Раді Вас бачити!

Замок Сірого Клинка

Вікторія стояла біля вікна, спершись на раму, й мовчки стежила, як сонце повільно хилиться до горизонту.Галас у залі давно перестав для неї існувати — злився в єдиний безликий шум, що зникав десь на тлі її думок.

У цей час Віктор мовчки сидів на чолі довгого столу. Праворуч від нього сидів Ярослав, а ліворуч — Квітана. Обоє палко втручались у суперечку, що розгорілась між присутніми.

Перевертні кричали, розмахували руками, перебивали один одного — у кожному слові звучали лють, страх і нетерпіння.

— Не можна слухати вампірку! — Вперто торочила Марина.

— Та помовчи вже нарешті, — різко обірвала її Квітана. — Тобі взагалі хтось слово давав?
— Погоджуюсь, — додала Павліна. — Після всього, що ти накоїла, тобі краще взагалі мовчати.
— Але ж вона права, — втрутився Мстислав, поглянувши на Марину. — Хто знає, що у Вікторії в голові?

— Та ми й самі все можемо перевірити! — Вигукнула Квітана, підскочивши зі свого місця. — Це ж не кам’яний вік — усі тут читати вміють!
— Давньою, забутою мовою? — Засміялась Марина, насмішкувато зиркнувши на неї. — Може, ти її знаєш?
— І справді, її розуміють лише вищі сили! — Підтримав Марину Мстислав.
— Але серед нас є Покликаний, — не здавалась Квітана. — Віктор зможе прочитати та перекласти написане. Своєму вожаку всі ж довіряють?

Усі перевели погляди на Віктора. Він сидів мовчки, втомлено спершись на зігнуту в лікті руку. Нарешті він зітхнув — глибоко, але спокійно.

— Якщо ви вже закінчили, — його голос пролунав твердо і владно. — Почну з головного: на цьому етапі, коли Чорне Братство становить загрозу і для перевертнів, і для вампірів, зволікати — це злочин. Ми не маємо часу на чвари, образи чи підозри. Всі ці з'ясування стосунків можна буде відкласти до того часу, як небезпека мине. Якщо, звісно, тоді взагалі ще буде потреба щось з'ясовувати.

Він перевів погляд на присутніх, зупинившись на кожному.

— Вікторія має рацію. Чорне Братство не прагне ані влади, ані наших земель. Їх цілі — інші та набагато глибші. Тому діємо зважено, мудро, без паніки. Ми повинні зрозуміти, з чим саме маємо справу.

— Але не разом з вампірами! — Знову вигукнула Марина, її голос пронизав тишу мов лезо.

— Так, з вампірами я ніколи не об’єднаюсь! — Підтримав її Мстислав, його очі блищали гнівом.

І знову вибухнув галас. Крики, суперечки, обурення — кожен намагався перекричати іншого, поки атмосфера в залі знову не наповнилась хаосом. У цю мить навіть полум’я свічок почало блимати, немов підкоряючись наростанню напруги в залі. Галас стих так само раптово, як й почався.

Різкий звук удару по дерев’яному столу змусив всіх здригнутись. Віктор зірвався на ноги так, що його стілець глухо впав на підлогу.

— Досить! — Голос його прорізав тишу, як лезо.

Усі мовчали. Присутні опустили плечі, погляди втупили в підлогу, ніби кожен відчув вагу сказаного. Ніхто не смів підвести очей. Марина нервово стиснула кулаки на колінах, губи її злегка тремтіли — та вона не вимовила жодного слова. Мстислав відвів погляд убік, напружено стискаючи щелепу.

— Я все вирішив. Буде так, як я сказав. — Його голос був глухим, напруженим, але не криком — внутрішнім наказом, що не потребував повторення.

Тиша ще трималась у повітрі, мов важка завіса після грози. Та її прорізав легкий, майже насмішкуватий голос Вікторії.

— Ну нарешті. Я вже почала думати, що ви й до сходу сонця не дійдете згоди.

Вона й досі стояла біля вікна, спираючись на підвіконня. Промені сонця золотили її темно-русяве волосся, а на вустах з’явилась напівусмішка. В її голосі відчувалась не зневага, але й не надто прихована іронія.

Хтось з перевертнів стиха закашлявся, хтось зиркнув на неї спідлоба, але ніхто не озвався.

А у погляді Віктора майнула тінь визнання.

Лайк та додавання до бібліотеки дуже надихають автора писати далі ❤️