Раді Вас бачити!

Ніч уже давно запанувала на небі. Далеко в небесах мерехтіли зірки, що даравули слабке світло. У цьому сяйві можна було побачити, як до міста наближалась невелика зграя кажанів.

Коли вони наближались до величного замку, що височів на фоні густого лісу, один з кажанів раптом відстав. Інші пролетіли далі, залишаючи його позаду. Він повільно кружляв, ледь торкаючись своїми крилами повітря, поки не почав неспішно парувати над полем.

Вікторія вистрибнула на засніжене поле. Холодний зимовий вітер відразу обійняв її, розвіюючи чорне волосся. Вона заплющила очі та усміхнулась, дозволяючи собі на мить забути про все. Вона вдома. Душа тремтіла від радості, але десь у глибині серця ще жевріли відлуння страху. Вона сумувала за цим місцем, за рідною землею, яку так хотіла відчути на дотик, вдихнути її знайомий аромат. Але не могла. Дихання залишалося для неї недосяжною розкішшю.

— Як же я рада тебе бачити! — Пролунав знайомий голос.

Вікторія різко обернулася та зустріла погляд Хелени. Її усмішка одразу зникла.

— Чого не можу сказати у відповідь, — роздратовано кинула вона.

Хелена не виказала жодного невдоволення через холодне привітання. Вона лише гордо підняла голову та випрямила спину, зберігаючи впевнений вигляд. Високі чоботи облягали її стрункі ноги, чорні штани ідеально підкреслювали фігуру, а яскраво-червона сорочка гармонійно поєднувалась з рудим волоссям, яке розвіював вітер. Вона виглядала незворушною, мов полум'я серед засніженого пейзажу.

Вікторія зробила крок уперед, але здивовано зупинилась. Ще один крок – і вона раптом засміялась.

— Ти зовсім не підготувалась до нашої зустрічі? — Недовірливо запитала вона. — Ніякого захисного поля, навіть святу сіль не використала, щоб накреслити коло! Це навіть трохи… неввічливо.

— Я знаю, що ти зараз не зможеш мені нашкодити, — спокійно відповіла Хелена й гордо відкинула густе волосся за спину.

— На твоєму місці я б не була в цьому так впевнена, — Вікторія почала повільно кружляти навколо неї, хоча й трималася на відстані. — Призначити зустріч своєму ворогу просто неба, самій, без жодної зброї… Це необачно. Я думала, ти розумніша.

— На цьому етапі я не твій ворог, а союзник, — твердо сказала Хелена.

— Союзник? Не розкидайся величними словами, — Вікторія зупинилась, її очі спалахнули червоним сяйвом.

— Ти не посмієш мене вбити, на це є багато причин, — Хелена стояла на своєму.

— Назви хоча б одну, — посміхнулась Вікторія.

— Хоча б ту, що тобі не можна вбивати людей, — впевненість Хелени вже почала хитатись.

— Теоретично, я можу тебе вбити, — Вікторія опустила погляд, а потім повільно підняла його знову. — Хоча ти маєш рацію… Якщо я хочу знову стати людиною, мені не можна проливати людську кров. Проте я досі не знаю, яке бажання сильніше — повернути собі людську сутність чи відчути смак твоєї крові, яка подарує мені ще більше сили…

Очі Вікторії раптом змінили колір на яскраво-блакитний. Вона зробила крок уперед, наближаючись до Хелени та провела довгими чорними кігтями по її шиї. Хелена важко вдихнула, але трималась впевнено, не дозволяючи страху відобразитись на її обличчі.

— Я вже питала тебе раніше, але так й не отримала відповідь, — голос Вікторії став ніжним, майже солодким, немов спокуса.

— Ти ж не людина, правда? Значить, якщо я позбавлю тебе життя, мені нічого за це не буде?

Хелена ледь помітно звела брову, а потім, різко зустрівшись поглядом із Вікторією та твердо відповіла:

— Мушу тебе розчарувати. Я людина. — Її голос звучав холодно, майже крижано. — Тому у твоїх інтересах не чіпати мене.

Хелена зробила крок уперед, скорочуючи відстань між ними. Її впевненість була відчутною, немов невидимий щит, який вона тримала перед собою. Вікторія не відступила. Навпаки, вона теж рушила вперед, тепер їх розділяло лише кілька подихів. Вона відчула тепло Хелени на своїй холодній шкірі й ледь помітно посміхнулась.

— Ти занадто самовпевнена для відьми, яка досі не навчилась правильно чаклувати… — промовила Вікторія, її голос звучав оксамитово та змушував кров у жилах пульсувати швидше.

