Раді Вас бачити!

Замок Безмовної Тіні

Вікторія сиділа на холодній підлозі в’язниці, піджавши ноги й обійнявши їх тремтячими руками. Її тендітне тіло здригалось від стримуваних ридань. Сльози беззвучно стікали по щоках. Та згодом стриманість здалася — і тихий, затиснений у грудях плач прорвався назовні, тремтячим, задушеним звуком. Вона закрила обличчя долонями, вдавлюючи в себе голос, боячись, що хтось із Чорного Братства може почути її слабкість. Проте біль був надто сильний. Він виривався зсередини, кусаючи душу з кожним спогадом, кожною зрадженою надією.

Тремтячи, Вікторія повільно опустила погляд на свої руки — закривавлені, подряпані, з ранами, що досі не загоїлись. На шкірі залишились сліди від пазурів і дзьобів. А ще глибший, пекучий біль пульсував у боці — місце, де вп’ялись ікла вовка, горіло, ніби туди сипнули розжареного попелу. Тканина одягу прилипла до рани, і кожен рух лише посилював муку.

Її серце стискалось від відчаю. Брат… знову не захистив. Знову залишив її на поталу чужій жорстокості. Вікторію накрила хвиля розпачу. Відчуття покинутості охопило її з головою. У цій вогкій тиші кам’яних стін вона почувалася нікчемною — забутою, зрадженою.

Раптом двері камери скрипнули й повільно прочинилися. З темного коридору долинули легкі, майже невагомі кроки — їх ритм розчинявся в глибокій, гнітючій тиші. Вікторія зрозуміла — настав час розмови.

Вона заплющила очі на мить, збираючи в собі залишки сили, ніби захищаючись від світу, який щойно нагадав про своє існування. Потім вона повільно підвелась та рушила вперед — назустріч звукам, що все більше віддалялися, втягуючи її в невідворотне.

Їй не хотілося бачити нікого, не хотілося вимовляти жодного слова. Та попри це, вона крокувала, мов крізь сон, орієнтуючись на слабке мерехтіння свічок, що тремтіло десь попереду. Їхнє бліде світло ледь пробивалось крізь темряву довгого, мовчазного коридору, де кам’яні стіни мовчки спостерігали за її кроками.

І раптом — повна тиша. Все стихло. Залишилось лише глухе відлуння її власних кроків, що лунало в порожнечі. Вона рухалась повільно, немов у сні, наближаючись до відчинених дверей далекої кімнати, за якими чекало щось незворотне.

Вікторія увійшла до невеличкої зали, куди вели вузькі кам’яні сходи. Приміщення було погано освітлене — тьмяне світло свічок коливалося на вологих стінах, створюючи враження, ніби тіні танцюють у повітрі. Від каменю віяло сирістю, ця вогка прохолода, змішана з запахом старовини.

У самому центрі зали стояв молодий чоловік. Його поставу не сплутати з іншою — він випромінював спокійну впевненість, що не потребувала жодних слів. Від нього віяло вологою ніччю, темною землею після дощу, чимось первісним і глибоким.

Його риси були мов витесані з мармуру — надто ідеальні, щоб належати звичайній людині. Делікатна краса поєднувалась із внутрішньою силою: прямий ніс, чітко окреслені губи, які зберігали ледь помітний натяк на стриману, майже глузливу посмішку. Його темне, трохи хвилясте волосся злегка спадало на чоло, додаючи образу м'якої недбалості. Та найбільше Вікторію вразили його очі. Вони були глибокі, мов безодні — чорні, блискучі, в яких вирував цілий всесвіт. Ці очі не просто дивились — вони пронизували наскрізь, мовби зчитували її думки, біль, слабкість і пам’ять про кожну краплю крові.

Його одяг відповідав усьому його образу — витончений, темний, з ледь помітними готичними мотивами. Чорна шкіряна куртка щільно прилягала до тіла, рукави були прикрашені тонкою срібною вишивкою, що мерехтіла у тіні. Темні облягаючі штани підкреслювали його витончену, майже хижу фігуру. Його рухи були точні, мов витримані в якомусь давньому ритуалі — кожен крок виважений, спокійний, наче він йшов не назустріч ворогу чи другові, а слідував невидимому ритму свого всесвіту.

