Раді Вас бачити!

Сонце вже сховалося за обрієм, залишивши світ у повній темряві. Мороз посилився, сніг почав тріщати під ногами. Вітер здіймався дедалі дужче, гуляючи між деревами, завиваючи, мов дикий звір.

Перевертні завмерли на межі темного лісу. Та тиша серед них була оманливою — напруга наростала з кожною хвилею вітру. Сварки, що ще недавно лунали напівпошепки, тепер звучали різко, голосно, лютіше. Вітер ніс їх голоси поміж дерев, наче й сам підживлював це полум’я недовіри.

— Не можу повірити, що ви ведетесь на провокації цієї дівки! — Вигукнула Марина, її голос розірвав тишу. — Вона заманює нас у пастку, і ви це знаєте!

Віктор лише зиркнув у її бік — коротко, з холодним осудом.

— Чорне Братство не зупиниться, — заговорив Ярослав, спокійно. — І якщо ми не підемо зараз, завтра може не настати.

— Вона нас підставить! — Гарикнув Мстислав, його плечі напружилися, а очі спалахнули люттю. — Тільки з’явиться слушна нагода — і вона встромить нам срібло в спину!

— А на протилежному березі, бачу, все стабільно, — пролунав позаду спокійний, але насичений іронією голос.

Вікторія впевнено крокувала вперед, немов не відчувала напруги, що вібрувала в повітрі. В її очах блищало глазування, а усмішка на обличчі була м’яка й спокійна.

— Найцікавіше в житті вовків, як я бачу — це нескінченні обговорення моєї скромної особи.

Повисла напружена тиша.

Перевертні мовчки дивилися на неї, немов на істоту, яку не можуть до кінця зрозуміти. Вона ж стояла рівно, з ледь помітною грацією, як хижак, що знає собі ціну.

— Ти вампір, — знову заголосила Марина, крокуючи до неї. — А це означає, що ми повинні вбити тебе прямо тут. І не слухати твого підступного плану нашого знищення!

— Ти не зможеш мене вбити, — промовила тихо Вікторія. — Поки я не вбила людину — я недоторкана. Ні ти, ні хтось інший не зможете навіть зачепити мене.

Марина зупинилась за кілька кроків. Її лице перекосилось від люті.

— Ти об'єдналась із Чорним Братством, щоб знищити нас! — З шипінням кинула вона. — І я в це вірю більше, ніж у твої казки про спільні зусилля.

Вікторія лише злегка нахилила голову, усміхаючись так солодко, що від цієї посмішки морозом шло по шкірі.

— Люба моя... — вона майже прошепотіла. — Ніхто не знає, що насправді коїться в моїй голові. І ти — не виняток. Але вибору в тебе немає. Захочеш ти того чи ні, довіритись мені доведеться.

Марина не витримала — її голос зірвався на крик:

— Невже ви не розумієте?! Скільки разів повторювати?! Вона веде нас на смерть!

Усі мовчки перевели погляди на Віктора. Він стояв рівно, наче вирізьблений з каменю, і лише короткий, але впевнений кивок голови став знаком — рухатись уперед. Жодного сумніву, жодного страху. Тільки рішучість, що змушувала інших йому підкоритись.

Зграя рушила вперед, один за одним, мов тіні серед снігової ночі. Але попри покору наказу, більшість з них усе ще краєм ока пильнували Вікторію. Вона йшла осторонь — спокійна, мовчазна, незворушна. Її хода була повільною, але впевненою, погляд — холодний, зосереджений. На відміну від інших, хто приховував нервову напругу під маскою байдужості, вона справді зберігала спокій.

Попереду почав клубочитись густий, майже живий туман. Він стелився землею, піднімався вище, поглинаючи обриси дерев. Перевертні зупинилися.

Вікторія спокійно обійшла зграю та вийшла вперед, ступаючи в туман, мов у знайоме море. Її очі, насичено-червоні, спалахнули. На мить — і тільки на мить — їх світло прорізало морок. Туман відступив. Повільно. Неохоче. Немов сам страх розчинився під її поглядом. Перед ними відкрився силует старого замку — високого, з чорними вежами, що стриміли в нічне небо, мов загрозливі списи. Стіни дихали холодом, а кожне вікно, здавалося, спостерігало.

Вікторія обернулась. Її голос був тихим.

— Нагадую ще раз: уникайте тронної зали. Хай якою величною вона здається — саме там на вас чекає пастка.