Хелена промовчала, її погляд був спокійним й водночас гордим. Вікторія відчула, як серце Хелени починає битись швидше. Вона посміхнулась, розвернулась та зробила кілька кроків назад.

— Слухаю тебе! Що ти там хотіла? — Промовила Вікторія, схрестивши руки на грудях. — Янголіна казала, що у тебе важлива розмова.

— Так, — відповіла Хелена, її погляд спостерігав за зміною кольору очей Вікторії, коли вони стали її природного карого відтінку. — Патрульні зграї вчора доклали, що ворони Чорного братства постійно стежать за перевертнями, але не нападають знову. Це викликає багато питань й невизначеності...

— Це саме те, чого вони добиваються, — перебила її Вікторія. — Або вони щось очікують.

— Пророцтво ще не справдилось до кінця. Один з Покликаних загине, — задумливо промовила Хелена, її голос був спокійним, але з прихованим страхом. — Я не допущу, щоб ним став Віктор.

— Ти дійсно це кажеш зараз, у моїй присутності? — Вікторія обурено вигукнула, її очі запалали червоним гнівом.

Хелена замовкла, її погляд став розгубленим.

— Ти навіть не розумієш, що відверто бажаєш мені смерті? — Голос Вікторії був різким й пронизливим. — Інший Покликаний — це я. Якщо ти не забула, звісно?

— Ні, я просто... — Хелена спробувала пояснити, але відчула, що її слова не знайшли потрібного відлуння. — Я не це мала на увазі.

— Про що ти мрієш та думаєш, я знаю. — Вікторія знову наблизилась до неї, її кроки були тихими. — Але я теж маю право жити, як Віктор.

— Звісно... — Хелена, здавалось, втратила останні залишки впевненості. Вона почала повільно відходити, не відводячи погляду від Вікторії.

Хелена відчула, як її серце забилось швидше, коли побачила, як Вікторія, не стримуючи себе, наближається з гнівом у погляді. Її очі сяяли червоним, а кожен крок був мов удар, який розривав простір навколо. Хелена повільно відходила, страх охопив її, вона миттєво зрозуміла, що зробила величезну помилку.

А Вікторія з кожним кроком все наближалась, її погляд був палаючим, а серце Хелени ще більше стикалось від жаху. Вікторія вже не контролювала себе — гнів, який виривався з її очей, поглинув усе навколо. Вона була схожа на хижака, який зараз не пожаліє свою жертву.

Раптом перед Хеленою промайнула велика чорна тінь. Всі рухи стали миттєвими й неочікуваними, так що вона майже не встигла усвідомити, що сталось.

Чорний вовк, величезний й могутній, пролетів між ними, відкидаючи Вікторію на кілька кроків у бік. Його очі горіли холодним блиском, він ревів, немов викликаючи бурю.

Перед Хеленою вже стояв Віктор, його очі були наповнені тривогою. Він схвильовано схопив її за плечі, його пальці м’яко стиснули її, намагаючись передати всю свою підтримку. Його погляд був проникливим.

— З тобою все добре? – Запитав він з глибокою турботою в голосі.

— Так... все гаразд, – відповіла Хелена, швидко оговтавшись.

Серце Хелени розцвіло від тепла, що наповнювало її від присутності Віктора. Її очі м’яко зустріли його погляд, а на обличчі заграла легка, але щира усмішка. Віктор, помітивши, як її тіло все ще тремтить від пережитого, миттєво перевів свій погляд на Вікторію. В його очах загорівся гнів та роздратування.

Тим часом Вікторія лежала на землі, її тіло було охоплене болем від важкої рани, яку їй завдав вовк. Червона кров повільно текла на землю, залишаючи червоний слід, який різко контрастував з білим снігом. В її голові замерехтіли зірки, від запаморочення, але вона швидко взяла себе в руки.

Вікторія повільно підвелась, її тіло тремтіло від болю, але вона не дозволяла собі показати слабкість. Твердо стала на ноги, зціпивши зуби та з гордістю подивилась на Віктора.

Він стояв перед нею, в його очах не було жодної милості. В них були лише лють, гнів та байдужість. Вікторія, злегка схиливши голову, торкнулась пораненого плеча, з якого ще текла кров. Її рука була червона від поранення, але її погляд був холодний.

— Дуже тепла зустріч, – посміхнулась Вікторія. – Чесно кажучи, такий прийом я й очікувала від тебе.

Її слова були спокійні, майже безтурботні, хоча у її погляді палав небезпечний вогонь. Вона поглядала на нього з викликом, відчуваючи, як кров усе ще пульсує у її рані, але біль не мав сили над її волею.

