Раді Вас бачити!

Віктор переступив поріг будинку, не вмикаючи світла. Пітьма, що панувала в оселі, здавалась рідною — як продовження тієї, що оселилась в його серці. Він повільно пройшов у вітальню й опустився на диван, втупившись у порожнечу.

Перед очима знову й знову виникала одна й та сама картина — останні хвилини життя Марини й Мстислава. Кров, крики, безпорадність. Немов хтось вирізав цю мить з реальності й залишив йому вічну рану.

Йому, як вожаку, було нестерпно змиритись з побаченим, із власною бездіяльністю, з цією дикою, невиправданою жорстокістю. Та навіть невиправдана вина Марини не втішала його. Вона не знімала болю, не стирала сорому. У його очах не було полегшення — лише тінь провини, що повільно точила душу.

Віктор важко зітхнув та обхопив голову руками.

Раптом його огорнув ледь вловимий, свіжий аромат. Напруга почала танути, ніби розчиняючись у повітрі. Ніжні руки м’яко обійняли його та він відчув тепле дихання, що ковзало по шкірі, торкаючись обличчя й шиї.

На обличчі хлопця з’явилась м’яка посмішка. Він дбайливо перехопив руки дівчини та ніжно пригорнув її до себе.

У світанковій сутіні, що тихо просочувалась крізь вікна, він бачив її небесно-блакитні очі — сповнені захоплення й ніжності. Хлопець дивився на неї з любов’ю та усміхався, а дівчина лагідно відповіла йому посмішкою.

Наступної миті Віктор пристрасно припав до її вуст, увірвавшись у поцілунок, сповнений жадоби й ніжності, притискаючи її до себе ще міцніше.

Хелена відгукувалась на його дотики, ніжно обіймаючи його за плечі. Вона відчула, як його поцілунки повільно спускаються нижче, залишаючи гарячий слід на шиї та ключицях. Дівчина відкинула голову назад та заплющила очі, дозволяючи хвилі задоволення огортати її тіло.

Раптом пролунав наполегливий, тривожний гуркіт. Хелена злякано здригнулась й перевела стривожений погляд у бік джерела звуку.

Віктор миттєво зірвався на ноги, ставши перед Хеленою, наче щит. Але, щойно розгледів постать, що з’явилась перед ними, його напруження розтануло — він з полегшенням зітхнув.

У передранковому світлі стояла Вікторія — спокійна, із задоволеною, майже переможною посмішкою на обличчі.

— Яку романтичну сцену довелось перервати, — промовила вона з удаваним жалем і демонстративно похитала головою. — Мені так шкода.

Хелена схвильовано й майже панічно почала поправляти кофтинку, намагаючись прикрити оголені плечі та нашвидку розгладити скуйовджене волосся.

Віктор незадоволено засунув руки в кишені джинсів та суворо запитав:

— Що ти тут робиш?

— Любий брате, взагалі-то цей будинок й мій також. Принаймні, був колись, — зухвало відповіла вона.

Вікторія повільно, з напруженим спокоєм, почала оглядати кімнату, ковзаючи поглядом по меблях, картинах, кожній дрібниці. Усе довкола кричало про зміни. І ці зміни мали одне ім’я — Хелена.

Минув уже рік, відколи вона жила тут із Віктором. Про це Вікторія знала ще тоді, коли перебувала у вигнанні разом з іншими вампірами. Але одне — чути, зовсім інше — бачити.

Її очі фіксували нові відтінки, тканини, розташування речей. У кожному кутку — дотик чужої руки, у кожній деталі — почерк іншої жінки. Хелена вклала себе у цей простір: змінений інтер’єр, м’які лінії, навіть картини здавались надто… "іншими".

Та найбільше дратувало Вікторію інше — запах Хелени. Той п’янкий, сильний аромат, що вперто тримався в повітрі, ніби власноруч витіснив усе інше. Вона відчувала його скрізь — у тканинах, у повітрі, на самому Вікторові. І це розпалювало її злість. Втім, вона зібрала всю волю в кулак. Залишаючись спокійною зовні.

