Раді Вас бачити!

Замок Сірого Клинка

Сонце вже повністю сховалось за горизонтом, в бібліотеці запанувала глибока темрява. Вампіри підходили до високих вікон та розривали важкі темні тканини, милуючись нічним небом, вкрите безкрайньою чорнотою і зоряним сяйвом.

Поступово в залі запалювали свічки — їх м’яке мерехтіння огортало простір теплом та створювало атмосферу затишку.

Хоча в бібліотеці було безліч присутніх, панувала приємна тиша — лише легкий шурхіт сторінок і повільне перебирання книжок нагадували про життя серед тисяч томів знань. Цей тихий звук наче вплітався в чарівність вечора, створюючи ілюзію спокою серед суєти.

Святослав не зводив очей із Віктора. Його погляд був важкий, майже звинувачувальний. Але сам Віктор, зосереджений і водночас розгублений, не помічав цього — усі його думки були зосереджені на сестрі, що сиділа навпроти.

Він то опускав погляд у розгорнуту книгу, ніби намагався сховатись у словах, то знову підіймав очі на Вікторію. І так — знову й знову. Святослав мовчки стискав кулаки. Ревнощі розростались у ньому, наче полум’я, що от-от вирветься назовні. Він не приховував свого роздратування — погляди говорили гучніше за слова.

Вікторія сиділа поряд із Хеленою, обидві схилились над розгорнутими книгами. Сторінки шурхотіли під пальцями, мов перешіптували стародавні таємниці. Вікторія з піднесеним настроєм жадібно гортала аркуші, щось занотовувала у свій записник, її очі світились захопленням.

Хелена безупинно щось перепитувала, перекладала книги з місця на місце, збуджено шукаючи відповіді. Втім, це зовсім не відволікало Вікторію. Навпаки — вона із щирою радістю відповідала на всі її запитання, з натхненням пояснювала складні місця, перекладаючи уривки зі скритої — давно забутої, древньої мови, що сягала корінням часів старослов’янських обрядів і заборонених знань. У її голосі звучала пристрасть дослідниці, яка розкодовує не лише тексти, а й частинку істини, що ховалася за рядками.

Усі присутні — і перевертні, і вампіри — неспокійно переглядались між собою. По-перше, кожен з них залишався напоготові, охороняючи себе й своїх від можливого підступу з боку іншого табору.

По-друге, всі мовчки були вражені — бачити Вікторію й Хелену разом, пліч-о-пліч, об’єднаних спільною справою. Вампіри й без того захоплювались своєю Покликаною, але навіть перевертні не могли приховати здивування. Те, як Вікторія без вагань прийняла до справи навіть Хелену — ту, що довгий час була її особистим ворогом — змушувало задуматись.

Але насправді у серці Вікторії не було прихованих мотивів — лише щире бажання зцілитись і повернути собі душу. Усі це розуміли. Але саме це бажання — стати знову людиною — й вражало перевертнів найбільше. Вона була готова відкинути образи, подолати ненависть і простягнути руку навіть тій, хто колись заподіяв їй болю. І в цій силі прощення, у її здатності йти заради мети попри все — крилось щось по-справжньому незламне.

У цю мить Віктор засунув руку до кишені. Пальці намацали золотий кулон — той самий, що колись належав Вікторії. Її подарунок. Йому було важливо переконатися, що він усе ще з ним, хоча й сам не розумів чому — куди він міг зникнути?

Хлопець задумливо глянув на Вікторію. Він обдумував, коли б настав слушний момент залишитись з нею наодинці й нарешті поговорити. Скільки разів він вже збирався це зробити — повернути їй кулон, сказати все, що накопичилось. Але щоразу щось стримувало. Він боявся. Боявся, що Вікторія не прийме кулон назад. Боявся її реакції. Та водночас усвідомлював — можливо, це лише його страхи. Можливо, Вікторія вже давно чекає на цю розмову. А він усе не може наважитись…

Очі Святослава розширились, у зіницях спалахнув гнів. Він помітив край знайомого ланцюжка, який Віктор поспішно заховав у глибину кишені. Святослав добре пам’ятав той кулон. Подарунок, що належав їй. Його Вікторії.

Усередині нього знову спалахнула палаюча ревність. Страшна, неконтрольована. Віктор був вже зовсім близько до остаточного примирення з сестрою. А якщо вони стануть такими ж близькими, як колись? Тільки ця думка виводила Святослава з рівноваги. А якщо вона… переїде назад? До їх дому. До Віктора. Одна лише ця думка — що він може втратити Вікторію — зводила його з розуму.

Але не встигли тривожні думки Святослава вщухнути, як до бібліотеки стрімко увірвались Мстислав із Мариною. Усі, хто був у залі, з жахом перевели погляди на двох новоприбулих.