— Якщо ти нашкодила їй, то прийом буде ще гарячіший, – вигукнув Віктор.

Вікторія знову посміхнулась, очі її загорілись яскравим жовтим блиском.

— Уважніше подивись на свою красуню. З нею все гаразд, – відзначила вона, майже з презирством до його хвилювання.

Віктор не витримав. Швидким рухом він наблизився до неї та схопив її за здорову руку, стискаючи пальці так, що Вікторія відчула новий біль.

— Я бачив, що ти хотіла напасти на неї, – прогарчав він крізь зуби. – Не намагайся мене обдурити.

Вікторія на мить розгубилась, відчуваючи його напруження, але її обличчя не виказувало страху. Вона спробувала вирвати свою руку, однак він затиснув її ще міцніше.

— Хоч один волосок впаде з її голови! – Прокричав він. – Ти знаєш, що потім буде.

Нігті Віктора змінились на вовчі кігті, хоча його людська природа ще залишалась. Він стискав Вікторію за руку так сильно, що її шкіра під його кігтями почала розриватись, випускаючи яскраво-червону кров, яка тонкими струменями стікала по її руці, забруднюючи землю. Віктор відчув, як її тіло здригнулось.

— Вітю, зупинись. Їй боляче, – закричала Хелена.

Та Віктор не відреагував. Його погляд був сповнений люті, а кігті тільки міцніше проникали в її тіло. Вікторія тихо застогнала від болю.

— Відпусти її, будь ласка, – Хелена нарешті підбігла до нього, схопивши його за плечі та намагаючись відвести від Вікторії. – Вона дійсно нічого мені не зробила.

Хлопець повільно розслабив свою руку, відпускаючи її з-під свого стиску, а потім різко відштовхнув сестру вбік. Вона ледь втримала рівновагу, на мить похитнувшись, але змогла залишитись на ногах. Вікторія притиснула свої кроваві руки до грудей та опустила погляд на свої рани. Кров просочувалась крізь пальці, а її темно-карі очі, що піднялись на Віктора, випромінювали не тільки біль, а й гірке розчарування та образу.

Хелена ж уважно поглянула на чорну куртку Вікторії, яка була порвана на плечі від укусу перевертня. З-під тканини продовжувала текти кров, що розтікалась по її чорних штанах та капала на білий сніг, який став червоним від її ран. Вікторія стиснула губи, скривившись від болю. Вона намагалась не показувати слабкість, але неможливо було не помітити, як її тіло судомно тремтить.

Віктор дивився на сестру з байдужим поглядом, який не виражав жодної емоції. Він стояв, наче нерухома скеля, не бажаючи реагувати на її страждання. Вікторія мовчала. Схиливши голову, вона виглядала як поранене мале дитя.

Раптом нічне небо стало ще темнішим, мов накрите густими хмарами. Чорні крила величезної зграї воронів спалахнули у темряві, коли вони наближались з неймовірною швидкістю. Ворони летіли хаотично, їх тіла прорізали повітря, мов чорні стріли. Грізне каркання розривало тишу ночі. Ці звірячі звуки, сповнені агресії та страху, змушували повітря вібрувати, коли птахи обганяли один одного, несучи з собою темну загрозу.

В очах Хелени віддзеркалювалась картина, як чорні ворони, накриваючи темне небо, летіли на них, сповнені дикої люті. Охоплена жахом, вона прижалась до Віктора. Його погляд був сповнений рішучості, а кожен його мускул був напружений, готовий до боротьби.

Вікторія, злегка посміхаючись, подивилась на Хелену.

— Ну що, союзнице? Твої страхи справдились. Що тепер робити? Як нам діяти, за твоїми порадами?

Хелена мовчала, її губи були стиснуті, а погляд сповнений тривоги. Вона лише сильніше прижалась до Віктора, шукаючи в ньому заспокоєння. Віктор перевів свої карі очі з темного неба на свою сестру.

Вікторія ж відкинула своє довге волосся за спину, роблячи крок назад. Її руки, вкриті темною кров’ю, розвелись в сторони. Тіло Вікторії почало змінюватись, крила виростали з її спини. Мить — і дівчина перетворилась на кажана, чорноту якого важко було відрізнити від ночі. Не вагаючись, вона полетіла у протилежний бік.

Віктор та Хелена переглянулись між собою, їх погляди зустрілись на мить, і одразу ж вони ринули слідом за Вікторією. Хелена, зібравши всю свою силу, перетворилась на червоного птаха. Її пір’я палало яскравим вогнем, що відбивалось від світла зірок. Вона стрімко ринула в небо, наближаючись до чорного кажана.