— Взагалі, останнім часом ніхто не радий мені як гості, — Вікторія демонстративно опустила плечі, ковзнувши поглядом спочатку по Хелені, потім відвівши його вбік. — Спочатку бета-пари вашої зграї, тепер — і сам альфа... зі своєї... — Вона зробила паузу, знову повертаючи голову до Хелени. — А як тебе правильно називати? Ти ж не перевертень… Тож не можеш бути парою для альфи. Чи можеш?

— Тобі не раді як гості, бо раз по раз ти приносиш погані звістки, — твердо промовила Хелена, не відводячи погляду.

Вікторія одразу вловила її натяк. Її губи розтягнулись в холодній, задоволеній посмішці.

— Марина сама собі підписала вирок. Це ж не я змушувала її плести інтриги, — відказала вона з удаваною легкістю. — А зграї хтось мав відкрити очі. Якщо вожак не може — значить, це зроблю я.

Віктор лише поглянув на неї — спокійно, непорушно, без жодного відлуння емоцій на обличчі. Лише карі очі мовчки вивчали її.

Вікторія спокійно опустилась в крісло, елегантно закинувши ногу на ногу. Її погляд, холодний й задоволений, ковзнув по них із прихованою насолодою.

— Ти прийшла раніше, ніж ми домовлялись, — нарешті озвався Віктор.

— Мені захотілось прийти саме зараз, — з виразною усмішкою відповіла Вікторія.

Вона опустила очі та демонстративно почала оглядати свої довгі чорні кігті.

Вікторія намагалась здаватись впевненою й незалежною. Та Віктор бачив більше, ніж вона дозволяла іншим. За цією маскою сили й самовладання ховалась вразлива дівчина — саме така, якою вона залишилась для нього завжди. Його молодша сестра. Та, яку він колись пообіцяв захищати. І знову — як уже не раз — він не міг стримати свою обіцянку.

— Що кажуть вампіри? — Несподівано для самого себе спитав він.

— Вони залишаються непохитними, — Вікторія рвучко зиркнула на нього своїми палаючими червоними очима. — Не бажають допомагати жодному перевертню.

— Що ж тоді буде? — Схвильовано спитала Хелена, затискаючи пальці в кулак.

— Битва, — тихо промовила Вікторія. — Її ніяк не уникнути.

— Але ж вовки загинуть... Чорне Братство вб’є їх, — прошепотіла Хелена, з тривогою в голосі. Сльози підступали до очей, вона ледь стримувала себе, щоб не дати їм волю.

— Як усе цікаво обертається, — з іронічною усмішкою мовила Вікторія. — Ще рік тому ти викликала сонце серед ночі, аби спалити нас. А тепер — без допомоги вампірів вам не впоратись.

Хелена перевела свої блакитні очі на Вікторію, але спершу ніж вона почала говорити, раптово пролунав тонкий, пронизливий звук. Дівчина здригнулась й затулила вуха долонями. Болісний різкий шум наче прорізав її череп, змусивши зажмурити очі. Голова розколювалась, немов хтось ізсередини дряпав її кігтями.

Коли біль нарешті вщух, Хелена повільно підвела очі. Її вразило, що Віктор і Вікторія залишались спокійними — здавалось, вони не відчували того болю, який пронизав її наскрізь.

Але перш ніж вона встигла щось сказати, її увагу привернули темні тіні, що почали повільно збиратись у центрі кімнати. Вони зливались одна з одною, набираючи форми, доки не утворили одну велику, щільну тінь — мов згусток ночі, що жив своїм життям.

З чорних тіней виринув Темислав — наче втілена пітьма. Його чорне, мов ніч, волосся, глибокі очі без відблиску світла, темний одяг і погляд, що холодив душу, різко контрастували з першими блідими барвами світанку.

Від нього тягнуло вогким, гнилим запахом, що проникав у кожен куточок кімнати, просочуючи повітря важким туманом.

— Яка ж картина переді мною, — промовив він суворим, глухим голосом. — Двоє Покликаних… і між ними — червоний птах. Ніщо не змінюється у ваших стосунках.

Вікторія лише зухвало всміхнулась. Віктор дивився на Темислава холодно й байдуже, мов його присутність нічого не важила. Натомість Хелена помітно занервувала — вона завмерла на місці, мов боялася навіть дихати.

