Раді Вас бачити!

Повня вже хилилась до краю неба, бліде срібне світло розчинялось між гілками, лишаючи по собі м’які тіні. Світанок ще не настав, але в повітрі вже відчувалась його близькість. Ліс дрімав у сніговому покривалі, дерева стояли мовчазними велетнями, вкритими інеєм, а крижані гілки ледь помітно поблискували, мов коштовності в напівтемряві. Мороз стискав повітря, роблячи кожен подих виразним і справжнім. Це була тиша, в якій завмирають думки, і час здається нерухомим — межа між ніччю, що вже відходить, і світанком, що ще не наважився прокинутись.

Одинока вовчиця стояла посеред засніженого лісу, її сіре хутро колихав холодний вітер, а груди часто підіймались та опускались у швидкому, бентежному диханні.

Марина відчула втому, сум і самотність — вона повільно опустилась на холодний сніг, поклала голову на білу ковдру та обережно накрила морду обома лапами, намагаючись сховатися від світу.

Тиша лісу була глибокою, аж раптом вона почула легкі, повільні кроки, що наближались. Марина підняла голову, повільно розплющила очі та побачила, як з темряви між дерев з’явився силует — це був один із вовків їхньої зграї, що рухався до неї з повагою й обережністю.

Марина не рухалась — лежала на холодному снігу, немов змерзла і замислена. Мстислав обережно підійшов до неї, нахилився та ніжно облизав її холодну від морозу морду. Вовчиця здригнулась від несподіванки, її очі наповнились збентеженням і невизначеністю.

Мстислав поклав важку лапу їй на спину та глухо проричав. Раптом Марина різко вирвалась, швидко піднялась на лапи й відповіла ревом — гучним і впертим. Вовк не відводив погляду, його очі пильно вивчали кожен її рух. Вони стояли один до одного у напрузі, де секунди тягнулись як вічність. Нарешті Мстислав наблизився знову, повільно обнюхав Марину та знову торкнувся її морди язиком. Вовчиця напружилась та відійшла назад.

Вовк не збирався здаватись. Знову підійшов до Марини, поглянув у її очі з палаючою рішучістю, а потім різко кинувся на неї. Вони впали на холодний сніг, почалась кривава боротьба — вони крутились та валялись в снігу, вплітаючись у гострі зуби й кігті.

Марина намагалася вирватися, але Мстислав був сильніший. Його зуби впивались у хутро і шкіру, залишаючи помітні сліди навіть крізь товстий покрив. Вона гарчала, відчайдушно намагаючись звільнитись, але кожен її ривок зустрічався ще більшою силою з його боку.

Нарешті він відпустив її. Вовчиця підвелась, важко дихаючи, рани палили, але в її очах палала незламна воля. Мстислав повільно підійшов та заглянув їй в очі — там уже не було страху, тільки тверда готовність.

Вона вагалась мить, але потім зробила крок вперед, підійшла до нього та гострими зубами вкусила за шию, залишаючи на ньому свою мітку — знак прийняття. Мстислав підняв голову та почав завивати — гучно, проникливо, як поклик, що розливався лісом. Марина відповіла йому виттям — їх голоси злились в єдину пісню, яка сповіщала до спільного союзу.

В цю мить повня остаточно розсіялась, її холодне сріблясте світло зникло, поступаючись місцем першим ніжним променям світанку. Небо на сході почало світлішати, фарбуючись у теплі рожево-золотисті відтінки, темрява відступила, відкриваючи новий день.

Тіла вовків почали поступово змінюватись, їх шерсть відступала, оголюючи людську шкіру. Мстислав перетворився на міцного юнака, а Марина — на витончену дівчину з природною грацією і силою, що відчувалась у кожному рухові.

Дівчина зніяковіло опустила очі, намагаючись сховатись від його погляду. Марина ніжно обвила себе руками, прикриваючи оголені груди. Вона кидала своє чорне волосся вперед, намагаючись сховати якомога більше наготи. Мстислав дивився на неї з теплою усмішкою — у його погляді було і захоплення, і ніжність. Його очі уважно оглядали струнке тіло Марини, на якому залишилися сліди від укусів, що лише підкреслювали силу й глибину їхньої боротьби та єдності.

Він помітив, як Марина сором’язливо окинула поглядом його оголене тіло. Помітивши його легку усмішку, вона миттєво почервоніла та відвела очі. У цей момент вона була для нього неймовірно чарівною — боса на холодному снігу, оголена і вкритa його слідами, що наче малюнками простягались по її тілу. Зазвичай така жвава і запальна, тепер вона виглядала беззахисною, тендітною — зовсім іншою, ніж завжди.

Мстислав повільно підійшов до неї. Марина почала дихати частіше, її плечі ледь помітно тремтіли. Він обережно прибрав пасма чорного волосся, що спадали на її обличчя та відкинув їх назад. Дівчина ще сильніше стиснула руки на грудях, намагаючись прикрити себе.

— Ти хвилюєшся? — Тихо, майже шепотом, запитав він. — Не бійся, дівчинко.