Чорний кажан, поранений та виснажений, летів набагато нижче, його крила ледь тримались на висоті, а кожен рух давався йому важко. Через поранення, він не міг піднятись вище. І ось цей розрив між ними став чітким: червоний сокіл перетинав небо, а чорний кажан із тяжкими крилами відставав, наче тінь, що не могла досягти висоти вогняного птаха.

Чорного кажана та яскраво-червоного сокола вже наздоганяв чорний вовк. Його лапи безшумно торкались землі, але кожен стрибок був сповнений сили й впевненості. Він мчав стрімко, не зупиняючись ні на мить.

А чорні ворони вже були зовсім близько. Мить — і зграя стрімко обігнала своїх переслідуваних, зловісно каркаючи в нічній тиші. Ще мить — і птахи оточили їх з усіх боків, замикаючи в рухомому кільці. Вони літали швидко, хаотично, створюючи суцільну чорну стіну з крил.

Чорний кажан, червоний сокіл та чорний вовк — такі різні, але водночас нерозривно пов’язані. Вони були частинами одного цілого, єдиним подихом у темряві, єдиною тінню в нічному просторі. Вони доповнювали одне одного.

Ворони раптово знизили свій політ. Їх тіла прорізали повітря, за мить зграя повалилась вниз, розділяючи трійцю. Чорного кажана відкинуло в один бік, червоного сокола — в інший, а чорний вовк опинився далеко позаду, загнаний чорними крилами й криком. Кожного з них оточило кільце темних сил — ворони кружляли навколо, не залишаючи жодного простору для маневру, жодного шансу знову з'єднатись.

Раптом ворони повалились на чорного кажана. Вони клювали його з усіх боків, залишаючи на його тілі все більше кровавих слідів. Безжальні птахи проникали в рани, додавши ще більше болю до й так пораненого тіла. Кажан закричав, його крила, втомлені та поранені, все важче рухались. Кажан знову спробував піднятись, але сили були вже на межі, він стрімко почав наближатися до землі.

Вікторія перетворилась в повітрі. Вже на білий сніг впала її людська подоба. Чистий покрив одразу був залитий червоною кров'ю, що рясно лилась з її ран. Вікторія не мала сил піднятись, її тіло було ослаблене. Ворони, безжальні й спритні, падали на неї хвилею, клюючи спину та ноги. Кожен їх удар розривав шкіру та рани спалахували кров’ю ще яскравіше. Спочатку вона намагалась відбиватись, але їх було занадто багато. Кожен їх удар був точним та нещадним. Зрештою сили покинули її. Тепер вона могла лише безпорадно прикривати себе руками, що також ставали мішенню для клювань ворожих ворон.

Раптом ворони відступили. Вони почали кружляти навколо неї, але не нападали. Вікторія підняла очі до неба та з вироком чекала на нову хвилю ворожого потоку.

У цю мить чорний вовк підстрибнув високо в небо та обережно схопив червоного птаха. Він утримував сокола, не розкриваючи зубів, щоб не заподіяти йому шкоди. Вовк вирвав птаха з кільця чорних птахів та відскочив убік.

Вікторія чітко бачила, як вовк рятує червоного птаха. Мить — і їхні тіла перетворилися на людські. Віктор обережно допомагав Хелені піднятися з землі та дбайливо обіймав її, прикриваючи своїм тілом. Вікторія дивилася на них із відкритими очима, повними сліз та стримувала ті сльози, які вже виривалися з її грудей.

Раптом ворони почали кричати новим, гучним криком. Вони накинулися на Віктора й Хелену та своїм потоком скинули їх з оврага. Вони кубарем полетіли вниз.

А нова хвиля чорних ворон знову спрямувалася до Вікторії та хвилею налетіла на неї. Вона лише встигла прикрити себе руками…

Першим оговтався Віктор. Він одразу підбіг до коханої. Дбайливо допоміг їй підвестись, ніжно тримаючи за талію. Провів долонею по її щоці, переконуючись, що з нею все гаразд і що вона неушкоджена.

Коли вони вибралися на поверхню, їх зустріло чисте поле, яке ніби не свідчило про нещодавню боротьбу. Тут панувала тиша, лише сліди червоної крові на білому снігу нагадували про події, що щойно відбулись.

Дякую, дорогий читачу, за те, що залишаєшся поруч і читаєш мій твір ❤️

Це надзвичайно багато для мене означає.