Раді Вас бачити!

Місцевість біля міста Каменськ-Зоряний розташована приблизно

за 500 кілометрів на північний схід від міста Вербичанська,

Україна.

Сонце вже сховалось за обрієм, залишаючи після себе лише криваво-червоні відблиски, які поступово згасали в темряві. Ніч поглинула все навколо, окутуючи землю холодним мороком. Лише далекі зірки, мов крихітні свічки на оксамитовому небі, кидали слабке сріблясте сяйво на засніжену землю.

Серед цієї тиші, порушеної лише шепітом вітру, скрипнули старі двері напівзруйнованого будинку. З його тіней вийшли люди, одягнені в чорний одяг. На мить вони завмерли, наче прислухались до нічного простору, а потім різким рухом відірвались від землі. Їх силуети розчинились в повітрі, перетворюючись на великих чорних кажанів, які стрімко злетіли в небо, прямуючи у бік міста.

Один із них трохи відставав. Його політ був нерівним, немов він вагався. Потім, зробивши різкий поворот, він змінив напрямок. Відокремившись від зграї, самотній кажан зник у темряві лісу, наче тінь, що вирішила піти іншим шляхом…

Вікторія повільно опустилася з неба, її крила тріпотіли в повітрі, а холодний вітер огортав її постать. Ще один змах — і вони розчинились, поступаючись місцем людським рукам. Ноги торкнулись засніженої землі, залишаючи ледь помітні сліди на білосніжному покривалі.

Раптово щось привернуло її увагу. Маленький білий заєць завмер посеред галявини. Він поворухнув вушками, прислухаючись, ніби відчуваючи чиюсь присутність.

Очі Вікторії спалахнули яскраво-червоним світлом. Її загострені вуха, як у справжнього хижака, вловлювали кожен звук навколо. Вона ступала обережно, змушуючи кожен рух бути легким й безшумним, щоб не видати себе.

Ще мить — і Вікторія опинилась б поряд зі своєю здобиччю. Її тіло рухалось плавно, майже безшумно, немов тінь, що ковзає по засніженій землі. Її пальці були напружені, готові схопити дрібне тремтяче тільце.

Однак раптовий гучний звук прорізав тишу лісу, наче удар грому серед безхмарного неба. Зляканий заєць рвучко підскочив та кинувся геть, розчиняючись серед білих заметів. Вікторія зупинилась, її погляд різко зметнувся у напрямку шуму.

Біля засніженого дерева стояв Святослав, спокійно спостерігаючи за нею. Вигляд у нього був задоволений, а на губах грала знайома самовпевнена посмішка.

Ймовірно, хлопець вдарив дерево ліктем, цього виявилось достатньо, щоб порушити крихку рівновагу снігової маси, що накопичилась на гілках, через що сніг з глухим шумом звалився вниз, викликавши той самий звук, що зірвав її полювання.

Вікторія звузила очі. Від люті їх відтінок змінився на прозоро-білий, холодний й гострий, мов крижаний вітер. Вона хотіла щось сказати, різке, глузливе або ж погрозливе, але передумала. Замість цього вона повільно розвернулась та не озираючись, рушила глибше в ліс.

Святослав йшов за Вікторією, його кроки були легкими, але в ньому відчувалась впертість. Він не відставав, все ближче наближаючись до неї.

— Крихітко, ти що, образилась? – Його голос звучав злегка насмішкувато.

— Зовсім ні, – холодно відповіла Вікторія, не зупиняючись і не повертаючись до нього. – Я дуже вдячна, що ти залишив мене без вечері.

Її кроки не сповільнювались, вона тримала погляд уперед, навіть якщо він іронічно намагався дістати її, вона залишалась спокійною.

— Якби ти, як всі нормальні вампіри, пила б кров людей, то з тобою не відбувались би такі неприємності. – Його слова лунали неприязно, щоб вивести її з рівноваги.

— У мене є на це особисті причини, – її тон був рівний, без емоцій.

Святослав майже наздогнав її.

— Невже ти досі віриш, що Біле Братство дасть тобі прощення? І ти станеш людиною?

— А ти проти, щоб я стала людиною? — Вікторія раптово зупинилась та різко повернулась до нього. Її погляд був проникливим, а усмішка — таємничою.

Святослав, не очікуючи такої миттєвої зміни, відступив на крок назад. Його обличчя, яке тільки що було усміхненим, миттєво потьмяніло. Вікторія ж залишалась спокійною, її усмішка залишалась ніжною, але водночас в її погляді було щось таке, що змушувало Святослава почувати себе наче на межі незвіданого.

Вікторія повільно наблизилась до нього, її рухи були вкрай обережними, наче танець, у якому кожен жест мав своє значення.

Хлопець завмер. Він не міг відвести погляд від її очей, вони палали якимось таємничим вогнем. Вікторія наблизилась ще ближче, її рука легким жестом ковзнула по його чорній куртці, повільно розтібаючи блискавку. Її пальці обережно пробігли по його шкірі, ковзаючи під його кофту та залишаючи по собі холодний слід.

Він не рухався, не намагаючись зупинити її, відчуваючи, як її руки подорожують по його тілу, викликаючи у нього особливе задоволення. Святослав був наче заворожений, ніби не міг повірити, що така близькість відбувається насправді. Його тіло реагувало на її дотики, хоча й відчував розгубленість від того, що так легко дозволяв собі втратити контроль.

— Ти не будеш відповідати? – Її голос був тихим, але солодким.

— Що? – Святослав, здається, не міг поворушитись, немов став кам'яним, його погляд був затуманений, а думки розпливалися.

