилась. Чорне сяйво розвіялось, мов туман на світанку. Лише окремі книги продовжували світитись — ті, що лежали на столі, на полицях і навіть у відкладеній стопці «непотрібного».

Віктор ошелешено перевів погляд на Вікторію. А вона стояла спокійна та радісно йому посміхалась. У її посмішці жевріла надія й полегшення — мов відповідь, яку вони так довго шукали, нарешті знайшлась.

— Ось, може, це? — Радісно вигукнула Хелена, підіймаючи книгу та простягаючи її Віктору.

Він узяв том до рук, провів пальцями по потертій обкладинці й нахилився, вдивляючись у рядки, на які так завзято вказувала Хелена. Здавалось, він уважно читає, та насправді вже знав: ця книга не та. Вона не світилась. Не тремтіла теплом у долонях. Не озивалась.

Вікторія ледь усміхнулась та не озираючись, рушила до найдальших стелажів. Там, у самому куточку, де світло ледь торкалось старих книжкових полиць, одна єдина книга слабо світилась теплим, мовби живим, сяйвом.

Без вагань вона простягнула до неї руку, яка мала назву «Стародавні Хроніки». Твердо тримаючи її в руках, Вікторія швидко розгорнула потрібний розділ — «Спокуса Смерті». Дівчина почала бігло читати рядки.

У розділі розповідалось про облогу давньої фортеці. Її мешканці з останніх сил тримали оборону, дні й ночі зливались у безперервну боротьбу. Але час йшов, а ресурси закінчувались — як і сили. Люди почали голодувати. Всередині стін зростала втома, тоді як у ворогів поза мурами — впевненість. Захоплення було лише питанням часу.

І настала та ніч. Один із молодих вартових стояв на нічному патрулюванні. Він був сам, виснажений, спустошений. У пітьмі з’явилась вона — смерть, що прийшла не в подобі страху, а в тілі юної дівчини неймовірної краси. Її очі були чорні, як нічне небо без зірок. Вона не погрожувала, не кричала — лише шепотіла. Її голос стелився м’яко, спокусливо, обіймаючи розум хлопця солодким туманом.

Юнак зламався. Зрадив тих, хто стояв поруч. Зрадив батьків, землю, свою клятву й совість. Немов під гіпнозом, у повній тиші, хлопець підійшов до головної брами та відчинив її. Залізні ворота скрипнули. І в цю ж мить у фортецю хлинули загарбники. Почалося пекло. Полум’я, крики, смерть, що неслася коридорами, як вітер у бурю. Та ніч стала останньою для сотень людей.

Але не для нього. Він вижив. З ним смерть не пішла. Хлопець кидався, благав, кликав ту, що звабила його до зради. Хотів, аби смерть повернулась по нього. Та вона лиш усміхнулась у темряві — і зникла. Відтоді він блукає поміж світами, не належачи ні живим, ні мертвим. Тінь з минулого, душа, замкнена в провині, приречена на чекання.

Коли Вікторія дочитала, її посмішка була тихою й сумною. Наче пазл, що довго не складався, істина почала набирати обрисів.

• Ви вже здогадались, хто насправді є членами Чорного Братства та за які гріхи вони страждають?
• І як їм здобути звільнення від страждань, коли вони вже поплатились за свої страшні гріхи?