— Ваш час скінчився, — прошипів Темислав, в його голосі вчувалась крижана лють. — Мені остогидло чекати. Я прийшов по те, що по праву належить мені. І більше не маю наміру терпіти. Я не сидітиму склавши руки, доки ви, не зважитесь віддати мені те, що завжди було моїм.

— Досить балачок, — рішуче відрізав Віктор. — Хочеш бій? Що ж, ти його отримаєш.

Він виступив уперед, і тінь, що клубочилась навколо, мовби завмерла, відступивши перед ним. Його погляд був сталевим, кожен рух — наповнений впевненістю.

— Як один з Покликаних, ти маєш на це право, — відповів Темислав.

Хелена з розпачем подивилася на Віктора й, ледве стримуючи сльози, проковтнула гіркоту в горлі.

— Поступимо як справжні чоловіки, — зловісно посміхнувся Темислав, переводячи пильний погляд на Вікторію. — Сьогодні вночі — повня. Послідуємо сміливому вчинку твоєї сестри... Зрівняймо наші сили, коли вовча кров твоєї зграї закипить у жилах, коли вони постануть у всій своїй силі.

На мить повисла тиша. Повітря стало важким від напруги.

Віктор мовчки кивнув. Його очі не виказували страху — лише непохитна рішучість. Він прийняв виклик.

— Зустрінемось у повню! — Пролунав крик Темислава, що гучним ехом розносився залою.

Раптом здійнявся сильний вітер, що розганяв згустки тіней, немов розчиняючи саму сутність Темислава. Його силует поступово поглинала невідома безодня.

Мить — і потужний темний вибух розніс тіні навколо. Ще одна мить — і в кімнаті не залишилось нічого містичного. Чисті, рожеві промені сонця проникли у простір. Світанок освітлював кімнату, наче очищаючи її від усієї нечесті.

Хелена сиділа, зі страхом у погляді, боячись навіть поворухнутись. Вікторія ж, із зухвалою посмішкою на вустах, безтурботно провела пальцями по своєму довгому волоссю, відчуваючи його м’яку, шовкову довжину.

Віктор обернувся до Вікторії й ледь помітно посміхнувся.

— Він так майстерно ховає власні бажання, що на мить я й сам засумнівався у його справжніх намірах, — розгублено промовив він.

— Голова Чорного Братства дійсно вміє маніпулювати — і чужими емоціями, і особливо своїми, — тихо, але твердо промовила Вікторія, кидаючи на брата короткий, повний розуміння погляд.

Хелена мовчки спостерігала за ними. Її очі були широко розкриті, а в погляді читалось нерозуміння й тривога. Вона ловила уривки фраз, але зміст цього тихого обміну словами вислизав від неї. Вона розгублено переводила погляд то на Віктора, то на Вікторію, не розуміючи, що відбувається.

Раптом її очі зупинилися на Вікторії, яка, наче навмисне, відкинула край кофтини, відкриваючи золотий кулон. Хелена миттєво впізнала цю прикрасу — вона занадто добре її знала.

Пазл почав складатись: брат і сестра вже давно плели свої власні плани, тримаючи їх у таємниці від усіх.

Вікторія тим часом спостерігала за нею з ледь помітною, але переможною усмішкою, навіть не намагаючись приховати свого тріумфу.

У цю мить до Хелени повільно підійшов Віктор. Він присів поруч, та ніжно взяв її руку в свої долоні.
— Прийшов час посвятити тебе в наші плани, — лагідно промовив він, дивлячись просто в її очі. — Без твоєї магічної сили нам не впоратись.

— Я зроблю все заради тебе, — тихо відповіла Хелена, не відводячи від нього погляду.

— От й добре, — задоволено озвалась Вікторія. — Тоді обговоримо твої дії, усі важливі деталі… і, особливо, кожну дрібницю. Раз уже вирішила допомагати, наша мила відьмочко.

Її усмішка була теплою, та Хелена відчула — за цими словами ховалось щось більше, ніж проста вдячність.

Лайк та додавання до бібліотеки — найкраща подяка для автора)))