Раді Вас бачити!

Ніч спустилась на землю, огорнувши все навколо темрявою та спокоєм. Ліс завмер у дивній тиші, ніби сам приречено вшановував пам’ять. Навіть вітер, що зазвичай співав у кронах дерев, цього разу притих, боячись порушити скорботний спокій.

Зграя зібралася разом, як одне серце, одна душа, що б’ється в унісон. Сьогодні не існувало поділу на альф, бет чи омег — сьогодні всі були рівними у своєму горі. Вони стояли пліч-о-пліч, схиливши голови, об'єднані болем втрати, яка пронизала кожного до глибини душі.

Посеред галявини, під холодним світлом спадного місяця, стояв великий дерев'яний постамент, на якому, спочиваючи у вічному сні, лежала Селіна. Її тіло було загорнуте у темну тканину, вишиту срібними нитками із символами зграї — тими знаками, що свідчили про її силу, честь та відданість рідним.

Перевертні стояли мовчки. Ніхто не наважувався порушити цю мить — час, коли душа кричала від болю, а серце мовчало. Це була ніч скорботи, ніч пам’яті про ту, що стала для них сестрою, другом, опорою. І тепер її не стало, залишивши по собі лише світлі спогади та нестерпну порожнечу.

Кожен зі зграї підходив до неї повільно, немов боячись порушити останній спокій. Хтось мовчки схиляв голову, віддаючи останню шану. Хтось легенько торкався її плеча, ніби сподіваючись, що ще можна повернути те, що вже втрачено назавжди. Інші — шепотіли слова прощання, що більше звучали як молитва, як сповідь, яку чула тільки ніч.

Ніхто не стримував сліз. Вони текли вільно, блищали в місячному світлі, і навіть найсильніші з воїнів, ті, хто ніколи не показував слабкості, сьогодні стояли з опущеними головами, зламані горем.

Ярослав вийшов уперед. Його голос був спокійний, але в кожному слові бриніла туга:

— Сьогодні ми прощаємось з тією, яка була з нами в радості й у біді. З тією, хто ділив із нами мисливські стежки та ночі під місяцем. Вона була частиною нашої крові, нашого духу. І ми не забудемо тебе ніколи.

Після цих слів всі підняли голови до неба, над їх головами злетіло виття — повільне, тягуче, сповнене жалю. Воно лунало в тиші ночі, ніби саме небо відгукувалось на цей біль. Це було не просто виття, це була пісня зграї — їх останнє прощання, яке тяглося вгору, до самих зірок. Це було послання, яке летіло через весь всесвіт, щоб душа загиблої знала: вона не одна, її любили, її пам’ятатимуть.

Коли виття стихло, і тиша знову огорнула їх, Хелена повільно підійшла до тіла Селіни. В її руках була біла квітка. Це був символ спокою та вічного сну, остання втіха для душі, яка відійшла від них. Хелена поклала квітку на груди Селіни. А коли пальці ледь торкнулись її холодної руки, вона тихо прошепотіла:

«Прийми її. Вітре, понеси її душу до зірок».

Після слів Хелени, кожен зі зграї підходив до тіла та покладав на груди Селіни по гілочці полину, обережно складаючи їх в коло. З кожним рухом виникала ця тиха, але велика обіцянка — пам'ять про неї житиме в кожному з них, в кожному кроці, в кожному витті, в кожному погляді, який буде відданий її пам’яті. Цей вінок став символом безсмертної єдності зграї — навіть коли її не стане, вона буде продовжувати жити в їх серцях.

Ярослав підійшов до тіла з гарячим факелом у руках. Його рука здригнулась, але він залишився стійким, передаючи вогню останню честь. Крок за кроком він наблизився до вінка з полину та підняв факел до нього. Полум'я миттєво підхопило гілки, жар розповсюдився, захоплюючи все навколо. Воно злетіло вгору, піднімаючи душу Селіни до зірок.

Зграя стояла, схиливши голови, мовчки спостерігаючи, як вогонь поволі поглинає її тіло. Його світло освітлювало обличчя кожного з них, відображаючи в очах не лише тугу, а й глибоку повагу. Вогонь поволі вщухав, але його жар залишався — не лише на попелі, а й у серцях, що тепер носили в собі цю пам'ять.

— Нарешті пішла до свого Садислава, — тихо промовила Марина, спостерігаючи, як вогонь повільно поглинає останки. — Вона мріяла про це.

— Тихо! — Різко, з гнівом у голосі, відповіла Квітана. Її очі спалахнули, коли вона обернулася до Марини. — Як ти так можеш? У тебе геть немає співчуття!?

Марина не відповіла, лише закотила очі, наче ці слова вже не мали для неї значення. Їй набридло прикидатися, що їй шкода Селіни.

Коли всі перевертні продовжували спостерігати за вогнем, Марина тихо зірвала погляд та спрямувала його до Віктора. Він стояв майже незворушний, його погляд не відривався від вогню, в його очах була глибока тінь, яка ховалася за холодним блиском.

Марина не могла відвести погляд від його виразу. І ось тоді, на її обличчі раптово засяяла посмішка, яку вона не могла контролювати, вона з’являлась завжди, коли вона милувалась Віктором.

Але ця посмішка миттєво зникла, коли до Віктора підійшла Хелена. Вона підійшла до нього з тими очима, в яких було все — жаль, підтримка, співчуття.

Марина відчула, як щось в її серці стискається. Її бажання було зараз обірване, і це сталося саме тоді, коли Хелена опинилася поруч із ним. Всі її почуття замерли, залишилась лише холодна тінь ревнощів.

У цій главі ми бачимо, як перевертні проводжають в останню путь свою альфу — Селіну.
Вовки залишилася не лише без вожака, а й опинилася в надзвичайно складній ситуації, адже на них відкрито полювання.

Спойлер: Хелена наважиться зробити вирішальний крок, щоб захистити зграю та свого коханого.

А як ви думаєте, до кого вона піде по допомогу?

Пишіть ваші припущення у коментарях — мені дуже цікава ваша думка!