Раді Вас бачити!

Повня повільно підіймалась над засніженим зимовим полем, немов величезний срібний ліхтар, що розливав своє холодне світло на безкраї простори. Місячне сяйво ковзало по заметах, змушуючи їх іскритися тисячами кришталевих іскор. Кожна сніжинка здавалась окремою зіркою, що впала з неба й застигла в тиші. Далеко за обрієм ледь чутно шумів ліс, а тиша поля, наповнена сріблястим світлом, здавалась живою — такою, що зберігає свої давні таємниці.

Раптом у цьому сріблясто-неймовірному пейзажі з'явилась перша постать. Із заметілі виринув молодий чоловік. Вітер бив йому в обличчя, здіймаючи довгі шлейфи снігу, та він йшов невпинно, розтинаючи холодний простір рішучими кроками. Його очі, спрямовані вперед, світились впевненістю, а в кожному русі читалась незламна сила. Здавалось, сама завірюха розступились перед ним, відчуваючи волю Віктора, який не знав страху.

Віктор зупинився на значній відстані, уважно вдивляючись у постать чоловіка, що стояв навпроти крізь порожній, розлогий простір. Темислав усміхався — і в цій усмішці, попри чорний морок довкола, було більше тепла, ніж виклику.

У цю мить за спиною Віктора почала тихо, майже непомітно, наближатись зграя сірих вовків. Вони рухались впевнено, звужуючи коло, немов затягуючи невидиму петлю навколо свого ватажка. Їхні лапи безшумно ступали по засніженій землі, залишаючи чіткі сліди на пухкому снігу. Холодні пластівці лягали на густе хутро, і за мить сірі спини вовків вкрились білою памороззю, зливаючись з зимовим пейзажем.

У цей час навколо Темислави почали злітатись чорні ворони — величезні, мов тіні ночі. Їхні могутні крила розмахували в повітрі, накриваючи білий сніг густою тінню, а гучні крики лунали хаотичним гомоном, що розривали тишу навколо. З кожною хвилиною ворон ставало все більше, і цей зловісний кружляючий вир поглинав простір навколо.

Раптом місячне сяйво посилилось, розливаючись холодним сріблом по снігу і деревах. Вовки злагоджено завили, мов одне ціле.

Над Темиславом чорні ворони кинулись в шалений танок — крики ставали дедалі дикими, розбурханими, немов зловісний сміх, що розноситься вітром. Деякі птахи повільно почали змінюватись — їхні крила згортались, тіла витягувались, і вже не було видно пір’я, лише людські обриси. Розкуйовджене волосся спадало пасмами, обличчя були заляпані брудом і слідами страждань, а розірваний одяг майорів на холодному вітрі. Очі ж палахкотіли нестримною злістю, ненавистю, що ніби могла спалити все живе навколо. Їхня присутність навіювала страх, який холодним дрожем пробігав по шкірі. Темислав лише посміхався — ширше і глибше, ніби всередині нього розпалювалась невидима сила.

Несподівано місячне сяйво знову вибухнуло неймовірною потужністю, розливаючись холодним світлом по всьому простору, наче сама ніч відкривала свої таємниці. Вовки підняли морди до зоряного неба і злились в пронизливому завиванні. А люди, що стояли навпроти, лишень зловісно посміхались — їх очі світились торжеством і холодною впевненістю, наче перемога була вже на їхньому боці, і жодна сила світу не змогла цього змінити.

Зненацька в самий розпал завивання вовків, небо ніби вибухнуло неймовірною яскравою чорною силою. Темрява, що досі м'яко огортала світ навколо, раптом стала живою — вона сіпалась, пульсувала і роздиралась на тисячі іскор, немов темний блискавичний шквал. Земля під ногами затремтіла, а холодний вітер зносив сніг у безпорадному танці навколо.

Задоволена посмішка Темислава і його підлеглих миттєво зникла. Вони ніби завмерли, заворожені, споглядаючи, як з-за обрію повільно наближалась жіноча постать. Дівчина, вся в чорному, з довгим чорним волоссям, що колихалося на вітрі, та яскраво-червоними очима, крокувала прямо до ватажка зграї.

Обличчя членів Чорного Братства, вже шалено здивовані, наповнились ще більшим шоком, коли вони помітили, як над головою Вікторії почали з’являтися чорні кажани. Вони лагідно літали над нею, неначе уважні наглядачі, що контролюють кожен рух, забезпечуючи їй захист.

А Вікторія впевнено і спокійно крокувала, легко оминаючи тіла вовків, що стояли на її шляху. З кожною секундою кажанів ставало дедалі більше — вони заповнювали повітря над нею, створюючи навколо захисне коло, ніби сама ніч виступала її охоронцем.