Вікторія забрала руки, зробила крок назад та уважно подивилась на нього, спостерігаючи за його реакцією. На обличчі Святослава з’явилося розчарування, коли Вікторія забрала свої руки. Вона посміхнулась і, не відводячи погляду, знову зробила крок до нього.

Одну руку вона поклала на його груди, а іншою ніжно провела по його обличчю, залишаючи легкий слід на його шкірі. Її обличчя було зовсім близько, Святослав не міг відвести погляд від її губ, що манили його. Все навколо змінилось, здавалось, що він потрапив у якусь іншу реальність, де існувала лише вона та її дотики.

Дівчина ще міцніше обняла його, її губи наблизились до його шиї, Святослав відчув на своїй шкірі ніжний поцілунок. Кожен її рух вводив його в стан, в якому розум боровся з бажанням. Він відчував, як поцілунки впливають на нього, на його думки, це було так сильно, що він почав втрачати контроль.

— Якщо я стану людиною… – вона шепотіла так близько до його вуха, що він закрив очі, не в змозі впоратись з емоціями. – Ти нападеш на мене та вип'єш всю мою кров? Вірно?

Святослав наче прокинувся, як від кошмару. Він відкрив очі, погляд його став пронизливо гострим. Здивування відбилось на його обличчі. Він не міг повірити в те, що вона сказала.

— Що ти верзеш? — Суворо запитав Святослав, його голос став холодним.

Він дивився на її темно-карі очі, що блиснули у темряві, які мали незбагненну силу. Він відчував, як її сила манить. Нарешті він зміг поворухнутись. Його пальці несміливо торкнулися її обличчя — шкіра була ніжною, немов шовк. Його погляд знову був прикутий до її губ — спокусливих, м’яких, які ніби кликали його. Він повільно нахилився ближче. Йому нестерпно хотілось дізнатись, який у них смак, зануритись в цей поцілунок.

Але в останню мить Вікторія раптово відштовхнула його, її руки м'яко, але рішуче відштовхнули його груди. Вона зробила крок назад, між ними знову з’явилася відстань.

— Ти знову захопився, милий мій, — посміхнулась Вікторія, і її очі, що стали червоними та засяяли в темряві.

Коли вона, як ні в чому не бувало, зробила ще один крок назад, Святослав не витримав. Він схопив її за руку, не даючи їй ані секунди для реакції, придавив її спиною до дерева. Холод її тіла передавалось йому через кожен дотик, кожну хвилю, що їх він відчував від їх близькості.

— Граєшся зі мною? — Його слова звучали, як шипіння.

— Так, — відповіла Вікторія. — Мені з тобою дуже весело.

— Знущаєшся? – З люттю в голосі промовив він.

Її губи залишались розтягнутими в загадковій, трохи грайливій посмішці. Святослав не міг відвести погляду від її очей — червоні, палаючі, вони ніби проникали в саму суть його душі, спокушали, викликали трепет. Він довго мріяв про цей момент, уявляв її близько, поряд… але реальність виявилася набагато сильнішою. Вона була не просто бажаною — вона була потрібною йому, як кров, що живить його безсмертя.

Він обережно схилився до неї, ніби боявся, що один невірний рух — і вона зникне, розтане в темряві. Його руки обійняли її талію, притискаючи ближче, і хоча в ньому нуртувало сильне хвилювання, вона не відштовхнула його. Навпаки — зробила крок назустріч, притулилася до нього, мов сама жадала цього моменту не менше.

Їхній перший поцілунок був нестримним — він увірвався в її губи жадібно, наче боявся втратити її знову. У його уяві вона вже була бажаною, але зараз… вона перевершила всі фантазії. Її смак був наче сама суть життя — солодкий, п’янкий, справжній.

Спочатку Вікторія відповідала м’яко, ніби досліджуючи його, але потім у ній вибухнула та сама пристрасть, що й в ньому. Вона обхопила його шию руками, притискаючись ще ближче, і Святослав втратив контроль. Її поцілунки були водночас ніжними і дикими, вона грайливо покусувала його губи, змушуючи його бажання лише наростати.

Хлопець опустився нижче, його губи торкнулися її шиї — холодної, але шовковистої. Він заплющив очі, насолоджуючись її ароматом, її дотиком, кожною миттю. Усе в ній було надзвичайним. І хоча він мріяв про неї, марив, не раз уявляв цей поцілунок — вона виявилась ще більшою спокусою, ще більшим дивом, ніж він будь-коли міг собі уявити.

Він відчув, як її пальці вплелись в його волосся. Але раптом різкий біль пронизав голову — вона міцно схопила його за волосся та відштовхнула. Він застиг, збентежено дивлячись на неї. Її губи все ще блищали від їх поцілунків, але вона демонстративно витерла їх тильною стороною долоні, немов стирала всі сліди його дотику.

— Я тобі не довіряю настільки, щоб так далеко з тобою зайти, — усміхнулась вона, а вогонь у її очах потьмянів, змінившись холодним блиском.

Святослав зробив крок до неї, але Вікторія вже зникла. Його погляд розгублено блукав у темряві, і тут він помітив силует чорного кажана, що летів у невідомість, залишаючи його одного в нічному мороці.

А тепер питання до вас, любі читачі:

• Як ви думаєте, Вікторія використовує почуття Святослава заради власних цілей, щоб маніпулювати ним?
• Чи вона насправді щось до нього відчуває?

Пишіть ваші припущення у коментарях — мені дуже цікава ваша думка!