Він добре знав: у зграї Марина завжди була одиначкою. Вона ніколи не мала пари, а отже, ніколи не знала чоловічих дотиків. Лише одна ця думка розпалювала в ньому щось первісне, майже некероване. Він лагідно провів долонею по її обличчю та заглянув у великі зелені очі, в яких тремтіла невпевненість, змішана з довірою.

Він нахилився й ніжно торкнувся її губ. Його руки ковзнули по її плечах і обережно обійняли талію, притягуючи ближче. Поцілунок був м’яким, дбайливим. Серце Марини закалатало швидше, дихання збилось. Він обійняв її міцніше, поцілунок ставав глибшим, але поки залишався обережним. Вона відчувала тепло його тіла, його близькість і силу — усе це кружляло їй голову, змушуючи забути про світ навколо.

Хлопець різко змінив ніжний поцілунок на пристрасний, майже жадібний. Він усе сильніше притискав Марину до себе, а його поцілунки повільно спускались по її шиї, торкаючись грудей та залишаючи теплий слід. Ніжні дотики поступово перетворилися на легкі, грайливі укуси. Марина закрила очі, відкинула голову назад та тихо простогнала, відчуваючи незвичне для себе задоволення. Мстислав тихо посміхався між поцілунками й укусами, насолоджуючись її реакцією.

Раптом Мстислав зупинився. Його губи віддалилися від Марининих, він зробив крок назад, важко дихаючи. Дівчина здивовано, майже образливо подивилась на нього — її зелені очі світились, а щоки палали. Вона не розуміла, чому він раптом відсторонився, і відчувала, як серце б’ється ще швидше.

Мстислав затримав на ній погляд, у його очах промайнув вогонь. Він посміхнувся, але це була зовсім інша посмішка — впевнена, майже хижо-зваблива. Він різко схопив її, і, не стримуючи сили, кинув на м’який, хрусткий сніг. Її тіло впало у білу крижану ковдру, а губи розтулились від несподіванки. Вона лежала, зачаївшись, дивлячись на нього широко розплющеними очима, розгублена і спрагла водночас.

Хлопець стояв над нею, темний силует на тлі неба, дихав важко, очі палали, мов жарини. Звисока дивився на неї — так, ніби мав повну владу, а вона… мов здобич, яка вже сама цього хотіла. Його рука повільно ковзнула по шиї, торкнувшись місця її укусу — глибокого, ще свіжого. Кров трохи сочилась, а він лише хижо посміхався. Потім нахилився до неї — не різко, а повільно, хижо, так, що її подих перехопило. Їх очі зустрілися. Її губи тремтіли, а тіло завмерло в очікуванні. Вона вже не виглядала беззахисною — лише збудженою. Готовою до цього важливого моменту.

Він різко штовхнув її ще глибше — і Марина повністю занурилась у холодний білий сніг. М’яка, пухка, холодна пелена накрила її плечі та груди. Вона дихала важко, звільняючи кожен подих в морозне повітря.

Раптом його гарячі поцілунки знову обпалили її шкіру — тепер вони були ще більш пристрасними й жадібними. Вона обвила руками його плечі та щільніше притиснулася до нього, відчуваючи, як їх тіла зливаються в єдиному пориві бажання.

Він знову змінив ніжні поцілунки на жадібні укуси. Цього разу — палкі, нетерплячі, майже несамовиті. Його поцілунки змішувались з легкими укусами. Здавалось, він залишав на ній свою мітку, щоби кожен у зграї знав — вона його. Марина тихо простогнала, сповнена бажання, благала не зупинятись. Та хлопець уже втратив терпіння — палке бажання охоплювало його, і він не міг більше стримуватись.

Мстислав повільно розвів її ноги, кожен рух був наповнений ніжністю і піклуванням. Дівчина завмерла, майже не рухаючись, а її важке дихання лише посилювало напругу і хвилювання в повітрі. Хлопець дивився їй в глибокі очі, лагідно посміхаючись, наче обіцяючи їй світ, сповнений тепла і ніжності.

Він увійшов у неї дуже повільно, кожен рух був делікатним, але відчуття різкого болю та раптового печіння від якого її тіло на мить стиснулось, пронизало Марину. Вона закрила очі й злегка простогнала, неочікуваний пекучий біль охопив її, змішуючись із хвилею нових відчуттів.

Мстислав зупинився, уважно відчуваючи її реакцію. Дівчина все ще важко дихала, її тіло було напружене. Його поцілунки стали ніжними й дбайливими, розсіюючи біль і неспокій. Повільно, з обережністю, він почав рухатись знову. Як йому подобалось бути із нею — у кожному її русі була м’якість і щирість, яких він давно не відчував. Вона здавалась такою ніжною, що навіть його звична стриманість танула.

— Як ти? — Дбайливо спитав він.

Дівчина відкрила очі й лагідно посміхнулась.

— Все гаразд, — прошепотіла вона.

