Раді Вас бачити!

Замок Сірого Клинка

Коли сонце майже сховалось за горизонтом, далеко від бібліотеки, у тісному темному підвалі, де тіні здавались живими й поглинали все довкола, тихо перемовлялись Марина і Мстислав.

Вони навмисне сховались в найвіддаленішому куточку, далеко від допитливих очей і вух, щоб ніхто з присутніх не став свідком їхньої розмови.

Раптом Марина відступила на крок назад, заплющила очі й, наче приречена, зібралася з силами. Її плечі напружились, пальці мимоволі стислись у кулаки.

Мстислав стояв перед нею, тримаючи обома руками важкий старовинний меч. Але хлопець не наважувався завдати удару. Його руки тремтіли, погляд метався між лезом і Марининим обличчям. Він стискав руків’я так сильно, що кісточки на пальцях збіліли.

— Ну? — Марина різко розплющила очі, її голос задзвенів нетерплячістю й відтінком виклику. — Мені ще довго чекати?

Він не відповів. Стояв, мов закам’янілий, тримаючи меч, але не зрушував із місця. Клинок усе ще був спрямований у її бік, проте кожна мить мовчання лише підкреслювала його нерішучість.

Марина раптово зірвалася з місця. Кілька швидких кроків — і вона сама врізалась в лезо меча, який Мстислав досі тримав перед собою. Метал пройшов крізь її плече, розриваючи тканину й тіло.

Дівчина різко видихнула, обличчя її перекосилось від болю, але жодного крику не зірвалось з її вуст. Вона лише зціпила зуби, намагаючись не втратити рівноваги.

Мстислав застиг. Його очі широко розкрились, дихання перехопило. Він дивився, як із місця рани, з леза та з її плеча, по краплі стікає кров.

Важкі червоні краплини падали на кам’яну підлогу, розбиваючись і розпливаючись темними колами. Його погляд повільно піднявся вище — на її обличчя. Там не було сліз, лише тінь болю, який вона мужньо тримала всередині. Її губи тремтіли, але вона не відвела очей, ніби навмисно дивилась прямо на нього, змушуючи витримати цей момент до кінця.

Мстислав повільно, обережно витягнув меч із її плеча. Метал вислизнув із рани зі зловісним шурхотом, а дівчина лише стиха зітхнула, не дозволивши болю вирватися криком.

Вже за мить він опинився поруч з нею. Однією рукою він різко обхопив Марину за стан та притягнув до себе так близько, що їх подихи змішались.

Іншу руку, в якій усе ще стискав меч, Мстислав відвів убік, ніби намагаючись тримати зброю якнайдалі від неї — від усього, що могло завдати їй ще бодай крихти болю.

Його губи пристрасно торкнулись її губ. Поцілунок мав би бути обережним — він намагався стриматись, та власна пристрасть проривалась крізь усі його спроби. Відчувалось, що це не просто імпульс — у ньому було щось майже відчайдушне, наче він боявся втратити її в цю ж мить.

Марина бажала цього. Її здорова рука міцно обвила його плече, а пальці стисли тканину куртки, ніби намагаючись утримати його біля себе. Вона схилилась ближче, притиснулась усім тілом, дозволяючи йому забрати біль хоча б на мить — силою власних почуттів.

— Потрібно поспішати, — прошепотів він, важко зітхнувши й неохоче відриваючись від її губ.

Марина ледь помітно кивнула, в очах спалахнула рішучість. Він обережно відпустив її, переконавшись, що вона тримається на ногах, хоча кров усе ще стікала по її руці й краплями падала на холодну підлогу.

Хлопець пильно заглянув їй у очі й коротко, майже непомітно посміхнувся. Потім підніс їй той самий меч. Марина взяла його без жодних вагань.

— Готовий? — Її голос звучав тихо.

Мстислав мовчки кивнув. Він не відвів погляду — просто стояв, напружений, готовий прийняти біль.

На відміну від нього, Марина не вагалась ані секунди. Рішучим рухом вона провела лезом по його тілу. Меч розрізав тканину й шкіру нижче грудей. Кров ринула рікою, тепла й густа.

Мстислав лише стискав зуби, намагаючись не видати жодного звуку. Його погляд залишався спокійним, хоч у зіницях горів вогонь болю.

Дякую, що читаєте та проживаєте цю історію разом зі мною ❤️