Раді Вас бачити!

Перевертні стояли посеред глибокого, густого лісу, тихо обговорюючи минулі події.

Вікторія стояла осторонь, спиною до них, відсторонена і самотня. Вона терла руки снігом, ніби намагалась змити з себе кров, яка ще стікала з долонь. Сніг червонів, танув у її пальцях та падав багряними плямами на білосніжну землю.

— Що сталось? Що ти таке побачила? Чому на тобі досі лиця немає? — З тривогою звернулась Квітана до Марини, уважно вдивляючись у її бліде обличчя.

— Чорні тіні… вони були всюди… — прошепотіла Марина, ледве розмовляючи. — Вони пронизували душу… шепотіли… говорили… про… — її голос тремтів, слова перетікали в невиразне бурмотіння.

— Коли ми щойно зайшли до тронної зали, на нас налетіли ворони, — спокійно пояснив Мстислав, поглянувши на Квітану. — Вони змінювали обличчя… тіні поглинали все навколо, мов чорний туман.

Він зробив паузу, наче сам досі не міг усвідомити побаченого.

— Це важко описати… — продовжив він. — Ці тіні проникали всередину. Ніби хтось доторкався до найпотаємніших куточків свідомості… до страхів, про які ти навіть не здогадувався.

У цю мить з-поміж дерев мовчки вийшла Хелена. Її погляд був розгублений, втомлений — вона коротко подивилась на перевертнів та важко зітхнула. Вона повільно підійшла до Віктора та нічого не сказавши, обережно притулилась до нього. Віктор дбайливо обійняв її, лагідно провів рукою по спині й тихо прошепотів:

— Ти була молодчина. Все пройшло бездоганно. Точно за планом.

— Так, твоя дівчина добре попрацювала, — нервово обізвався Ярослав, кинувши короткий погляд у бік патрульних. — Якби ще не наші… "уважні" сторожі. Навіщо ви поперлися до тронної зали? Вікторія ж чітко сказала: там небезпека!

— А чому ми мали їй довіряти?! — До Марини повернулась її впевненість. Її голос тремтів від обурення, а в очах палахкотіла злість, мов вогонь, що от-от вийде з-під контролю. — Як я могла повірити вампіру? Вона сама вигадала план, все розпланувала та розподілила ролі, наче ми були лише фігурами в її грі! Звідки мені було знати, що це не пастка? Що вона не зрадить нас у найвідповідальніший момент?

Усі перевели погляд на Вікторію. Вона й далі стояла спиною до них, нерухома, мов вирізьблена з каменю постать. Вона навіть не обернулась до них. Її постава здавалась спокійною. Вона мовчки дивилась перед собою, кудись у глибину лісу, ніби шукала відповіді там, де їх не існувало.

— На твоє розчарування, Вікторія нас не зрадила, як ти думала, — твердо промовив Віктор, виступаючи на захист сестри.

— А варто було б… — ледь чутно відповіла Вікторія.

Тиша опустилась на галявину. Всі перевели погляди на неї. Повільно Вікторія обернулась. Її червоні очі палали вогнем — не люттю, а розчаруванням і зболеною рішучістю.

— Я допустила велику помилку, — мовила вона спокійно, та її голос бринів, наче натягнута струна. — Помилку в тому, що намагалась вам допомогти.

Вона дивилась на Марину. У цьому погляді було все: зневага, біль, відчай. Марина інстинктивно зробила крок назад, ніби ці слова справді вдарили її. Її губи злегка розтремтіли, а плечі зсутулились — вперше за весь час вона виглядала винною.

А Вікторія все так само пожирала її поглядом — повільно, безжально, мов хижак свою жертву.

Уперше в житті Марина відчула справжній, холодний страх. І саме в цю мить Мстислав різко притягнув її до себе, закриваючи собою, немов щитом, ховаючи від крижаного зору Вікторії.

Попри напружену атмосферу, Хелена рішуче підійшла до Вікторії й дбайливо взяла її за руки, на яких уже не залишилось жодного сліду від поранень.
— Ти дуже виснажена, — лагідно мовила вона, голосом, сповненим турботи. — Тобі краще піти до нас додому та відпочити.
— До вас додому? — Гірко всміхнулась Вікторія, іронія в її погляді була різкою.

Хелена на мить розгубилась, її обличчя зблідло. Та вже за секунду Вікторія з люттю вирвала руки з її дотиків. І саме тоді втрутився Віктор.
— Хелена має рацію. Тобі справді варто піти з нами.

Він обережно почав наближатись, проте Вікторія рішуче відступила назад. У її очах все ще палав червоний вогонь.
— Нізащо! — Гримнула вона, голос її розрізав повітря. — Я піду до своїх. До тих, хто ніколи мене не зрадить.

Ці слова пронизали всіх присутніх, мов стріли. Для Віктора — це був болючий докір. Для Хелени — тиха рана, що мучає душу. А для перевертнів — сором, який стискав горло.

Вікторія ще раз повільно обвела всіх поглядом. Її очі, палаючи червоним вогнем люті, сяяли мов жарини у темряві. На мить повисла гнітюча тиша — ніби сама природа завмерла під тиском її емоцій.

Вона повільно розвернулась та рушила в протилежний бік, залишаючи за собою чорні сліди на білосніжному снігу. Ніхто не наважився сказати й слова. Усі лише мовчки проводжали її поглядом.

Щоб не загубитися та не пропустити продовження — додавайте книгу до бібліотеки!
Попереду ще багато цікавого)))