Мстислав знову увірвався в її губи — гаряче, невгамовно, ніби боявся втратити смак її дихання. Його поцілунки стали жадібними. Тіло знову підхопило рух, що з кожною миттю набирав рішучості, стаючи глибшим і швидшим, мов хвиля, що несе обох у прірву насолоди.

Кілька ритмічних поштовхів — і раптом Марину охопило щось нове, невідоме. З кожним новим рухом щось у ній змінювалось. Незнана хвиля тепла тихо розлилась тілом, огортаючи її ніжністю та трепетом. Вона заплющила очі, дозволяючи відчуттям вести її — і стогін, м’який і чистий, став відлунням її щирої насолоди.

Мстислав не міг відвести погляду — Марина тонула в ньому. А коли відчув, як вона відповідає йому, рухаючись назустріч, він остаточно втратив контроль — відданий лише їй, лише цій миті.

Реальність зникла, лишилась тільки вона й мить, що палала між ними. Він випустив кігті, лишаючи на її шкірі гарячі подряпини, як обіцянка дикого захвату. Марина зітхнула, врізаючись у його плече, і, не стримуючись, сама випустила свої кігті. Вони м’яко вп’ялися в його м’язи, повільно ковзаючи вниз, залишаючи гарячі сліди пристрасті. З кожним його ривком вона наче різала його спину — червоні смуги проступали на тілі, мов відмітини їхнього єдиного ритму. Але це лише розпалювало його ще більше. Біль, злитий з насолодою, стирав межі — між людським і хижим, між розумом і чистою, первісною пристрастю.

З кожною новою секундою він рухався швидше, шаленіше, а вона вигиналась йому назустріч, впиваючись у нього з насолодою дикої жінки, яка більше не стримує себе. Їх тіла зливалися в ритмі, де біль і насолода танцювали в унісон, де кров і піт пахли збудженням, а кожна подряпина була визнанням: я твоя… до нестями.

Неочікувано для неї Мстислав повільно вийшов, а тоді, зловивши її погляд, ніжно, але впевнено повернув її на живіт. Цього разу його рух був ще глибшим, ще палкішим — у ньому відчувалась неконтрольована жага, що спалахнула з новою силою.

Дівчина тихо застогнала ще від більшої хвилі насолоди, її голос перетворився на ніжне благання — не зупинятись. Їх рухи стали ще швидшими, палкими, сповненими невгамовної пристрасті, що зливалась з ритмом їхніх сердець. Їх крики й стогін розривали тишу лісу, наповнюючи його напругою й палкістю.

Нарешті вони обидва досягли вершини насолоди. Хлопець тихо випустив свою пристрасть у неї та тяжко впав на її тіло, ніби злившись із нею в єдиному подиху.

Мстислав із важким зітханням перекинувся на спину. Дівчина, ніби у тій же миті, повільно повторила його рух. Вони лежали поруч, не ворушачись, лише важке дихання порушувало тишу.

Несподівано почав падати сніг — легкі, ніби зцілюючі, сніжинки повільно опускались на їх теплі тіла, ніжно приховуючи сліди пристрасті, залишені червоними краплинами. Здавалось, сам ліс укриває цю нічну вовчу пристрасть.

А сніг продовжував тихо падати з неба, вкриваючи все навколо білою ковдрою. Ліс мовчав, лише десь у далині чулось крихітне потріскування гілок під вагою крижаних кристалів. Вони лежали поруч, відчуваючи, як холод повільно забирає спеку, що ще жила в їхніх тілах.

Марина глибоко вдихнула морозне повітря. Вона підняла очі вгору, де сиве небо розкривалось нескінченністю. Сніжинки торкалися її шкіри, танули й залишали дрібні холодні краплі.

Поряд Мстислав дивився в ту саму білу височінь. Він простягнув руку, і між його пальцями теж танули крихітні льодинки. Тиша навколо здавалась такою густою, що будь-яке слово могло розсипати її, як лід. Лише два гарячі подихи здіймались в холодному повітрі, змішуючись і швидко зникаючи в темряві, поступаючись світанковим променям.

Марина повернула голову та зустріла його погляд. У його очах не було вже ані виклику, ані боротьби — лише спокій і впевненість.

— Тепер ти моя, — тихо промовив він, в його голосі звучала не лише сила, а й обіцянка. — І я завжди захищатиму тебе.

Марина ковтнула холодне повітря, відчуваючи, як у грудях щось стискається.
— Ми тепер пара? — Її голос був ледь чутним, ніби боялася зруйнувати крихкість цієї миті.

Мстислав кивнув.
— Так. У зграї ти тепер ніколи не будеш одиначкою.

Вона усміхнулась та простягнула руку, торкнувшись його щоки.
— Тоді і я обіцяю захищати тебе.

Вони замовкли, дивлячись, як світанок розфарбовує небо. Сніг лягав на їхні плечі, ніби вкриваючи новим чистим початком.

• Як вам емоційна ніч між цією новою парою?
• Марина більше не одиначка — тепер вона має вірну пару.
• Що ж ці двоє вигадають?
• Чи не підуть вони разом проти Покликаних?

Читайте далі — впевнена, що продовження вам сподобається.