Раді Вас бачити!

місто Каменськ-Зоряний, Україна

Молода дівчина поспішала темними провулками міста, постійно озираючись через плече. Її серце калатало, а кожен шорох здавався підозрілим. Чиїсь кроки луною відбивались від старої кам'яної дороги, вона не могла зрозуміти, чи це справжня погоня, чи лише її уява грається з нею.

Дівчина пришвидшила ходу, відчуваючи, як страх стискає їй груди. Але чим швидше вона рухалась, тим сильніше здавалось, що місце стоїть на місці, а дорога додому віддаляється, наче у жахливому сні. Паніка наростала, її кроки перейшли у біг. Дівчина бігла, не розбираючи дороги, її подих ставав все уривчастішим. У легенях пекло, ноги ставали важкими.

Та сили не безмежні. Відчуваючи, що ще трохи – і вона просто впаде, дівчина різко зупинилась, притулившись до холодної кам’яної стіни. Вона опустила голову, її світле волосся ковзнуло на обличчя. Її груди стрімко здіймалися й опускалися, кожен вдих був рваним, кожен видих – важким. Свідомість почала пливти, звуки навколо глухнули, поступаючись місцем дивному дзвону у вухах. Світ здався розмитим, нечітким, немов затягнутим сірим туманом.

Раптом вона відчула різкий біль – хтось грубо схопив її за волосся та рвучко притягнув до себе. Від несподіванки її серце завмерло, а повітря ніби застрягло в легенях. Чужа рука тримала її залізною хваткою, не залишаючи жодного шансу на втечу. Потім вона відчула це – холодний метал ножа безпомилковим дотиком торкнувся її шиї.

– Тільки пискнеш – і тобі кінець, – прохрипів грубий голос біля самого вуха.

Теплий подих незнайомця змусив її здригнутися від огиди та страху. Очі наповнились слізьми, горло стискало судомою відчайдушного жаху.

– Благаю, не вбивайте! – Зірваним голосом прошепотіла вона, намагаючись стримати ридання. – У мене хвора бабуся… я потрібна їй… у неї більше нікого немає крім мене…

Її слова, здавалось, не справили жодного враження. Навпаки – незнайомець лише сильніше стиснув її волосся, змусивши підняти голову. Різким рухом він розвернув її до себе обличчям та притиснув до стіни. Спиною вона відчула, як холодний камінь впивається в її тіло, не даючи можливості відступити. А ніж… ніж знову був біля її шиї, такий гострий, що вона боялася навіть вдихнути. Світ ніби зупинився. Вона відчувала лише шалене биття власного серця.

Незнайомець раптом змінився – на його змученому зморшками обличчі з’явилася посмішка, а в темних очах зблиснуло химерне захоплення.

– Яка гарненька! – Протягнув він, з подивом, ніжно прибираючи світле пасмо волосся з її обличчя. – Обожнюю вродливих блондинок.

Дівчина заціпеніла. Її тіло стислось в тремтячій пружині страху, кожна клітина кричала про небезпеку. Сльози гарячими потоками текли по щоках, але вона боялася навіть зітхнути, щоб не розлютити його. Вона відчула, як холодні пальці почали розстібати її куртку, страх пронизав тіло, мов розпечене лезо.

– Ні… не треба… – задихаючись прошепотіла вона. – Я… ще ніколи не була з чоловіком.

– Тим краще, – зловісно всміхнувся він.

Чоловік широко всміхнувся, в темряві блиснули його гнилі зуби. Дівчину пробрала хвиля відрази – настільки сильної, що навіть страх на мить відступив. Її нутро стискалось від огиди, але саме це дало їй силу. Раптово її тіло вибухнуло поривом спротиву. Вона рвучко смикнулась, намагаючись вирватись, та його хватка була немов залізні кайдани. Незнайомець стискав її ще дужче, не даючи жодного шансу втекти.