Темислав зустрівся поглядом із Віктором і Вікторією. Покликані стояли поруч, пліч-о-пліч, мов непохитна стіна. Віктор ніжно й дбайливо взяв руку сестри, пригорнув її до себе, передаючи свою підтримку і силу. Посмішки Покликаних були впевненими та сповненими перемоги.

Два війська стояли обличчям одне до одного, мов дві непохитні стіни. А трохи в стороні, на високому пагорбі, дві постаті уважно спостерігали за цією напруженою зустріччю, мов невидимі свідки великої драми.

Їх силуети були приховані від поглядів усіх присутніх на полі битви. Невидиме золотисте коло повністю захищало їх від зовнішнього світу. Для них ні пори року, ні вітер, ні холод не існували — час і стихії здавались безсилі перед їхнім захистом.

Одна дівчина була вбрана в білосніжний плащ, а її золотисте волосся лягало хвилями, немов розсипане сонячне світло, що ніжно спадало на плечі. Поруч, ніби контраст до цієї ніжності, стояла дівчина з вогняним рудим волоссям, яке палахкотіло, немов жива іскра, що розрізала холод навколишнього світу.

— Ти ж напевно щось чула про смертні гріхи? — Несподівано спитала Янголіна.

— Так, звичайно, — розгублено відповіла Хелена. Вона нахилила голову, боячись промовити вголос, що через деякі гріхи досі страждає й не може знайти спокою. — Напевно, кожній смертній душі знайомий хоч один гріх, — сумно додала Хелена.

— А ти як думаєш? Який гріх тобі здається найстрашнішим? — Спитала Янголіна, уважно дивлячись на неї своїми небесно-блакитними очима.

— Кожен із семи смертних гріхів по-своєму руйнівний, — сумно промовила Хелена, ледве стримуючи слово «заздрість», що виривалось з її душі.

— Так, вірно, — погодилась Янголіна. — Але якщо говорити про «найстрашніший», багато хто вважає гординю. Пихатість — саме з неї починається падіння.

Янголіна пильно споглядала за зграєю чорних ворон, які безладно кружляли в нічному небі, наче живі тіні, що розсіювалися у безмежному просторі. Хелена розгублено підняла очі на Янголіну, намагаючись прочитати в її погляді те, що сама поки не могла збагнути.

— Колись давно, коли світ ще був молодим, главарі Чорного Братства були янголами в раю. Янголи, що мали б рятувати людей від хвороб, голоду і війни, оберігати їх та вести до світла. Вони були одягнені в світлий одяг та мали великі, біла крила — символ чистоти та благородства.

Та з часом гординя проникла в їхні серця, і вони забули про своє священне покликання. За цю зраду їхні білі крила були відібрані, і натомість їм дарували чорні — крила темряви та покарання. Перетворені на чорних птахів, вони стали знані як Чорне Братство — ті, хто відкинув світло і поглинений власним падінням.

З широко розплющеними очима Хелена вслухалась у слова Янголіни.

— До них приєднувались заблудлі — люди, які через страшні гріхи продали свої душі й тепер не мали прихистку ні в чистилищі, ні в пеклі. Вони стали мучениками й вигнанцями, вічно блукаючи світом у пошуках спокою, якого їм ніколи не знайти.

Янголіна опустила очі й промовила з легкою, майже ніжною посмішкою.

— Але над світом з'явився новий янгол — посланець надії. Він промовив, що є Обраний, що йде крізь ланцюг Покликаних, і лише він здатен врятувати Чорне Братство, повернути їм світло і спокій.

Янголіна поглянула на розгублену Хелену, яка ледве приховувала нестерпний біль, що виривався з її душі.

— Дехто досі мріє, щоб його гріхи були прощені, а душа нарешті знайшла спокій. Вірно?

Хелена залишалась безмовною, ледве стримуючи хвилю сліз у грудях.

Посмішка Янголіни раптом зникла. Вона відвела погляд та уважно спостерігала за подіями, що розгортались на воєнному полі.

Раптом голос Віктора прорвав тишу:

— Зараз!

Без жодної ваги він рвонув уперед, його рухи були стрімкими та впевненими. Сірі вовки миттєво кинулись за ним, їхні лапи розривали сніг з нечуваною швидкістю, кожен із них беззаперечно слідував за своїм ватажком, готові до бою.

Темислав разом із чорними воронами миттєво кинулись назустріч вовкам, наче темна буря, що насувалась на простір битви.

Вікторія залишалась на місці, тихо спостерігаючи, як чорні кажани здіймалися в повітря і летіли вперед — вони рухались разом із вовками, мов єдине ціле, єдине військо, що стрімко рушає в бій.