— Я радий вас вітати, — ввічливо промовив хлопець. — Прошу, сідайте.

Він посміхнувся та дотримуючись етикету, відсунув для Вікторії стілець. У неї не було вибору — вона сіла, склавши руки на столі. Тим часом незнайомець рушив до великої, трохи потертої шафи. Вікторія не зводила з нього погляду, уважно спостерігаючи за кожним його рухом.

— Для мене велика честь приймати в себе одну з Покликаних, — з посмішкою мовив хлопець.

— Настільки велика, що ви "запросили" мене силою? — Спокійно, але з холодною іронією відповіла вона.

— Це була лише демонстрація, — незнайомець говорив спокійно, майже холодно, — нагадування про те, що ваш брат давно зробив вибір. І, на жаль, не на вашу користь. Він зрадить вас у найскладніший момент. Без вагань. Заради жінки, яку кохає. І ви щойно знову переконалися в цьому. Погляньте. Доказ перед вами. — Незнайомець на мить замовк, а тоді повільно вказав на закривавлені сліди на тілі дівчини. — Ваш брат — перевертень. А перевертні живуть за власними законами. Тими, що не приймаю ані я, ані ви.

Вікторія мовчала. В її очах палахкотів гнів, але вона стримувала себе — губи були стиснуті, а погляд — колючий, мов лезо. Вона не зводила очей із незнайомця, мовби намагалась прочитати в ньому істину.

— Вино? — Запитав він та підняв бокал з темно-червоним напоєм.

Не дочекавшись відповіді, він поставив бокал перед нею та поважно сів навпроти.

— Дозвольте представитись. Моє ім’я — Темислав. Я — очільник Чорного Братства, — його голос звучав упевнено, майже самозакохано. — З вашим братом ми вже зустрічались... десь рік тому.

— Так, я пам’ятаю ту ніч, — різко перебила його Вікторія. — Ту ніч, коли ви вкрали те, що не належало вам.

— Повірте, — Темислав злегка нахилив голову, — на те були вкрай серйозні обставини.

— І саме ці “обставини” привели нас до цієї розмови? — Тихо запитала Вікторія, не зводячи з нього пильного погляду.

— Саме так, — теж не відводячи від неї погляду, з ігристою посмішкою відповів він. — Усім добре відомо, що Чорне Братство вже незліченну кількість років не може досягти своєї мети. Проте нам відомо, що саме Покликані можуть у цьому допомогти нам.

Його посмішка лишалася незмінно ввічливою, але очі блищали зловісною цікавістю.

— Усім відомо: серед Покликаних є Обраний. І саме на нього покладено найбільші надії, — він зробив ковток вина, насолоджуючись тишею, що настала. — Хто саме є Обраним — нікому не відомо. Окрім, можливо, самих Покликаних. Ми певні, що Покликані знають більше, ніж здається. Можливо, навіть саму істину, приховану від решти світу.

— Саме так, — спокійно підтвердила Вікторія, підіймаючи бокал, але не пила. — І це — наша таємниця. Таємниця, яку ми пообіцяли не відкривати нікому.

— Я з радістю збережу її, — м’яко мовив Темислав, його посмішка стала ще ширшою. — Нам украй важливо досягти мети. Але перевертні... вони заважають. Якщо вони й далі так завзято захищатимуть свої землі — в нас не залишиться вибору. Ми знищимо їх.

— О, це мені на руку, — злегка всміхнулась Вікторія, обережно крутячи бокал у руках, спостерігаючи, як темно-червоне вино утворює візерунки на стінках скла. — Хоча я підозрюю, що вам не вигідно винищувати їх повністю. Інакше ви б це вже давно зробили.

Вона на мить замовкла, а потім додала з лукавою посмішкою:

— Вашу таємницю я теж збережу.

Темислав мовчав, тільки легенько хитнув головою, а в його очах блиснула тінь — чи то задоволення, чи то обережний страх.

