Раді Вас бачити!

Замок Вогняного Крила

Вампіри поступово збирались у головній залі замку, щойно сонце сховалось за обрієм. Раптом у вікно стрімко залетів чорний кажан, майнувши між високими колонами. Всі вампіри вмить підвели голови. Кажан зробив кілька обертів під стелею й легко опустився на підлогу. За мить перед присутніми стояв молодий хлопець із зухвалою посмішкою.

— Доброї ночі, — привітно промовив Макс, розглядаючи зібраних.

Та очі вампірів ураз згасли від розчарування. Це був не той кажан, на якого вони чекали.

— Я не вчасно? — Розгублено запитав Макс, помітивши стриману реакцію.

— Ми ніколи не починаємо нараду без повного складу. Ми чекаємо Вікторію, — холодно кинув Святослав.

— Так, звичайно… — ледь чутно відповів Максим.

Він опустився на край дивана, склавши руки на грудях.

Минули хвилини. Вікторія не з'являлась. У залі дедалі більше відчувалась напруга — вампіри почали нервово переміщатися від одного кутка до іншого, втомлено кидаючи погляди на двері. Лише Макс мовчки спостерігав за ними, намагаючись не видавати власного хвилювання.

Раптом за дверима почулися тихі кроки. Зал завмер. Усі погляди зосередились на дверях — напруга в повітрі згустилась.

Двері повільно відчинились, у залу несподівано промайнуло біло-золоте сяйво. За ним, спокійна й велична, увійшла Янголіна. Її присутність одразу порушила застиглу напругу — вампіри кинулись до неї.

Лише Максим залишився на місці, нервово кліпаючи очима, мов боячись навіть поворухнутись.

— Що сталось? — Вигукнула Зореслава.

— Де Вікторія? — Підхопила її Росана, нетерпляче стискаючи пальці.

— З нею нічого не трапилось? — Майже в один голос вигукнули Святослав і Лука, напівкроку до Янголіни.

Вона ж лиш спокійно зачинила за собою двері та неквапно пройшла в центр зали.

— Вікторія просила, щоб усі зберігали спокій, — рівним, впевненим голосом промовила вона. — Вона скоро повернеться.

— І ти не скажеш нам, де вона зараз? — Розгублено запитала Росана.

— Чому ж не скажу? Це не таємниця, — м’яко посміхнулася Янголіна. — Вона з перевертнями прямує до Чорного Братства.

— Що?! — Пролунало з уст вампірів одночасно.

Не гаючи ні миті, вони кинулись до дверей, але ті залишались зачиненими, мов заклятими.

— Що за чортівня! — Розлючено вигукнув Святослав, щосили смикаючи за ручку.

Вампірів охопила тривога. Вони зиркнули один на одного — і в ту ж мить їх людські постаті розтанули, перетворюючись на зграю чорних кажанів. З криком та свистом крил вони злетіли до найвищих вікон.

Та щойно їх крила торкнулись невидимої межі, біло-золоте сяйво спалахнуло й відкинуло їх назад. Вампіри знову й знову намагались прорватись, марно повторюючи спроби. Щоразу сяйво стримувало їх, не даючи вийти за межі зали.

Розлючені, вони почали кружляти над головою Янголіни, здіймаючи моторошний крик. Але дівчина стояла спокійно, з легкою посмішкою, піднявши голову до стелі, немов не помічаючи їхніх зусиль.

Лише один Максим, блідий і розгублений, нерухомо сидів на дивані, нервово кліпаючи очима, ніби не міг повірити в те, що відбувається.

Першим у людську подобу перетворився Святослав. Ледь торкнувшись підлоги ще не до кінця сформованим тілом, він із шаленством кинувся до Янголіни.

— Як ти можеш бути такою спокійною?! — Кричав він, наче несамовитий. — Чорне Братство може вбити її!

За мить інші вампіри також повернули свої справжні форми, мов за командою, оточили Янголіну щільним колом. Їх очі палали гнівом, але дівчина залишалась непорушною. Лагідна усмішка не сходила з її вуст, а біло-золоте сяйво ніжно розливалось навколо неї, мов захисний щит.

Святослав знову кинувся до дверей, щосили смикаючи їх. Але ті, мов прирослі до стіни та не піддавались. Він гамселив кулаками по холодному металу, видаючи розпачливі лайки. Але двері лишались глухо зачиненими.

Лука нервово переводив погляд з розлюченого Святослава на незворушну Янголіну.

— І тобі подобається бачити його таким?! — Вже на межі крику зірвався він.