Мстислав тримав Марину, міцно обійнявши її за талію, притискаючи до себе з дивовижною обережністю. Марина ж, перекинувши руку йому на плече, ледве трималася на ногах. Її обличчя було блідим, а з глибокої рани щедро текла кров, заливаючи підлогу темно-червоними хвилями.

Перевертні одразу кинулись до них, оточили і з тривогою взялись оглядати. Марину обережно поклали на софу, її рани почали обстежувати першою. Не забули й про Мстислава — на його одязі також були сліди крові, хтось із перевертнів одразу взявся за його поранення, намагаючись з’ясувати, наскільки все серйозно.

Віктор стояв осторонь, трохи позаду всіх перевертнів, схрестивши руки на грудях і спостерігаючи за метушнею з помітним невдоволенням.

Хелена вже зробила крок уперед, бажаючи приєднатись до інших і допомогти пораненим, але Віктор стрімко схопив її за руку й різко притягнув до себе, не дозволяючи наблизитись. Вона здивовано глянула на нього, не очікуючи такої раптової реакції. Втім, Віктор лише мовчки обійняв її міцніше, немов передчуваючи, що попереду — тільки початок бурі.

Вампіри повільно, мов хижа тиша, наближалися до Вікторії. Вона ж спокійно сперлась спиною об велетенський різьблений стіл і закотила очі, спостерігаючи, як Марина в черговий раз знепритомніла від втрати крові.

— Зараз почнеться, — прошепотіла Вікторія, ледь схилившись до вампірів. — Скажуть, що це ми на них напали. От побачите…

— Що сталось? — Вже вкотре перепитувала схвильована Квітана, ретельно оглядаючи рани Марини.

— Вампіри... — ледве прошепотіла Марина. — Це вони на нас напали...

У цю мить Вікторія ледь не вибухнула сміхом, почувши її перші слова. Вона лише пирхнула, заплющивши очі, ніби намагаючись стриматись.

— Що ти таке верзеш? — Не могла повірити Хелена, вражено дивлячись на Марину.

Вона вже зробила крок уперед, та цього разу Віктор ще рішучіше стис її руку й рвучко притягнув до себе.

— Вампіри напали на нас, коли ми були на внутрішньому подвір’ї! — Вже майже кричав Мстислав. — Вони налетіли зненацька, їх було багато! Вони атакували ззаду — підступно, підло, як ті хижаки!

— Цього не може бути! — Стала сперечатися Хелена, похитуючи головою. — Це якась нісенітниця!

Та Віктор раптом так сильно стиснув її руку, що Хелена змовкла. У його погляді було щось, що змусило її зупинитись.

Перевертні з гарчанням рвонули вперед, намагаючись дістатись до Вікторії. Та вампіри, що перебували в бібліотеці, блискавично зреагували — вони миттєво перегородили шлях, ставши перед нею стіною, затуливши її собою.

— На кого ви вирішили напасти? — Гарчав Лука, виставляючи груди вперед. — На одну з Покликаних?

— Ви посміли, перебуваючи на нашій території, під нашим дахом, напасти першими! — Кричав Ярослав, очі його палали люттю. — І тепер ще щось смієте дзявкати?!

— Це вже навіть не смішно, — спокійно промовила Вікторія.

Вона тихо крокувала вперед, вампіри неохоче розступались, даючи їй дорогу, але тримались якомога ближче, готові захистити на випадок нападу з боку перевертнів.

Хоча перевертні були розлючені, вони все ж тримали певну дистанцію, напружено спостерігаючи за ситуацією.

— Це просто абсурд, — твердо сказала Вікторія, сміливо виходячи вперед. — Нам нападати? Особливо після того, як клани дали слово стояти пліч-о-пліч?

— Це ж типово для жалюгідних кровососів, — вже злісно гарчала Квітана. — Нічого іншого від вас чекати не слід було. Довіряти вам — була велика помилка.

— Забирайтесь! Забирайтесь геть із нашої землі! — Вигукнула Павліна, голос її рвучко розривав повітря.

Інші перевертні гарчали, кидаючись погрозами в бік вампірів, наповнюючи простір напругою та загрозою.

Хелена стояла, тремтячи від страху, її серце калатало, від паніки, що ось-ось почнеться кривава битва.

— Ми пообіцяли разом виконати спільну справу, розгадати всі загадки й перемогти Чорне братство! — Вже панічно кричав Максим. — Що ви творите, безглузді створіння?

Лука дбайливо, як молодшого брата, схопив Максима за плече й відвів назад.

— Нехай. Якщо вони хочуть загинути від рук Чорного братства — хай діють самостійно і поляжуть через свої дурні та порожні голови, — холодно кинув Лука.

— Затуліть роти, підступні кровососи! — Вже істерично кричала Квітана.

Вікторія спокійно поглянула на Марину, яка, попри справді важке поранення, задоволено посміхалась.