Не чекаючи відповіді, вона розвернулась та впевнено рушила вперед — у бік замку, що мовчав у темряві, та, здається, чекав саме на них.

Що ближче вони підходили до замку, то гучніше починали шепотітись Марина й Мстислав. Вони намагались переконати інших: триматись ближче до тронної зали, бо, на їх думку, саме там — серце небезпеки, а отже, й істина. Їх голоси не звучали в повітрі — лише передавались крізь внутрішній зв’язок зграї, як потік думок, зрозумілий лише перевертням.

Вікторія ж шла попереду — у її світі панувала тиша. Вона не була частиною зграї, не чула їх слів, лише ловила нервове гарчання та напружене дихання за спиною.

Але вона не озиралась та не зупинялась. Її не турбувало, хто що вирішить, хто знову почне розбрат. Її мета лежала попереду — чітка, пряма. І те, як уладнається все це протистояння між вовками та Чорним Братством, не мало жодного значення. Хай рвуть один одного. Вона вже зробила свій вибір.

Щойно перевертні, мов тіні, беззвучно ступили за поріг замку, Вікторія зникла. Наче розчинилася у повітрі — без звуку, без сліду. Марина одразу ж, не втрачаючи нагоди, почала подумки переконувати зграю, що довіряти вампірці було помилкою.

Але цього разу її ніхто не слухав. Їх усіх охопило затишшя.Не просто відсутність звуку — а гнітюча, важка тиша, яка здавалась неприродною. Замок був величезним, темним, і водночас — порожнім. Жодного шереху, подиху, навіть ледь чутного ехо. Порожнеча здавалася надто ідеальною. Неначе сама безмовність чекала на них.

Усі тримались поруч, повільно просуваючись вузькими коридорами замку, насторожено поглядаючи один на одного. Напруга була відчутна в кожному русі, кожному подиху.

Лише Марина вперто не замовкала. В її думках, які голосно передавались всій зграї, знову й знову лунала одна вимога: "До тронної зали! Нам треба йти до тронної зали!"

Терпець увірвався Віктору. Він різко, низько і загрозливо заричав, змусивши всіх завмерти. Марина замовкла миттєво. Напруга впала, мов скинутий з плечей камінь. Хтось із полегшенням зітхнув, інші просто мовчки рушили далі — тихо, обережно, зосереджено.

Але Марина не здавалася. Коли інші заглибилися в тінь коридору, вона навмисно відстала, підійшла до Мстислава, схопила його за руку. Її очі були повні наполегливості.

Мстислав подивився на неї мовчки. Мить — і він кивнув. Без слів, як злочинці, що вже прийняли вирок, обоє звернули вбік — у напрямку тронної зали, куди їх так тягнула власна віра… чи приреченість.

Тим часом перевертні мовчки рухались далі, заглиблюючись у темні коридори замку. Раптом усі зупинились одночасно.

На самому кінці довгого проходу почали по черзі спалахувати факели — один за одним, ніби невидима рука торкалась їх, запалюючи мертвий простір вогнем. Полум’я гралося тінями на стінах, коридор наповнився напруженим світлом.

Тоді вони її побачили. У самому кінці коридору стояла дівчина. Зовсім юна. Вона була одягнена в стару, порвану чорну сукню, що ледь трималась на виснаженому тілі. Боса, з брудними ногами, які тяжко ступали по крижаній підлозі. Її волосся — розкуйовджене, злипле, обличчя — бліде, майже безкровне.

Дівчина йшла повільно, невпевнено простягаючи руки перед собою, ніби сліпа, шукаючи щось у порожнечі. Перевертні застигли. Ніхто не наважувався говорити.

Раптом вона зупинилась. Її обличчя звернулось у бік перевертнів — і хоча очі її були затуманені, вона, здавалось, чула. Прислухалась. А тоді — завмерла. На її обличчі з’явився жах — такий щирий, такий безмежний, що в грудях защеміло навіть у найчерствіших. Вона розвернулась та кинулась тікати в темряву — мов душа, яка побачила власну погибель.

Віктор шов упевнено, з високо піднятою головою. Його хода була рішучою, наче сам морок замку не мав над ним влади. Перевертні рушили слідом — обережно, насторожено, з оглядкою, але його впевненість надавала їм сили.

Та попри це, невідомий страх дедалі глибше закрадався в їхні серця. Він стискав нутрощі, змушував кров текти повільніше. Вони відчували, що в цих стінах щось не так. Щось... інше.