А потім – біль. Різкий. Пекучий. Немов полум’я пронеслось крізь усе тіло. Щось гаряче потекло вниз. Вона завмерла, перевела тремтячий погляд униз. Лезо ножа пройшло по її тілі. Сталось це випадково? Чи він зробив це навмисно? Вона вже цього не розуміла, її думки змішались, світ похитнувся. Тремтячими пальцями вона схопилась за живіт, намагаючись зупинити кров, що пробивалася крізь її пальці. Дихання перехопило, груди стиснуло від розпачу.

А він… просто стояв та дивився. Задоволено. Його губи розтяглись в посмішці, немов це була лише гра. Немов усе це не мало для нього жодного значення.

Дівчина хитнулася вперед, світ перед її очима пішов обертами. Гострий біль розрізав скроні, вона мимоволі схопилась закривавленою рукою за голову. Кожен подих давався важко. Знову грубий поштовх – і вона впала на брудну землю. Від удару легені наче зімкнулись, повітря вийшло з грудей уривчастим зітханням.

Незнайомець нахилився над нею, його важке дихання обпікало її обличчя. Вона відчувала його руки, які рвали тканину її одягу, відчувала його спрагу, його бажання володіти нею. Але сили покидали її. Тепло крові, що сочилось з рани, забирало останню енергію. Повіки важчали, світ навколо перетворювався на розмиту тінь. Десь далеко… зовсім далеко… у темряві згасало її життя.

Чоловік випрямився, його пальці гарячково розстібали блискавку штанів. Але раптом чиясь рука міцно схопила його за комір та з шаленою силою відкинула вбік. Він важко вдарився об стіну й зірвався на ноги, швидко витягнувши ніж. Його очі звузились, коли він глянув на незнайомця.

Перед ним був молодий чоловік — високий, із розслабленою усмішкою, яка викликала більше напруження, ніж будь-який злий погляд. Його очі блищали дивним задоволенням, а в куточках губ блукала тінь іронії.

— Ти її хлопець? — Насильник сплюнув на землю й розправив плечі. — Тільки підійди ближче — будеш лежати поруч із нею, стікаючи кров’ю.

Лука нахилив голову набік, ніби оцінюючи його, а потім заговорив з посмішкою:

— Перша, негативна?

Злочинець зморщив лоба.

— Що?

— Ти полюбляєш молоденьких блондинок, — Лука повільно зробив крок уперед, наче хижак, що насолоджується полюванням. — А я обожнюю першу групу крові з негативним резусом. Вона має особливий смак… і дає мені більше сили.

Усмішка Луки стала ширшою, а в очах спалахнув голодний вогонь. Злочинець відчув, як по спині пробіг холодний піт.

Як тільки чоловік побачив, як змінюється обличчя Луки, його серце затріпотіло від жаху. Зелені очі Луки набули моторошного відтінку — вони спалахнули яскраво-червоним, немов розжарені вуглинки. Його шкіра стала неприродно блідою, майже мармуровою, а вуха загострились, надаючи йому ще більш нелюдського вигляду.

Злочинець різко проковтнув повітря, нервово застібаючи штани, поглядом шукаючи шлях до втечі. Але Лука лише повільно посміхнувся, відкриваючи гострі ікла, що блиснули у тьмяному світлі провулка. Насильник, намагаючись приховати страх, зробив крок уперед, розмахуючи ножем перед обличчям Луки.

— Відступи, виродку! — Процідив він, намагаючись звучати загрозливо.

Лука залишався нерухомим, наче дозволяючи своєму супротивнику погратись. Його спокій був моторошніший за будь-який напад. Нарешті, чоловік зважився — різкий рух та лезо ножа розсікло щоку Луки. Тонка червона лінія з’явилася на його блідій шкірі та кров повільно потекла вниз. Насильник задоволено посміхнувся… але раптом посмішка змінилася на жах. Він не вірив в те, що бачив. Просто на його очах рана зникла, наче її ніколи й не було. Кров, що щойно витікала, розтанула, а шкіра знову стала бездоганною.

— Що ти таке… — пробурмотів чоловік, відступаючи.

Лука ледь нахилив голову, насолоджуючись його страхом.

— Ти ж так любиш торкатись до тіл молодих дівчат та віднімати у них життя, — мовив він із хижою посмішкою. — Тепер твоя черга відчути дотик смерті.