Несподівано очі Хелени спалахнули яскравим червоним вогнем, ніби вогняна іскра пробудилася всередині неї. На білосніжному покривалі поля перед вовками раптово почали з’являтися яскраві червоні плями — мов вогняні островки, що виділялися серед білосніжної рівнини.

Кожне таке місце ставало точкою призначення, ніби невидимий код відкривався на снігу, визначаючи порядок і розташування воїнів. Віктор із пильним поглядом стежив за цими мітками, керуючи рухом зграї. Він віддавав безмовні накази, і вовки миттєво розставлялись по визначених місцях.

В цю мить члени Чорного Братства миттєво завмерли. Червоне сяйво, що виринало з комбінації, відкритої перевертнями, почало розповзатись по полю, заливши все навколо палаючим багряним світлом. Ворони знали про небезпеку — ці землі були їхніми, і лише вовки володіли ключем до цього секретного порталу, який міг стати їхньою загибеллю. Напруга у повітрі наростала, мов перед штормом, і кожен член братства усвідомлював, що від цієї битви залежить більше, ніж просто влада — це була боротьба за саме існування.

Птахи різко здійнялись вгору, намагаючись втекти від яскравого червоного світла, що нещадно переслідувало кожного чорного ворона. Чорні тіні почали відділятися від птахів, ніби прагнули звільнитися й вирватися назовні. Та раптом над чорними створіннями злетіли кажани, накривши їх густою тінню — наче невидимою ковдрою, що не давала змоги вирватись з полону палаючого червоного сяйва.

Ворони кричали та безжально виривались, ламаючи повітря своїм лютим гомоном, намагаючись прорватись крізь непроникну стіну чорних кажанів, які міцно перекривали їм шлях. Тим часом очі вовків палахкотіли яскравим червоним світлом, що з кожним миттю наростав, посилюючи могутність червоного сяйва. Воно розповзалось, мов живий вогонь, поглинаючи все більше й більше чорних ворон, стискаючи їх у смертельних обіймах.

Раптом настала мертва тиша — холод відступив, ніби світ затамував подих. Всі чорні ворони завмерли в повітрі, їхні тіла стали нерухомими, мов час раптом зупинився навколо них. Червоне сяйво раптово вибухнуло, розчиняючись у яскравому білому світлі, що ніжно й приємно огортало чорних птахів, ніби даруючи їм мить спокою посеред хаосу.

Темислав відчув тепле, ніжне хвилювання, що рікою розливалось по всьому тілу, наповнюючи кожен його нерв живильною силою. Перед ним з’явилася дівчина — її білосніжні руки простягнулися до нього, а на обличчі грала лагідна посмішка, що зігрівала більше, ніж саме тепло. Не вагаючись, хлопець простягнув свої долоні їй назустріч. Їхні пальці ніжно переплелись, і в ту ж мить він відчув неймовірне полегшення, що охопило його душу, ніби м’яка хвиля спокою, що лагідно огорнула серце.

В цю мить Химора побачила перед собою маленького хлопчика, який щасливо сміявся. Від нього випромінювало таке світло, що огортало її неймовірною безтурботністю і теплом. Хлопчик кинувся їй в обійми. Одразу хвиля безмежної благодаті охопила дівчину, вона, закрила очі та відчула глибоке душевне звільнення, що наповнювало її серце спокоєм і легкістю.

Зовсім юний хлопець спочатку бачив перед собою розмиті силуети, а згодом усе ставало дедалі чіткішим — перед ним постала невеличка група мирних людей, які стрімко кликали його за собою, поступово віддаляючись у далечінь. Не вагаючись ні секунди, хлопець кинувся до них й з усією завзятістю міцно схопив їхні світлі, мов сяйво, тіла. В ту ж мить він відчув легке, приємне задоволення, що наповнило його серце ніжністю і теплом.

Кожен член Чорного Братства, кожен чорний ворон із серцем, сповненим тяжкого, нестерпного болю, спочатку завмирав у тиші. Потім ніжне світло поступово огортало кожного з них, даруючи прощення, віру та надію. Кожна темна постать, наповнена цим сяйвом, видихала з полегшенням і перетворювалась на білий яскравий вогник, що стрімко здіймався вгору. Кожен новий подих полегшення, накопичений після віків мук і страждань, приносив душі довгоочікуваний спокій, і вони злітали у вічний світлий світ — свободу і гармонію, яких так прагнули.

Чорні кажани та сірі вовки повільно відступали назад. Покликані підняли погляди вгору — там, на засніженій поляні, у тиші нічного відлуння, на фоні білосніжного снігу, один за одним злітали у небо безліч світлих вогників. Вони мерехтіли, мов крихітні зірки, що вирвались з темряви, отримуючи умиротворення у цю холодну ніч.