Раптом, із-за повороту, з темряви з’явився молодий чоловік. Він був дивний — блідий, з блукаючим поглядом, що нервово снував з боку в бік. Його губи рухались, він нерозбірливих бурчань собі під ніс.

Неподалік стояв ще один чоловік — також неспокійний, теж бурмотів щось своє, іноді звертався до першого, ставив запитання… але жоден не чув відповідей. Вони лише знизували плечима, немов не могли зрозуміти навіть одне одного. Обидва дивилися крізь перевертнів, як крізь туман. Їх очі не фокусувались, а кроки були хаотичні — наче вони блукали тут століттями, загублені у власних думках і чужому просторі.

Перевертні стояли мов укопані, не зводячи очей із дивної пари. Але за кілька секунд... обидва чоловіки просто зникли. Немов розчинились в повітрі. На їхньому місці лишилося лише порожнє кам’яне підлогове полотно, по якому продовжував крастися туман.

Проте спокій не повернувся. Бо з іншого боку коридору, далі в тіні, почали з’являтись нові фігури. Жінка, яка тримала щось у руках. Дорослий чоловік з суворим поглядом. Юнак з порожніми очима. Всі вони шепотіли щось. Вони не бачили перевертнів. Вони ходили повз, наче зовсім їх не бачили.

Ці тіні змінювали одна одну — з’являлись і зникали, лишаючи по собі відчуття холоду. Це місце жило своїм власним життям. Або, можливо, смертю. Попри все, Віктор не зупинявся. Його постать йшла попереду, мов ліхтар серед мряки. Він не озирався, не сповільнював ходу. Його спина була рівною, а кроки — впевнені. Перевертні, хоч і стривожені, але йшли за ним.

Вони спустилися до крипти. Повітря стало важким, вологим, просоченим пилом. Кам’яна підлога лунко віддавала кроки, а тиша була такою глибокою, що здавалося — навіть думки відлунюють. І раптом — вони побачили його.

На протилежному боці крипти стояв молодий чоловік. Постать — чітка, реальна, впевнена. Він не ховався в тіні, не зникав — просто стояв і дивився прямо у вічі Віктору. На його вустах грала ледь помітна посмішка.

— Дуже радий вітати тебе знову, — промовив Темислав, його голос відлунював від кам’яних склепінь. — Справді радий.

Віктор не відповів. Його очі потемніли, щелепа стиснулась. Він мовчки вдивлявся в знайомого ворога.

І тут перевертні помітили: над Темиславом почали з’являтись ворони. Вони виринали прямо з повітря — одна, дві, десять... Десятки чорних птахів кружляли над його головою, але не кидалися вперед. Вони каркали тихо, ніби чекали наказу, але щось їх стримувало.

— Вперед! — Різко кинув Віктор.

Зграя рушила. Рішуче, без вагань. І в ту мить ворони заклекотіли голосніше, піднявшись шаленим вихором. Їх каркання переросло у справжній шквал звуку, що бив у вуха.

І раптом — роздався жіночий крик. Пронизливий, дикий, повний жаху. Цей крик зупинив усе. Ворони зірвалися з місця, захвилювались ще більше. Вони почали метатися по крипті, врізаючись у вікна, розбиваючи скло власними тілами.

— Ваш задум із Вікторією міг би спрацювати… — з ледь помітною посмішкою промовив Темислав. — Але вам слід змінити своїх патрульних — надто вже непридатні.

Його голос зник у повітрі, так само як і він сам — поступово розчинився, мов дим у тумані.

— Це… Марина! — Панічно вигукнула Квітана.

У ту ж мить здійнявся вітер. Раптовий, несамовитий. Він підхопив уламки розбитого скла й закрутив їх у повітрі, немов тисячі кришталевих ножів. Вони дзвеніли, билися одне об одне, роздираючи тишу на шматки.

— Усі — до тронної зали! — Перекрикуючи гул уламків, закричав Віктор. — Тримайтесь разом! Головне — не розлучайтесь!

Не гаючи ні секунди, перевертні кинулися по сходах угору, прикриваючи один одного. Їхні кроки глухо билися об камінь, серця калатали в такт.

А Віктор розвернувся і щосили помчав у протилежному напрямку — до бібліотеки.

Якщо розділ вам сподобався — буду вдячна за лайк і додавання книги до бібліотеки)))