Раді Вас бачити!

Замок Вогняного Крила

Тим часом Вікторія вже сиділа в бібліотеці. Вона схилилась над відкритими книгами, сперлась ліктями на стіл та поклала голову на зчеплені руки.

Навіть приємний дотик зимового сонця, що пробивався крізь вікно, не підбадьорював її — мовчазний смуток гнітив душу. Простір огортала мовчазна тиша, яку зрідка порушувало глибоке зітхання дівчини.

Раптом Вікторія відчула, як повітря навколо наповнилось вогкістю й сирістю. Вона повільно підняла очі та помітила, як із найвіддаленішого кута кімнати зі стелі злетів чорний ворон. Його рухи були хаотичні, немов він був поранений та втрачає сили. Раптом птах зник, в кімнаті настала мертва тиша.

А Вікторія спокійно чекала, що станеться далі. Ритм її серця був рівним і повільним — вона не злякалась й не занепокоїлась.

І раптом вона відчула, як холодна, волога рука здавила її плече. Вікторія залишилась незворушною — не здригнулась, не подала й натяку на страх. І за мить відчуття присутності за її спиною розтануло, наче й не було зовсім.

Та раптом перед Вікторією з темряви почав вимальовуватись образ — силует молодої дівчини. Вона була зовсім юною, майже підлітком.

Наближаючись, дівчина повільно шкутильгала, ніби кожен крок давався їй із болем. Її рухи були ламаними — вона хаотично розмахувала руками й безупинно щось тихо нашіптувала собі під ніс.

Сукня на ній була порвана, брудна, мов після втечі крізь терня. Волосся — скуйовджене, вкрите пилом і землею. Руки подряпані, на шкірі — сліди болю. Босі ноги залишали криваві відбитки на підлозі. Обличчя було перемазане чорною землею, а темні, майже вугільні очі з благальним поглядом втупились у Вікторію — мов просили порятунку без слів.

Дівчина повільно наблизилася до Вікторії. Її тіло тремтіло — чи то від пронизливого холоду, чи від страху, чи від болю, сказати було важко. Вікторія залишалась нерухомою, холоднокровною, не виявляючи ні страху, ні хвилювання, проте її погляд пильно ловив кожен рух гості.

Нарешті дівчина заговорила, але слова її були майже нерозбірливими, ніби витягнуті крізь туман. Ламані рухи рук супроводжували її тихий шепіт:

— Вітри шепчуть… діти не можуть дихати… їх матері плачуть…

Ці слова линули в повітрі, наче гірка таємниця, що нікому не дає їй спокою.

— Матері плачуть… плачуть… Люди кричать… Люди кричать на мене та розривають мою душу і тіло.

Раптом дівчина завмерла. Вона підняла очі вгору та мовчки дивилась перед собою, ніби шукала там відповідь. Коли опустила погляд, з її очей повільно котились кроваві сльози.

Вона подивилася на Вікторію благальним, пронизливим поглядом.

— Допоможи нам… допоможи, — раптом чітко промовила дівчина. — Поверни наші душі… врятуй нас від страждань.

Погляд Вікторії миттєво пом’якшав. Вона подивилася на дівчину з глибоким жалем.

— Що я можу зробити? — Розгублено прошепотіла Вікторія.

Гостя повільно простягнула їй старовинний сувій — тонкий, пожовклий від часу, з обшарпаними краями.

Вікторія не відривала очей від сувою, але на мить вагаючись, вона не наважувалась його взяти.

Знову подивилась на заплакані очі дівчини, і тоді обережно простягла руку, щоб прийняти цей тягар минулого.

Ледь торкнувшись паперу, вона відчула холод, що повільно стікав по її пальцях, немов оживала сама історія. Слова на сувої ніби прокинулись — тихо шепотіли, розповідаючи про одну з заблудлих душ Чорного Братства. Вікторія бігла очима по рядках, захоплена і водночас стривожена, ніби кожен символ ніс в собі вагу забутих трагедій.

Фрагмент із забороненого манускрипту «Темне Зерно»
Розділ: «Плач Химори»

В ту ніч зорі сховались в хмари,
І небо чорнилом вкрито,
Вітер стих, дерева мовчать,
І навіть пси не вили криком.

Вона — проста дівчина з села,
Лікарка, що біль кожен знала,
Коли недуга вдарила в діток,
І старих сили позбавляла.

Ліків не було їй сили дати,
Хворі гинули у муках страшних,
А руки її — безсилі плакати,
Любов не вберегла від бід страшних.

Янгол прийшов — чи то тінь, чи світло,
Обіцяв він дар зцілення й віру,
Та в дарі тому ховалась біда,
Отрута в серця вклала зміну.