— Ні, не подобається, — спокійно відповіла Янголіна. — Але іншої реакції від нього я й не чекала.

— І як довго ти триматимеш нас тут, зачинених?! — Святослав розвернувся до неї, його очі спалахували справжнім вогнем.

— До світанку, — тихо промовила Янголіна.

— Що?! До світанку?! — Вигукнула Росана.

— І навіщо нам тоді відчинені двері, коли зійде сонце?! — Майже в істериці закричала Зореслава. —Куди ми підемо, якщо не зможемо вийти під промені сонця?!

— Ти все це спланувала? — Вже більш стримано, але суворо спитав Святослав, підійшовши ближче.

— Взагалі-то ні, — м’яко усміхнулася Янголіна. — Це була ідея Вікторії.

Святослав зціпив зуби.

— Коли вона повернеться… я їй… — Його голос урвався, слова захлинулися у горлі від люті.

— Ти нічого їй не зробиш. Ми всі добре це знаємо, — лагідно, але впевнено сказала Янголіна, дивлячись йому прямо в очі.

— Чому вона не взяла нас із собою? — Розгублено запитала Росана.
— А хіба це не очевидно? — Вигукнув Лука. — Вона спеціально все це влаштувала. Замилила нам очі цією переляканою дитиною, щоб відволікти, — він махнув на Максима.
— Я вже давно не дитина. Мені скоро тридцять, — образливо відповів Максим.

Лука лише мовчки закотив очі.

— Чорне Братство вб’є їх усіх! — Закричав Святослав. — Вб’є, розумієш?
— Ні, — спокійно промовила Янголіна. — Чорне Братство не може вбити Покликаних.

Усі здивовано поглянули на неї.
— Не може? — Перепитала Росана. — І коли ти збиралась нам це сказати?
— Ви ніколи не питали, — просто пожала плечима Янголіна.

Святослав підійшов до неї впритул.
— Зараз ти випустиш мене. Відкрий двері, я вийду. Зрозуміла?

Янголіна лише подивилася на нього. Її блакитні очі посміхались, а біло-золоте сяйво ставало ще яскравішим.
— Ні, не можу. Ніхто не вийде звідси до світанку, навіть я. І ніхто до світанку сюди не зможе увійти. Так захотіла Вікторія, щоб захистити вас. Вона бажає, щоб усі члени клану залишились живими — навіть ваш новенький, — усміхнулася Янголіна, вказуючи на розгубленого Максима.

Святослав палахкотів від люті. Він обернувся до Максима й злобно глянув на нього:
— Ну що, подобається тобі бути в клані? Ще не передумав вступати до нас?

Максим мовчав, розгублено переводячи погляд — то на Святослава, то на Янголіну.

Святослав знову рвучко наблизився до Янголіни. Його очі палали.
— Мене це не зупинить... що ти… — загарчав він і різко простягнув руку, намагаючись схопити її за зап’ястя й потягнути до дверей. Але пальці пройшли крізь тонке біло-золоте сяйво, наче крізь повітря. Він застиг, здивований, його губи тремтіли.
— Що це? — Прохрипів він. — Я бачив! Я точно бачив, як ти торкалась Вікторії!

Янголіна спокійно підняла на нього очі.

— Мене можуть торкатися лише ті, кому я сама дозволяю або Покликані. А ти, Святославе — Покликаний? — З легкою, майже лагідною усмішкою відповіла вона. — Те, що ви взагалі бачите мене — це вже багато для вас означає.

Вампірів немов скувало. Вони переглянулись, ніхто не наважувався сказати бодай слово. Лише Святослав палахкотів гнівом.

— Ти... ти не просто... ти не просто янгол... — ледь чутно прошепотіла Росана, повільно відступаючи на крок. — Що ти таке?

Янголіна не відповіла. Вона стояла посеред зали, немов сама суть спокою. Біло-золоте сяйво довкола неї стало ще яскравішим, теплішим. Запах літніх квітів ніжно розлився по залі, заспокоюючи всіх навколо.

— Мені байдуже, що я не можу тебе торкнутись, — майже шепочучи, але з металом у голосі вимовив Святослав, знову зробивши крок уперед. — До світанку ще багато часу... І я тобі всі нерви витріпаю.

— Ти не зможеш, — м’яко відповіла Янголіна, її блакитні очі світилось мудрістю й певністю.

— Побачимо... — усміхнувся він криво, стискаючи кулаки.

Дякую, що читаєте та проживаєте цю історію разом зі мною )))