Очі злочинця розширилися від паніки. Він викинув ніж, розвернувся й щодуху кинувся тікати провулком, кричачи, мов налякане дитя. Його крик розривав нічну тишу, поки він, спотикаючись, не зник у темряві. Лука задоволено провів язиком по іклах та повільно пішов за ним.

Насильник мчав, не розбираючи дороги. Панічний страх гнав його вперед, змушуючи перестрибувати через каміння, чіплятися за нерівності, хапатися за холодні стіни провулків. Дихання було важким, грудна клітка палахкотіла вогнем, а ноги починали підкошуватись.

Врешті він зупинився, схопився за коліна, намагаючись упіймати подих. Та раптом щось змусило його завмерти. Попереду, в тьмяному світлі ліхтаря, вимальовувався силует. Він неквапливо наближався, ніби смерть сама вирішила зіграти з ним у гру. Чоловік відчув, як серце в грудях стискається від жаху. Він моргнув, сподіваючись, що це лише гра його змученої уяви, та коли фігура підійшла ближче, його кров похолола.

— Цього не може бути! — Вирвалось з його пересохлих губ. Голос тремтів, наче струна, готова луснути. — Як ти наздогнав мене?! Як обігнав?!

Він почав повільно відступати, не зводячи очей із незнайомця. Кожен крок назад здавався спробою втекти від неминучого, але, щойно він розвернувся, щоб кинутися в інший бік… Лука вже стояв перед ним.

— Як?! — Його очі розширились, а відчайдушний крик застряг у горлі. — Це… неможливо!

Лука лише посміхнувся. У його погляді не було поспіху, лише холодна, грайлива насолода. Його червоні очі заблищали. Чоловік ніби завмер, охоплений гіпнозом. Він не міг зрушити з місця, навіть не намагаючись опиратись. Лука повільно схопив його за руку, на його обличчі знову з’явилась зловісна посмішка. Раптом чоловіка пронизав нестерпний біль.

– Мерзотник! Ти мені руку зламав! – Пронизливо кричав він, скручуючись від болю.

Лука штовхнув його щосили. Чоловік упав на землю, його тіло здригалося від мук. Лука підійшов до нього та безжально наступив на його ногу, викликаючи новий виток болю.

– Тобі боляче? – Запитав Лука, його голос був ледь чутним, але сповненим насолоди від страждань. – Ці тільки початок. Ти навіть не уявляєш, як боляче може бути.

Він різко вдарив ногою по коліну, чоловік заволав, голос його розривав нічну тишу. Лука тихо посміхнувся, тримаючи в руках ніж, який блищав у темряві. Його очі світились холодним світлом, коли він звернувся до чоловіка:

– Я тут твій ніж підібрав. Скільки дівчат ти ним зарізав?

Чоловік важко дихав, намагаючись оговтатись, але не зміг відповісти. Лука, не відводячи погляду, нахилився ще ближче. Наближаючись до його рани, він додав:

– Він достатньо гострий? Зараз перевіримо.

Він різко вдарив ножем у його іншу ногу. Крик чоловіка пронісся в темряві, сповнений мук та відчаю. Лука знову посміхнувся, зберігаючи спокій на обличчі, в той час, як чоловік стогнав від болю.

– Обожнюю, коли ви, вбивці, маніяки, насильники, так кричите, – тихо промовив Лука, витираючи кров ножа об одяг чоловіка. – Вам же подобається, коли ваші жертви молять про милосердя? Чому ж ти не благаєш мене?

Чоловік не зміг відповісти, лише важко хрипів. Лука вдарив його ножем знову, кров почала швидко витікати з нової рани.

– Ого! Так ти вже помираєш? – Лука підняв брови, наче здивований. – Так швидко? Я ж ще не встиг навіть розважитись. Ти з такими темпами мені крові не залишиш.

Змінивши позицію, Лука обхопив шию чоловіка та нахилився ближче, дозволяючи тіням накрити їх. Він ковтнув кров, смакуючи кожен момент, кожен біль цього негідника, закривши очі від задоволення.