Раді Вас бачити!

Замок Вогняного Крила

У підземеллі замку здіймався пронизливий вереск кажанів. Вони шаленим вихором кружляли під темними склепінням, кидаючись із тіні в тінь. Змах важких крил здіймав протяги, що розривали тишу, а простір сповнювався нестримним хаосом руху та шурхоту.

До величезної зали увійшли Лука, Максим, Росана і Зореслава. Кажани один за одним зривалися зі склепіння, плавно знижувались та у польоті оберталися на темних постатей людей.

— Де Вікторія?! — лунав їх крик.

— Ми хочемо бачити Покликану! — здіймався галас, мов грізна хвиля.

— Та заспокойтесь нарешті! — роздратовано гримнув Лука.

— Ми вимагаємо говорити лише з Покликаною! — скандували вампіри, їх голоси розкотистим відлунням билися об стіни зали.

За важкими дверима підземелля Вікторія виразно чула крики вампірів. Вона зробила крок уперед та вже простягнула руку до дверей, коли Святослав м’яко схопив її й притягнув ближче.

— Не ходи до них, — прошепотів він тихо й тривожно.

— Я мушу. Вони наполягають, щоб я з’явилася, ти сам чуєш.

— Вони зараз небезпечні, розгнівані, — його голос тремтів від напруги.

Вікторія зустріла його тривожний погляд та посміхнулась, ніби хотіла розвіяти тінь страху між ними.

— Нічого не станеться, — заспокійливо промовила вона. — Ти ж знаєш, вони не зможуть мені заподіяти шкоди, навіть якщо дуже захочуть.

Святослав продовжував дивитись на неї з турботою, боячись відпустити хоч на мить.

— А якщо вони нападуть на тебе? — занепокоєно запитав він.

— Це мені слід хвилюватися за тебе? — ледь усміхнулась вона. — Не тобі.

Коли Вікторія спустилась у підземелля, вампіри одразу помітили її та почали кричати з захопленням.

— Покликана! — лунав їх хоровий крик.

Вони збігались з усіх боків та оточили її, не приховуючи захвату в очах.

— Покликана! — продовжували скандувати вампіри, їх радість була очевидною.

Лука та Максим із полегшенням розслабились. Вони очікували, що вампіри можуть напасти на Вікторію, але побачивши їх захоплення, нарешті відчули спокій. Зореслава від напруги навіть опустила плечі, а Росана задоволено посміхалась.

— Кров — наша сила! — спокійно та впевнено привіталась Вікторія.

— Кров — наша боротьба! — гримнув у відповідь хор вампірів.

— Покликана, сталось жахливе, — почав Стефан.

Він був досвідченим старим вампіром, який виглядав як двадцятирічний хлопець, але насправді налічував понад сімсот років. Стефан зробив крок уперед, прагнучи підійти ближче до Вікторії. Але Святослав одразу перекрив йому шлях, стаючи між ними, прикриваючи собою Покликану та нагадуючи про правила.

— Ці чорні брудні птахи напали на наших, — продовжив Стефан, зберігаючи дистанцію між ними та приймаючи незадоволення Святослава. — Напали, коли наші були у меншості, зненацька й підло.

Вікторія окинула поглядом вампірів. Їх очі були прикуті до неї. В залі запанувала тиша — напружена, сповнена очікування.

— Покликана, потрібно знищити цих чорних птахів, поки вони не почали вбивати нас! — закричала дівчина з залу.

— Вбити! Вбити чорних воронів! — підхопили вампіри, їх ритмічний крик заповнив зал.

— Почекайте, — почав Лука. — Чорним воронам заважають вовки. Вони зараз для них головна ціль.

— Так, ми не можемо піддавати ризику нашу Покликану, — підтримав його Святослав, міцно тримаючи Вікторію за руку. — Нехай Покликаний перевертнів розбирається з Чорним Братством.

— Нехай говорить Вікторія! — кричали вампіри. — Все буде так, як скаже Покликана!

Всі знову перевели погляди на Вікторію, очікуючи її рішення.

— Покликана! — пролунало ще раз.

Святослав подивився на Вікторію з благальним поглядом. Вона ніжно посміхнулась, відпустила його руки та повільно вийшла на середину зали.

Перед нею всі розступились, очікуючи почути її. Настала тиша. Ніхто не відводив погляду від Вікторії. Кожен був готовий слухати її слово.

— Шановні побратими! — голосно почала Вікторія. — Зараз ми знову переживаємо важкі часи. Ворогів стало більше. Чорне Братство насмілилось напасти на нас, на наш клан! Ми не дозволимо знищити наших!

— Так! — закричали вампіри, підіймаючи руки вгору.

— Ми не пробачимо нікому, хто насмілився стати проти нас!

— Не дозволимо! — підтримували її всі.

— Кров вампірів не повинна пролитись!

— Так! — продовжували скандувати вони, зал заповнився єдиним ритмом їхнього одностайного крику.

Максим стояв розгублений. Він боявся, що вампіри зараз звинуватять Вікторію у всьому, що відбувається. Але з якою пристрастю вони підтримували свою лідерку, він не очікував побачити.

Його погляд метнувся до членів свого клану. Лука, Зореслава і Росана вже звикли до такої відданості вампірів, тож були здивовані значно менше. Святослав же стояв спокійно, задоволено посміхаючись, милуючись своєю Вікторією.

— Ми знищимо кожного, хто насмілиться стати проти нас, — продовжувала Вікторія.

— Так! — не вщухав натовп.

— Існує старий мудрий вислів: ворог нашого ворога автоматично стає нашим союзником.

Натовп замовк. Усі уважно дивились на Вікторію.

— Пропоную об’єднатись з перевертнями та разом піти проти Чорних Воронів. Об’єднаймо наші сили! Разом із вовками ми будемо непереможні!

Всі мовчали, здивовано переглядаючись один з одним.

— А що будемо робити з перевертнями, коли здолаємо воронів? — очманіло спитав Стефан.

— Коли настане час, ми кожного вовка порвемо на частини, — очі Вікторії загорілись червоним блиском. — Хто зі мною?

— Так! За Покликаною! — закричав Стефан.

— За Покликаною! — підхопили вампіри, їхній хор заповнив залу.

— Кров — наша сила! — виголосила Вікторія, впевнено і голосно.

— Кров — наша боротьба! — гримнув у відповідь хор вампірів, підсилюючи єдність і рішучість.

Всі продовжували скандувати Покликаній. Вікторія сяяла від посмішки. А Святослав, Лука, Максим, Росана та Зореслава стояли, моргаючи очима та повільно приходячи до тями від шоку.

Дякую, дорогий читачу, за те, що залишаєшся поруч та читаєш мій твір ❤️

Це надзвичайно багато для мене означає)))