Раді Вас бачити!

Замок Сірого Клинка

Вже наступний день замок перевертнів огорнула тиха, напружена робота. У великій бібліотеці, де високі дерев’яні стелажі тяглись під саму стелю, зібрались всі.

Перевертні ходили між рядами, знімаючи з полиць старі томи й переносили їх до масивного дубового столу в центрі зали. Дехто підіймався вузькими гвинтовими сходами на другий рівень галереї бібліотеки — дерев’яну балюстраду, що огортала залу по периметру. Звідти, обережно, ніби скарби, передавали книги вниз.

У повітрі витав гіркувато-теплий аромат пилу, старого паперу й шкіряних палітурок. Кожна книга здавалася живою — шепотіла з минулого, щось зберігаючи, щось приховуючи.

Віктор і Вікторія сиділи поруч за столом, швидко перебираючи книги. Непотрібні чи неактуальні томи одразу летіли вбік, на окрему купу. Вікторія уважно вивчала кожен фоліант, ковзаючи пальцями по вигорілих літерах.

З настанням темряви, коли ніч повністю оповила замок, крізь відчинені високі вікна безшумно залітали чорні кажани. Ледь торкаючись підлоги, вони один за одним обертались на постаті в темному вбранні. Без зайвих слів вони долучались до роботи, допомагаючи перевертням. У цій бібліотеці, серед тисячоліть знань і забутих таємниць, вороги працювали пліч-о-пліч.

Коли, після довгих годин кропіткої праці, основну частину книг вдалось відокремити від загального хаосу, стало ясно — найскладніше ще попереду. Знайти потрібну інформацію в одній книзі було неможливо. Відповіді ховались фрагментами, розсіяні по десятках томів, змішані, розірвані часом, без натяку на хронологію чи логіку.

Покликані разом зі своїми союзниками мусили перечитувати сторінку за сторінкою, знову й знову повертатися до книг, які, здавалось б, уже не несли відповіді. Рядки зливались перед очима, зміст повторювався, плутався, суперечив сам собі. Одне й те ж доводилось читати по кілька разів, аби впевнитись, що щось не було пропущено. А іноді втома не дозволяла зрозуміти прочитане з першого разу. І хоча пазли починали складатись, повна картина залишалась розмитою. У кожному знайденому фрагменті було більше запитань, ніж відповідей.

Коли день панував над землею, вікна бібліотеки залишались щільно завішеними темними важкими тканинами, крізь які не проникало жодне сонячне проміння. У просторому залі запалювали свічки, їх м’яке, тепле сяйво огортало величезну бібліотеку примарною гармонією — ілюзією спокою, хоч би й на коротку мить.

На жаль, з усього, що вдалось з’ясувати Віктору та Вікторії це пісня про Химору.

За легендою, багато століть тому, в затишному гірському селищі, загубленому між хребтами та туманами, жила дівчина, на ім’я Химора. Вона була мовчазна, наче її голос давно покинув цей світ. Дивилась кудись за обрій, у порожнечу, яку ніхто, крім неї, не міг осягнути. Вона зростала серед людей, яких любила — мовчки, глибоко, всім серцем.

Та одного дня над селом нависла біда. Прийшли хвороби — тихі, підступні, неначе самі гори зітхнули смертю. Першими почали згасати діти, за ними — старші. Вогонь життя танув у кожній оселі.

Химора не спала ночами, молилась, прикладала руки до розпечених чол, змішувала трави й молитви.

Але марно. Жодне зілля не приносили полегшення.

Тоді, в одну з ночей, до неї з’явився темний янгол — у подобі рятівника. Його очі світились обіцянками, а в руках тремтів флакон із «цілющим» зіллям. Він говорив тихо й лагідно, кожне його слово спадало в душу.

Химора повірила. Вона роздала зілля хворим — з вірою, з останньою надією.

Але тієї ж ночі в кожному домі згасло світло. Село захлинулось в стражданні. Отрута забрала всіх, кого вона торкнулась.

Зневіра швидко обернулась у лють. Люди, згорьовані, спустошені, звернули гнів на неї. Вони кричали, били її, як зрадницю.

Напівживою, побита й зламана, Химора ледве дійшла до старого храму — місця, де колись молилась ще дитиною.

Вона впала на холодні кам’яні сходи й там, не дійшовши до дверей, померла. Сама. Покинута. Забута.

Та смерть не принесла спокою. Її душу не прийняло ні пекло, ні чистилище. Відкинена, вона застигла між світами. І тоді, в безодні між часом і тишею, Химора уклала угоду з тими, хто також вічно страждали — з Чорним Братством, душами вигнанців, які зреклись світла.

Кажуть, її очі й досі благають прощення — але ніхто, жоден смертний, не має сили його дати.

Усі були помітно виснажені — не стільки фізично, скільки морально. Втома накотилась не від самої праці, а від безсилля: стільки зусиль, стільки годин — а відчутного результату все ще не було.

Перевертні спали просто в бібліотеці, вмостившись на старовинних кріслах, широких диванах, а дехто — схилившись прямо на дерев’яні столи серед розгорнутих томів.

Втома була такою глибокою, що ніхто навіть не залишив вартових, оберігати свій сон в оточенні вампірів. Віктор, хоч й не зімкнув очей уже кілька днів, як справжній вожак ніколи б не дозволив своїй зграї потрапити у пастку. Йому довіряли — бо знали: він не підведе.

До того ж, зараз вампірам було геть не до перевертнів. Усі вони зосереджено й безупинно порпались у стародавніх книгах, у пошуках правди, яка могла б урятувати їх вічні життя.

Після кількох днів навіть мотиваціях самих впертих почала танути на очах. Деякі вже відкрито розчаровувались та відверто висвітлювали думку що з цього нічого не вийде та відповідь слід шукати не в старих книгах.

Одного разу, коли над замком ще повинен був прокинутись світанок, а більшість ще дрімала, Вікторія тихо підвелась зі столу в бібліотеці. Вона обережно рушила до виходу на внутрішнє подвір’я, аби ніхто не почув її кроків.

— Ти куди? — Здивовано прошепотів Віктор, піднявши очі від книги.

— Мені потрібно трішки перепочити, — спокійно, але з легким сумом відповіла Вікторія.

— Ти справді думаєш, що я випущу тебе одну? — Незадоволено прошепотів Святослав, який завжди більше всіх допомагав Покликаним.

Вікторія злегка посміхнулась:

— Чорне Братство не зробить мені шкоди, навіть якщо дуже захоче.

Віктор затримав Святозару за руку, а потім дозволив Вікторії спокійно вийти з бібліотеки.

— Хай відпочине, — тихо прошепотів він, — їй потрібен час наодинці. Саме так їй краще думається.

Кожен лайк та додавання до бібліотеки допомагають історії жити далі ❤️