Раді Вас бачити!

Замок Сірого Клинка

Повний місяць залив зимовий ліс срібним світлом. Його промені грайливо танцювали на снігу, який переливався, мов коштовність у нічному сяйві.

У великій залі замку панувала напружена тиша. Мовчазні кам’яні стіни здавались свідками давніх присяг і старої крові. Сюди, один за одним, заходили перевертні — сірі вовки з нічного патруля. Плавно, обережно, мов тіні, вони по черзі підходили до центру, де стояла бета-пара.

Перед звітом кожен вовк зупинявся, опускав голову донизу, хвіст тягнувся за тілом, майже торкаючись підлоги. Погляд був відведений убік, вуха відкинуті назад, а тіло мимоволі присідало в покірному поклоні. Це був мовчазний ритуал поваги й підпорядкування.

Звітування було без слів. Тиша, напружена, як струна, перетворювалась на хвилі думок — кожен вовк передавав інформацію подумки, коротко й точно. Бета-пара кивала поважно, підіймаючи голови з гідністю. Їх постава була бездоганно владною: голови підняті високо, погляд прямий і спокійний, хвости впевнено тримались у повітрі. Вони стояли міцно, наче коріння скелі, втілення сили та стабільності для зграї.

Після того як вовки один за одним завершували звіти, вони повільно, не відводячи погляду від бета-пари, відходили назад. Їх рухи були точними й злагодженими. Один за одним вони ставали в півколо навколо бета-пари — ніби замикаючи коло довіри й сили. Жодного слова. Лише мовчазна присутність, у якій ховався лад, готовність і первісна єдність.

Після того як останній з вовків завершив звіт і став у півколо, зала знову поринула в тишу. Проте цього разу вона була іншою — не напруженою, а тривожною. Коло зграї залишалось неповним. Трьох патрульних досі не було. Бета-пара мовчки вдивлялась у темний прохід, звідки заходили вовки. Ніхто не рушив, не озвався — усі чекали. Очі блищали в напівтемряві, вуха ловили кожен шурхіт. Гостре відчуття небезпеки повисло в повітрі, мов запах крові перед боєм.

Тим часом ніч добігала кінця. Темрява, ще мить тому щільна й владна, почала повільно танути. Перші промені зимового сонця обережно торкались веж замку, ковзали по вологих каменях, пробирались крізь вузькі бійниці, несучи із собою холодне, але живе світло. Сіре небо почало набувати відтінку блідо-бузкового, а сніг за вікнами здавався майже прозорим у тій тихій, кришталевій годині між ніччю й днем.

Проміння зимового сонця ковзнуло через високі вікна, торкнувшись шерсті — і в ту ж мить вовки почали змінюватись. Їх постаті затремтіли та в наступну секунду сіре хутро почало зникати, ніби розчинялося у повітрі. Замість вовків на холодній кам’яній підлозі вже стояли люди — мовчазні, сильні, огорнуті залишками дикої енергії. Їх очі, ще не зовсім людські, блищали сріблом.

Відсутність ще трьох членів зграї гнітила кожного, ніби важкий камінь тиснув на груди. Напруга наростала, змушуючи нервувати навіть найстійкіших. Люди мовчали, але в повітрі лунав тихий, приглушений гуркіт — незадоволене гарчання, що розривало мовчання, мов попередження. Перевертні метушились по залі, нервово переступаючи з ноги на ногу, їх рухи ставали все більш неспокійними. В очах читалась тривога, кожен з них намагався приховати страх, але бентежне очікування було занадто сильним, щоб залишитись непоміченим.

Раптом двері з гучним скрипом розчинилися та до зали увійшов Віктор, міцно підтримуючи пораненого Мстислава, який ледве тримався на ногах. Його одяг був розірваний, обличчя вкривали свіжі подряпини. Найбільше ж привертало увагу поранене плече — з нього текла темна кров, що повільно капала на холодну підлогу.

За ними йшла Марина. Вона трималася стійко, намагаючись приховати біль, але помітно шкандибала — кожен крок давався їй із великим зусиллям. Її очі були наповнені хвилюванням і рішучістю, яку вона не втрачала.

Перевертні миттю кинулися до поранених, їх рухи були швидкими й злагодженими, ніби вони діяли одним організмом. Товаришів обережно підтримали та повели у сусідню кімнату — невелике приміщення з вузьким вікном, де стояв старий диван і кілька крісел.

Мстислава акуратно поклали на диван, притуливши подушку під голову. Марину посадили в одне з крісел, підтримуючи її. Один із перевертнів швидко приніс посудину з мутнуватою рідиною — вовчий напій для зняття болю. Поранені зробили кілька ковтків та біль почав відступати, розмиваючись у теплій хвилі заспокоєння. Тим часом руки інших почали ретельно обробляти рани — очищали їх від бруду, змивали кров, дбайливо накладали стерильні бинти та перев’язували їх міцно, але не надто туго. Кожен рух був сповнений турботи та рішучості врятувати побратимів, адже від цього залежить не лише життя цих двох, а й сила всієї зграї.

— Чорні ворони напали зненацька — ніби виринули з повітря, раптово й безжально, — ледве дихаючи простогнала Марина.

— Тихіше, — заспокійливо промовила Павліна, акуратно перев’язуючи рану на її нозі. — Вам пощастило: рани не глибокі та не смертельні. Ви дуже швидко одужуєте.

— Це й справді дивно, — задумливо мовив Віктор. — Я знайшов їх неподалік замку, коли вони повертались з полювання. Якби чорні ворони справді хотіли вас убити, вони б зробили це одразу.

— Тоді чому вони граються? — Схвильовано запитав Ярослав.

— Це я теж намагаюсь зрозуміти, — тихо відповів Віктор.

Якщо розділ вам сподобався — буду вдячна за лайк і додавання книги до бібліотеки)))