— Вікторіє, у вас є унікальна особливість, — голос Темислава звучав тихо, майже захоплено. — За вами йдуть сотні. Вас слухають тисячі. Всі відчувають у вас силу — ту, яка не кричить, але завжди говорить останнє слово. Ви не думаєте лише про себе, і саме це... це підкорює. Я щиро захоплююсь вами.

Він нахилив голову, наче висловлюючи повагу, але Вікторія не рухалась. Її погляд залишався незворушним.

— Чого ви хочете? — Сухо, без зайвих слів запитала вона.

Темислав усміхнувся, але усмішка не торкнулась його очей.

— Ви — одна з Покликаних. А отже, прекрасно знаєте, чого я прагну насправді.

— Тоді ви також знаєте, — спокійно відповіла Вікторія, — чим усе це може закінчитись.

Вона не чекала відповіді. Рішучим рухом відсунула від себе бокал, який досі залишався недоторканим та повільно встала. Стілець злегка поскрипів, порушуючи тишу. Її постать випромінювала силу й гідність, коли вона ступила кілька кроків у бік вікна, звідки дув холодний вітер, що розвівав темні пасма її волосся.

— Вибачте, але я мушу вам відмовити, — її голос був твердим і остаточним, мов вирок.

Вона зробила ще один крок до вікна, коли за спиною пролунав спокійний, але вагомий голос:

— Я запропоную вам вигідну ціну… за вашу допомогу.

Вікторія різко зупинилась. Її пальці злегка тремтіли від пориву вітру. Повільно вона обернулась. У її очах блищало здивування, змішане з недовірою.

— Ви хочете мене підкупити? — Холодно запитала Вікторія.
— Можна й так сказати, — злегка пожартував хлопець, знизуючи плечима.

— Тоді плата має бути дуже вигідною, — повільно промовила Вікторія, наближаючись до столу. Вона облокотилась руками на його край та пильно подивилась йому в очі.

Раптом він дістав з кишені маленький флакончик, в якому рідина переливалась ніжним золотавим сяйвом. Очі Вікторії миттєво розширилися, в них загорілося яскраве червоне полум’я.

— Не тільки Біле Братство може дарувати душу, — тихо промовив він, обережно крутячи флакончик у руках, який мовби наповнювався золотими іскрами. — Це саме те зілля, що колись належало вам. Яке я позичив у вас.

Вікторія завмерла. Темислав повільно підійшов ближче, на його вустах грала лукава посмішка. Вона не відводила очей від флакончика. Коли він простягнув зілля їй, вона різко зробила рух, щоб схопити його, але хлопець спритно підняв флакончик угору, тримаючи на відстані та відступив назад.

— Е, ні… Я не можу дозволити, щоб ви повністю зцілились. Інакше ви станете людиною. А якщо станете людиною — ви перестанете бути Покликаною. А мені потрібна допомога саме Покликаних, — холодно сказав Темнислав.

— Добре, — спокійно відповіла вона, — тоді я теж пропоную угоду. Ви даєте мені половину зілля зараз, і я зцілюсь лише наполовину. — Вікторія різко вилила вино з бокала на підлогу, а порожній келих швиркнула на край столу. — Іншу половину зілля ви передасте мені після того, як ми разом виконаємо справу.

— Ваші умови мені не вигідні, — сердито промовив Темислав.

Вікторія широко посміхнулась, оголюючи гострі білі ікла.

— А у вас немає іншого вибору, — холодно промовила Вікторія. — Або ви віддаєте половину зілля просто зараз, або прощавайте назавжди. Тоді Пророцтво здійсниться — і коли один із Покликаних уб’є іншого, вам уже ніхто не допоможе.

Темислав зберігав зовнішній спокій, хоча його очі стали тривожнішими.
— Ваші умови… надто серйозні, — мовив він рівним тоном. — Мені слід порадитися з іншими членами Чорного Братства.

— Звісно, — Вікторія ледь усміхнулась. — Я чекатиму.

Ось настав один із ключових моментів цієї частини циклу

• Як думаєте, Темислав погодиться подарувати Вікторії половину зілля саме в цей момент?
• І чи дійсно Вікторія заради свого порятунку піде на умови Чорного братства?

Пишіть ваші припущення у коментарях — мені дуже цікава ваша думка!