— Ти думаєш, що тобі вдалось всіх одурити? Помиляєшся. Я тобі цього не подарую, — прошипіла Вікторія, дивлячись на Марину своїми червоними очима.

Марина явно почала нервувати, вже не в змозі приховати цього.

— Вікторе, накажи їм піти, інакше я за себе не ручаюсь! — Все ще кричала Квітана.

Вона зробила кілька кроків уперед і вже хотіла накинутися на спокійну Вікторію, як їй шлях раптом перегородив Святослав. Він став між ними, закриваючи собою Вікторію, і пильно подивився на дівчину-перевертня, яка вже була на межі істерики.

— Навіть і не думай, — проричав Святослав, не відводячи очей від Квітани.

— Та я вас усіх повбиваю, кляті п’явки! Нікчемні виродки! — Не вгамовувалась Квітана, її голос зривався від люті.

Тієї миті Ярослав підхопив Квітану і почав відтягувати її вбік. Квітана виривалась, не відчуваючи підлоги під ногами, шаленіла, кричала й розмахувала руками.

У цю хвилину всі були на межі — важко було сказати, хто лютіший: перевертні чи вампіри. В цей момент Віктор вийшов у центр зали й пильно вдивлявся у вампірів, що були напоготові.

— Вам краще всім піти, — спокійно мовив Віктор. — Нехай у всіх охолонуть емоції й голови.

— Якщо ми зараз підемо, то більше ніколи вам не допоможемо! — Вигукнув Лука.

— Я все сказав, — владно відрубав Віктор, не зрушивши з місця.

— Як знаєш. Ти сам так вирішив, — з іронічною посмішкою мовив Святослав.

Вампіри були готові до таких умов — очікували їх, хоча й не схвалювали. Тож, не заперечуючи, смирено прийняли волю вожака. За мить чорні кажани зірвались з місць і з шурхотом вилетіли з відчинених вікон бібліотеки. Та не віддалялись — зависли в темному повітрі, кружляючи й очікуючи тих, хто ще залишався всередині.

Вікторія розгублено дивилась на Віктора. Її карі очі світились вогкістю — сльози ось-ось могли зірватись з вій.

Віктор стояв нерухомо, мов закам’янів, не виказуючи жодної емоції. За його спиною бурлила зграя — розгнівана, нетерпляча, готова діяти. І як вожак, він не мав права на слабкість: зараз він мусив думати насамперед про них.

Святослав обережно взяв Вікторію за руку, його дотик був турботливим і заспокійливим. Повільно, майже нечутно, він повів її за собою.
— Ходімо, крихітко, — прошепотів він лагідно. — Тут вже нічого не змінити.

Вікторія ще на мить затримала погляд на Вікторові. В її очах палала ціла буря — біль, сум, надія, що танула з кожною секундою. Та врешті вона опустила свій сумний погляд. Без жодного слова вона пішла за Святославом до вікна, мов тінь самої себе.

Максим вилетів першим. Перед тим як обернутись на кажана, на його обличчі чітко читалось збентеження і лють.

Слідом піднялись у повітря Росана та Зореслава. Вони були настільки приголомшені всім, що сталося, що на їхніх обличчях застигла порожнеча — ні болю, ні гніву, ні страху. Лише німа розгубленість.

Наступною до вікна підійшла Вікторія. Святослав і Лука уважно стежили за кожним її рухом, не зводячи з неї пильного, але стриманого погляду. Вони не мали наміру дозволити їй залишитись.

Вона на мить зупинилась. Повернулась через плече й ще раз обвела поглядом присутніх — тих, хто ще залишався в бібліотеці. Перевернені дивились на неї з неймовірною люттю, у їх поглядах палало щось первісне, нестримне.

Марина й Мстислав завмерли, тривожно перезираючись, хвилювання тихою хвилею бриніло в їх поставах.

Хелена ж стояла із благальними очима, повними розпачу — не приховувала сліз. Вони повільно текли її щоками, залишаючи вологі сліди на блідому обличчі.

А на Віктора вона вже не дивилась. Вона відвернулась, знову зосередившись на вікні, й не побачила глибокого жалю в його очах.

Вікторія розвела руки в сторони — і ті враз перетворилися на чорні крила. Не озираючись, вона злетіла у темряву. Лише тінь її зникла в нічному небі, як слідом у повітря піднялися Святослав і Лука.

Коли останні три кажани вилетіли з замку, небо розірвав гучний, протяжний крик — зграя зустріла їх. Темні крила зметнулись у повітрі, мов жива хвиля. Кажани закружляли над дахом, об’єднавшись у єдиний виткий потік, і, не вагаючись, зникли в далечіні, розчинившись у нічній темряві.

Додавайте книгу до бібліотеки — так ви точно не пропустите нові розділи )))