Раді Вас бачити!

Замок Вогняного Крила

Вже скоро сонце мало піднятись за обрієм.

Янголіна стояла посеред зали, сповнена нетерпіння — здавалось, ще ніколи за все своє життя вона так не чекала світанку, як тепер.

Максим сидів на дивані, похиливши голову й плечі. Поряд із ним сиділи Лука та Зореслава, які не зводили з Янголіни пильного погляду. Росана нервово постукувала підбором біля вікна, це цокання розливалось лунким відлунням по всій залі. Святослав стояв осторонь, схрестивши руки на грудях і спершись на холодну мармурову колону, теж не відводячи очей від Янголіни.

Раптом усі погляди звернулись до Росани, яка радісно вигукнула. Швидко зачинивши віконниці, кинулась до дверей та з нетерпінням стала чекати.

У тиші пролунали легкі, але впевнені кроки. Двері розчинились, а разом із золотими променями сонця в залу увійшла Вікторія.

Не стримуючи радості, Росана кинулась до неї й міцно обійняла Вікторію.

— Я така рада, що з тобою все добре, — з полегшенням промовила Росана, не випускаючи Вікторію з обіймів. Раптом вона відступила й стривожено оглянула її з голови до п’ят. — З тобою ж усе гаразд? Правда?

Вікторія не відповіла. З тривогою в очах вона обережно обійшла Росану й швидко підійшла до Янголіни. Вона одразу помітила, що від Янголіни не лилось звичного біло-золотого сяйва, а сама вона здавалась втомленою й виснаженою. Вікторія стривожено схопила її за плечі й зазирнула у блакитні очі подруги — очі, що тепер не світились, як завжди.

— Нарешті ти прийшла, — стомлено прошепотіла Янголіна.

— Що з тобою? — Схвильовано запитала Вікторія.

— Я втомилась... — ледве чутно відповіла та.

— Що? Втомилась? Ти? Але ж ти не можеш втомлюватись... — Вікторія обірвала себе, зрозумівши, що сказала зайве.

— От той... більше за всіх мене замучив, — злегка всміхнувшись, указала на Святослава Янголіна. — Хоча й решта не надто від нього відставали.

Вікторія перевела погляд на Святослава. Той мовчки відштовхнувся від мармурової колони й повільно наблизився до неї.

— Мені потрібно відпочити, — зітхнула Янголіна. — Я буду на своєму місці... яке любила моя мама. Ти знаєш, де мене знайти, якщо що.

Повільно, залишаючи за собою тремтливі, слабкі спалахи біло-золотого сяйва, Янголіна рушила до виходу.

Двері м’яко зачинились за нею.

Не встигла Вікторія перевести подих, як вампіри навколо зійшлись щільніше, оточуючи її з усіх боків... Її серце гучно закалатало в грудях, а долоні спітніли.

— Всього від тебе чекав, але щоб ти зачинила нас, як шкідливих кошенят? — Першим заговорив Лука. — Дякую хоч, що не втопила.

— Як узагалі тобі таке могло спасти на думку! — Підтримала його Зореслава.

У цю мить Святослав м’яко взяв її за руку й почав уважно оглядати, попри галас навколо, що не вщухав.

— Зі мною все гаразд! Я не поранена. — Вікторія спробувала вихопити руку, але Святослав міцно її тримав.

— Якщо таке знову трапиться… — почав було Лука.

— Вас могло вбити Чорне Братство, — спокійно перебила його Вікторія.

— Чому ж ти тоді не зачинила перевертнів? Їх теж могли вбити Чорне Братство! — Вибухнула Зореслава.

— А на перевертнів мені байдуже, — холодно відповіла Вікторія.

— Взагалі-то вона зробила правильно, — несподівано урвав крики спокійний голос Максима, який й досі сидів на дивані, зручно вмостившись.

Усі здивовано перевели погляд на нього.

— Особисто мені дуже приємно, що Вікторія подбала, аби я не став попелом. Туди ми всі ще встигнемо. А от продовжити насолоджуватись безсмертним життям — це вже великий подарунок.

— Ти взагалі краще мовчи, — різко обірвала його Зореслава. — Щойно вступив до клану — і вже розумника вмикаєш! Учора ще ескімо їв, нещодавно на людську кров перейшов, а вже дорослих вампірів вчиш.

Святослав тим часом знову уважно вдивлявся у Вікторію. Вона більше не витримала. Різко вирвала руку й нервово заговорила:

— Я сказала, що зі мною все гаразд! — Вона відійшла назад, зупинилась та вже голосно додала: — І якщо доведеться ще раз вчинити так, аби вас захистити — зроблю це знову!

— Тільки спробуй! — Вигукнула перша Росана.

Знову здійнявся крик. Вікторія ковтнула комок у горлі, вона відчувала, як сильно пульсувало її серце. Вона опустила голову від виснаження. Дівчина хотіла піти нагору, але вампіри знову перекрили їй шлях.

— Е ні, ти нікуди не підеш! — Вигукнув Лука. — Що чого захотіла!

— Ага, тримала нас усю ніч, тепер твоя черга! — Підтримала його Зореслава.

— Манюня наша, у нас із тобою цілий день попереду! — Засміялася Росана. — До заходу сонця ти звідси не вийдеш!

Так й минув увесь день. Вампіри не давали їй проходу — повчали, кричали, висловлювали все, що накипіло. Вікторія ще ніколи так не чекала заходу сонця, як сьогодні.

Нарешті сонце почало повільно хилитись за обрій. Вікторія, змучена, мовчки рушила до сходів. З опущеним поглядом підіймалась все вище та відчула на собі погляди. Холодні, гострі. Всі стежили за нею.

Утім, один погляд був інший. Святослав стояв осторонь, спершись плечем об стіну, схрестивши руки на грудях. Його очі світились лагідною посмішкою, що була тепліша за будь-які слова.

Зберігайте книгу в бібліотеці, щоб не пропустити продовження!
Попереду ще багато несподіванок)))