Хворі стогнали, у муках горіли,
Живі лютіли — злість в душах палала,
На неї гнів свій кидали та били,
Що ж то за доля таку навала.

Збита, покинута, майже вмерла,
До храму рушила, благаючи волі,
Та серце зупинилось на сходах,
Самотня в холоді — без долі.

Коли настав час перейти межу,
Пекло і чистилище не взяли її душі,
Відкинута була, уклала угоду —
З Чорним Братством долю свої в’язні.

Відтоді село мовчить, занепало,
Ім’я її шепочуть в страху й журбі,
Химора — дівчина, що пекло змила,
Обманута й покинута у віках глибоких.

Поки вона читала, повітря навколо ніби згущувалось, темніло. Раптом сувій почав тихо шипіти, а потім — загорівся ледь помітним вогником.

Вікторія спробувала відкинути його, але папір сам згорнувся у клубок полум’я, не залишивши жодного сліду. Вогонь не обпалював її рук, а лише знищував таємниці, які не мали належати живим.

Вікторія підняла на неї схвильовані, сповнені жалю очі.
— Ніхто, як ти, не знає, як прагне душа повернення, як мріє знайти спокій… Нехай Покликані допоможуть… тільки Обраний зможе врятувати… — тихо промовила Химора.

Вона повільно відходила назад у темну тінь, її слова линули шепотом — безперервним благанням про порятунок, що розчинявся у повітрі.

Коли її силует остаточно зник у пітьмі, з-під самої стелі раптом злетів чорний ворон. Його крила були поранені, чорні, зі слідами крові, він зболено розмахнув ними та вилетів крізь відчинене вікно, залишивши по собі лише запах сирості та холодної вологи.

Сонце хилилось до заходу. Кімната повільно занурювалась у темряву. Вікторія сиділа мовчки, спершись головою на схрещені в ліктях руки.

У пам’яті спалахували уривки розмов із Чорним Братством, кожна — мов кинджал, що впивався у серце.

Раптом пролунав стук у двері. До бібліотеки зайшов Святослав, майже силоміць штовхаючи Луку поперед собою. Той йшов неохоче, з опущеним поглядом, сором'язливо ковтаючи слова, не наважуючись глянути Вікторії в очі.

— Ну? Нелегко, еге ж? — Роздратовано кинув Святослав.

Лука помітно знітився, але, зібравшись, нарешті промовив:
— Пробач... Я справді зірвався. Коли Зореслава палала просто в нас на очах... я ледве втримався. Ти ж розумієш...

Та Вікторія не відповіла. Вона ніби й не чула його — дивилась перед собою, крізь присутніх, крізь простір. Її погляд був порожній.

Хлопці перезирнулись між собою.

— Крихітко... з тобою все гаразд? — Тихо, з тривогою в голосі, запитав Святослав.

Він наблизився до неї й обережно торкнувся плеча.

— Що? — Вікторія здригнулась, ніби прокинулась зі страшного сну.

— Що сталось? — Хвилювався Святослав.

Його погляд ковзав по її обличчю, вловлюючи кожну зміну.

Лука теж підійшов ближче.

— На тобі лиця немає. Що з тобою, Вікторіє? — Запитав він.

— Я... я ненавиджу такі моменти… коли не знаю, що мені робити, — прошепотіла вона з болем.

Дівчина важко зітхнула. У ту саму мить сонце остаточно сховалось за горизонтом. Темрява повільно, але впевнено поглинула все навколо.

Серце Вікторії завмерло, вже не билось. Її карі очі раптом спалахнули яскравим, майже надприродним червоним сяйвом. Вони виблискували у темряві, мов жарини з глибини нічного пекла.

Раптом двері різко відчинилися, Максим влетів у кімнату, перелякано оглядаючи всіх.

— Я з поганою новиною… — почав тривожно він. — Чорне Братство напало ще на кількох вампірів біля старого кладовища.

Святослав та Лука знову переглянулись.

— Вампіри цілі? — схвильовано спитала Вікторія, намагаючись стримати тремтіння в голосі.

— Так… — відповів Максим. — Але вони дуже ослаблені. Їх облили святою водою.

Вікторія закрила очі та нахилила голову. Вона сиділа так, мов замерзла у часі, відчуваючи кожну краплю страху й безпорадності, що накрила її раптовою хвилею.

Ви вже зрозуміли, хто насправді є членами Чорного Братства та чого вони насправді хочуть від Покликаних?

Пишіть свої думки в коментарях, щоб ми змогли перевірити, чи були ваші здогадки правдивими...